3. Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю

Вітер в морі повіває

І кораблик підганяє,

Він біжить по бурунах

На роздутих парусах

Повз той острів кам'янистий,

Повз велике пишне місто;

Вартові з гармат гримлять,

Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;

Князь Гвідон їх кличе в гості,

Їх годує, напува

Й каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ:

Торгували ми булатом,

І сріблом, і щирим златом,

І тепер лежить нам шлях

В окіянах та морях

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана».

Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вам

По морях, по окіяну.

Та скажіть царю Салтану:

Свій поклін йому, мовляв,

Князь Гвідон переказав».

...

Гості князеві вклонились

І в дорогу відрядились.

Князь до моря йде і знов

Лебедицю там знайшов.

Князь їй знову: «Серце просить,

Так і тягне, і підносить...»

І вона ізнов його

Вмить оббризкала всього.

Князь тут зменшився, стулився,

— І джмелем умить зробився.

Полетів щодуху джміль

І кораблик серед хвиль

Наздогнав в одну хвилинку

Та й забився у щілинку.

...

Вітер весело шумить,

Корабель собі летить

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана,

І на березі вогні

Вже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості;

Цар Салтан їх кличе в гості,

А за ними навпростець

Полетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златі

Цар Салтан сидить в палаті

На престолі, у вінці,

З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Біля нього знов сидять,

Чотирма всі три глядять.

Цар Салтан гостей вітає,

І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

За морями все щасливо;

В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,

Місто там нове стоїть,

І щодня там дивне диво:

Море збуриться бурхливо,

Закипить, та зареве,

Та на берег напливе,

Розіллється в шумовинні —

І лишаться на камінні

В панцирах, як жар зорі,

Тридцять три богатирі,

Та все велетні вродливі,

Добрі лицарі сміливі,

Всі однакі, як один;

До міських підходять стін

З сивим дядьком Чорномором,

Щоб ходити там дозором,

Острів дивний стерегти

І навкруг нього нести

Варту добру, найпильнішу,

І надійну, й найвірнішу.

Князь Гвідон там княжить. Він

Передав тобі поклін».

Цар Салтан

Цар Салтан тут здивувався

Й каже: «Я давно збирався

В тому місті побувать

І Гвідона обійнять».

Повариха та ткачиха —

Ні мур-мур! А Бабариха,

Посміхнувшися на те,

Вимовляє: «Це пусте!

З моря лицарі виходять

І собі дозором бродять!

Чи це правда, чи брехня -

Дива тут не бачу я.

От насправді диво дивне:

Десь на світі є царівна,

Та такої красоти,

Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє,

А вночі, як сонце, сяє,

Місяць у косі блищить,

На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава,

Походжає величаво,

Як розмову поведе —

Наче горлиця гуде.

Кожен скаже справедливо:

Це вже диво — справжнє диво».

Гості слухають, мовчать,

Сперечатись не хотять.

Цар повірив небилиці,

А царевич, хоч і злиться,

Та не хоче зло вчинить,

Бабку рідну осліпить.

Він над бабою кружляє,

Просто їй на ніс сідає,

Та як вжалить богатир —

Так і вискочив пухир!

Тут ізнов пішла тривога:

«Ой, рятуйте, ради Бога!

Пробі! Ґвалт! Лови, лови!

Та дави його, дави!..

Ми ж тебе... Зажди хоч трішки!

Стій!..» А джміль — в віконце нишком

Та над морем загудів

І додому полетів.

...

Князь над синім морем ходить,

З моря він очей не зводить,

Вітер тихий повіва, —

Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

Засмутився ти чому?» —

Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

«Туга серце обіймає:

Скрізь одружується всяк,

Тільки я липі одинак!»

«Хто ж у тебе на приміті?»

«Десь царівна є на світі,

Та такої красоти,

Що й очей не відвести;

Денне світло затіняє,

А вночі, як сонце, сяє —

Місяць у косі блищить,

На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава,

Походжає величаво,

Як розмову поведе —

Наче горлиця гуде.

Чи правдива чутка тая?» —

Князь із острахом питає.

Помовчавши мить одну,

Каже так вона йому:

«Справді, є така дівиця.

Тільки ж це не рукавиця —

З ручки жінку не змахнеш

Та за пояс не заткнеш.

Дам тобі таку пораду:

Ти ще поладом та ладом

Розміркуй це до пуття,

Не зазнати б каяття».

Князь Гвідон почав божитись,

Що пора уже женитись,

Що поклав він рішенець —

Швидше стати під вінець,

Що давно вже він готовий

По царівну ту чудову

Безперестанку іти

Хоч в які чужі світи.

Тут вона, зітхнувши злегка,

Каже: «Нащо так далеко?

Ця обраниця твоя

Біля тебе — це ж бо я!»

Розіп'явши білі крила,

Лебедиця полетіла

І на берег в той же час

З висоти упала враз.

Стрепенулась, обмахнулась —

На царівну обернулась:

Місяць у косі блищить,

На чолі зоря горить,

А сама вона, як пава,

Виступає величаво,

Як розмову поведе —

Наче горлиця гуде.

...

Князь царівну обіймає

Та до серця пригортає

І до матері мерщій

З нею йде у терем свій,

Та з поклоном, як годиться,

Каже: «Матінко-царице!

