Вірші Дмитра Павличка - читати онлайн

Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені

Він народився у вагоні, В тюремнім темнім ешелоні, Що віз народ його в Сибір.

За нас, оспалих і німих, За нас, навиклих до кормиг, За нас, розсварених нікчем,

Тисячу танків гримить надовкола, Жерла ригають в обличчя села. В смертному полум’ї церква і школа,

Москва - тепер коричнево-червона, І споконвік така вона, як є, За голову Джохара півмільйона

Опівночі Овлур свиснув за рікою. Слово про полк Ігорів

На олімпійськім стадіоні Всі. Ні не всі! Чечні нема, Вона при броні в обороні

Палац Дудаєва - в руїні! Радій же, кам’яна Москво, Будуй палати і святині,

Смерть із Москви летить, Джохаре, На поклик брата-холуя. Вона як блискавка із хмари;

Ми вільні! Ні, нема чудес, Ми любимо старе ярмо; Душа скрипить, немов протез, -

Нарешті вийшла з пуп’янків листва, Ростуть чеченські прапори зелені; Москва (бійці в гарячці та в гангрені)

Де ви, грузини, де ж ви, дагестанці? Чечня розп’ята вже; прийдіть вночі Поглянути, бо скоро (завтра вранці)

Молюся за чеченські трави, За терни, за карагачі, За листя ніжне і шемраве,

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б’ється - ожива,

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю,