Вірші Івана Франка - читати онлайн

Хто смів сказать, що не богиня ти? Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може,

Старці і книжники грізно накинулись Каменувати тебе: Всіх їх некритая, непідсолоджена

І вас зі своїх зборів проженуть Старих порядків лицарі гордії, Ім’я і діла ваші прокленуть

З таємної безодні небуття Маленьку іскорку, людськую душу Покликано до земного життя,

І ти лукавила зо мною! Ах, ангельські слова твої Були лиш облиском брехні!

Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, що плугом святу землю оре? Святую землю в банку заставляє,

Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’ятий

Кожда пісня моя - Віку мого день, Протерпів її я,

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна, Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона: «Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш?

Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене

Я не надіюсь нічого І нічого не бажаю - Що ж, коли жию і мучусь,

Я не тебе люблю, о ні, Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні,

З голоду й нужди вмирає мужик, Крадіж, рабунки, весь край - один крик. Мати вбиває голодну дитину.

Давно було. Дітей маленьких двоє, Побравшися за руки, по квітчастих Лугах підгірських, стежкою вузькою

Ні, не однако для всіх сонце сяє, Хоч безучасно над всіми блищить. Бідний слізьми його блиск заливає,