На могилі Овлура Дудаєва

Опівночі Овлур свиснув за рікою.

Слово про полк Ігорів

Плаче Україна,

За Овлуром плаче,

Руки до неба простягає,

Вбивцю кляне-проклинає,

Землю чеченську слізьми поливає,

До сина Дудаєва промовляє:

“Пам’ятаєш, Овлуре,

Як допомагав ти князеві

З полону половецького видобуватися,

Тікаючи - горностаєм по степах слатися,

До Києва повертатися!

Я ж тебе не забувала,

В неволі століттями пробувала,

Твого посвисту ждала,

Твого поклику опівночі за рікою,

Щоб тікати, дитино кохана,

Від московського хана

Та, тікаючи, по блакиті слатися

Ластівкою золотою!”

А Дудаєв Овлур з могили відповідає:

“Сили на посвист у мене немає,

Пробила куля легені,

Та й уста мої, кров’ю спалені,

Камінна земля затискає!

Одійди, не ридай наді мною,

Плакальнице, рабине,

Я ненавиджу сльози, бо хто плаче, той гине,

Сам себе укладає

На дно домовини!

Очі твої вже сіль прожерла,

Бо маєш Полтаву, Базар і Крути,

Може, справді ти ще не вмерла,

Якщо жадаєш мене почути.

Та хіба ж ти не чуєш, як землю

Протинають вогні ярові,

Як батько мій кличе,

Але не тікати, а ставати до бою!

Невільнице, як не маєш нічого, крім болю, -

Ні меча, ні когорти синів, ані сонця в крові, -

Повертайся в неволю!”

***