Я дочку обрав тобі,

Вірну подругу собі.

Просим в тебе дозволення,

І твого благословення,

Щоб у згоді вік нам жить,

Одне одного любить».

І з іконою над ними

Та з молитвами святими

Мати щирі сльози ллє:

«Хай вам щастя Бог дає!»

Князь тут довго не збирався,

Із царівною побрався,

Стали жить та поживать

І приплоду дожидать.

…

Вітер в морі повіває

І кораблик підганяє;

Він біжить по бурунах

На роздутих парусах

Повз той острів кам'янистий,

Повз велике пишне місто.

Вартові з гармат гримлять,

Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;

Князь Гвідон їх кличе в гості,

Їх годує, напува

Й каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

Ми недурно торгували,

Крам усякий продавали,

Сторгувалися як слід,

А тепер пливем на схід,

Мимо острова Буяна,

В царство славного Салтана».

Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вам

По морях, по окіяну

До того царя Салтана;

Нагадайте ж ви йому,

Володарю свойому,

Що до нас він виряджався,

Та й понині не зібрався.

Передайте мій поклін».

Гості — далі в путь, а він

Вже за ними не полинув

І дружину не покинув.

...

Вітер весело шумить,

Корабель на схід летить

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана.

І на березі вогні

Вже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості;

Цар Салтан їх кличе в гості.

Бачать: цар сидить в вінці,

Із журбою на лиці,

А ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Біля нього теж сидять,

Чотирма всі три зорять.

Цар Салтан гостей вітає,

І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

За морями все щасливо;

В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,

Місто там нове стоїть,

З злотоверхими церквами,

З теремами та садами.

Єсть ялина там густа,

Дім з кришталю огорта –

В ньому білочка міститься,

Та така вже витівниця!

Білка пісеньку співа

Та горішки розбива,

А горішки не простенькі –

В них шкаралупки золотенькі

Й самоцвітне зеренце.

Білці шана й честь за це.

Там іще є друге диво:

Море збуриться бурхливо,

Закипить та зареве,

Та на берег напливе,

Розіллється в шумовинні —

І лишаться на камінні,

В панцирах, як жар зорі,

Тридцять три богатирі,

Та все велетні вродливі,

Добрі лицарі сміливі,

Йдуть дозором по землі

З Чорномором на чолі.

Має жінку князь на славу —

І розумну, і ласкаву,

Та такої красоти,

Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє,

А вночі, як сонце, сяє,

Місяць у косі блищить,

На чолі зоря горить.

Князь Гвідон тим містом править,

І його там кожен славить;

Він прислав тобі поклін,

Та на тебе скарживсь він:

В гості, каже, виряджався,

Та й понині не зібрався».

...

Тут Салтан не утерпів,

Спорядити флот звелів.

А ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Відпустить царя не хтять

В дивне місто завітать.

Та Салтан не згоден з ними;

Грізно блиснувши очима, —

«Що я — цар чи немовля?

Він із гнівом вимовля. —

Нині ж їду!» — Тут він тупнув,

Вийшов — і дверима гупнув.

...

Під вікном Гвідон сидить,

Мовчки в море він зорить.

Море тихе, не хлюпоче,

А лише ледь-ледь тріпоче

І далеко в синій млі

Появились кораблі:

На просторах окіяна

їде флот царя Салтана.

Князь Гвідон поспішно встав,

Громогласно заволав:

«Матінко моя єдина!

Молода моя княгине!

Подивіться ви туди:

їде батечко сюди».

Флот до острова підходить.

Князь Гвідон трубу наводить:

Цар на палубі сидить

І в трубу на них зорить,

З ним ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха,

І дивуються вони

Із чужої сторони.

Враз гармати загриміли,

На дзвіницях задзвонили.

Йде Гвідон до моря сам

Г царя стрічає там,

З ним ткачиху, й повариху,

Й сваху бабу Бабариху,

І веде їх мовчки він

До зубчастих білих стін.

...

Біля брами городської,

Бачить цар: у срібній зброї,

В панцирах, як жар зорі,

Тридцять три богатирі,

Та все велетні вродливі,

Добрі лицарі сміливі,

Йдуть дозором по землі

З Черномором на чолі.

Цар вступив на двір широкий —

На ялиночці високій

Білка пісеньку співа,

Та горіхи розбива,

Зернятка із них виймає

І в торбиночку складає,

І весь двір навколо них

У шкарлупках золотих.

Гості далі йдуть квапливо,

А навстріч — княгиня-диво:

Місяць у косі блищить,

На чолі зоря горить,

А сама, неначе пава,

Виступає величаво,

І свекруха йде при ній.

Цар поглянув, сам не свій,

Кров у ньому схвилювалась.

«Що я бачу?! Як це сталось?

Це ж вона!» — аж дух зайнявсь.

Цар сльозами тут заллявсь,

Обіймає він царицю,

І синка, і молодицю.

Тут до столу всі пішли

І банкет розпочали.

А ткачиху, й повариху,

Й сваху бабу Бабариху

Охопив такий тут жах,

Що розбіглись по кутках.

А коли їх розшукали —

Злочин свій вони признали.

Цар на радощах таких

Відпустив додому їх.

День минув. Царя Салтана

Спати вклали напівп'яна.

Я там був, мед-пиво пив.

Тільки вуса обмочив.