Ідилія

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Поперек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп’ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

- Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Вже мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо-

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то ми тихо-

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорили?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: - Мозе б, ліпсого коня?

- Ха-ха-ха-ха! - дівча зареготалось.

- Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

- Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

- Сцо таке?

- Ага, не скажу!

- Ну, скази, а то

Заплацу!

- Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

- Ну, а цому з не сказес?

- Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний-гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

- Я хоцу яблуцка! - заплакав хлопець.

- Не плач, дурний, лиш не забудь просити, -

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

- Ні, не сказу.

- Ну, пам’ятай! А скажеш - відберуть.

Чи так?

- А так, - рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави, й ниви,

І небо, й сонце - все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в’яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишний вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує, в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

1886

Dawno to by?o. Dwoje ma?ych dzieci,

Pobrawszy si? za r?ce, po kwiecistych

Podg?rskich ??kach, w poprzek niw, po w?skiej

?cie?ynie polnej, w letni dzie? gor?cy -

Sz?o ze wsi.

Starszy z dwojga ch?opczyk by?

Z oczyma niebieskimi, bia?ow?osy,

Z wierzbowym koniem w r?ku. Za pazuch?

K?s chleba spory mia? i dwie stokrotki

Zatkni?te na pil?niowym kapeluszu.

Dziewczyna prowadzi?a go za r?k?,

Cho? mniejsza. Oczka niby dwie tarniny,

Jak dwa w?gliki roz?arzone, ?ywo

Biega?y wko?o. Jak ogonek mysi

Wisia?a z ty?u kosa, a przy ko?cu

Czerwona wst??ka by?a w ni? wpleciona.

W ma?ej, popodpinanej zapaseczce

Nios?a kartofli upieczonych par?.

A str?czki grochu zielonego wida?

Z poza pazuchy.

Ch?opczyk jako? nierad

Kroczy? i wci?? ogl?da? si? nie?mia?o;

Dziewczynka szczebiota?a bezustanku,

Towarzyszowi dodaj?c odwagi.

- Fe, wstyd? si?! Darmo? wyr?s? taki du?y,

A p?aka? chcesz! Oto mi ch?opiec, co si? boi,

A czego ba? si?? Ju? gdy ja ci m?wi?,

To musi to by? prawda! Ju? to moi

Babunia nie z tych, co to k?ama? lubi?.

Ty tylko spojrzyj, czy? to tak daleko?

Na ten pag?rek, stamt?d Dzia? ju? blisko,

A tam my Dzia?em w g?r?, ci?gle w g?r?,

A? na sam szczyt. I koniec. Tam spoczniemy;

A mo?e nie… co mamy tam spoczywa?,

Gdy stamt?d ju? tak blisko?… Krzykniem: U!

I pobiegniemy prosto razem do tych

?elaznych s?up?w, co podpar?y niebo.

A tam schowamy si? za s?up i cicho,

Cichutko przeczekamy do wieczora.

I ?eby? ty mi nie ?mia? ani pisn??,

Nie m?wi? - p?aka?! S?yszysz? Bo jak nie,

To ja ci dam! A jak nastanie wiecz?r,

S?oneczko przyjdzie na nocleg do domu,

Do bram zapuka, to my cichute?ko,

Ostro?niutenko podpe?zniemy za nim.

Bo wiesz ty, co babunia mi m?wili?

U niego jest c?reczka - taka ?liczna,

?e ci a? strach! I ona co wieczora

Odmyka ojcu bram? i co rana.

A dzieci lubi tak, ?e ci a? strach!

Lecz s?o?ce dzieci do niej nie dopuszcza,

By z nimi w ?wiat nie usz?a. Lecz my cicho

Tak podpe?zniemy - czmych! - i j? za r?ce

Chwycimy, to ju? s?o?ce wtenczas nic nam

Nie zrobi. Tylko ty mi si? nie l?kaj

I p?aka? nie ?miej! Przecie? to tak blisko,

J na drog? mamy dosy? z sob?.

A ta panienka da nam du?o, du?o

Wszystkiego, o co tylko poprosimy.

O coby? ty j? prosi??

Spojrza? na ni?

Ch?opczyna zwolna, palec w usta w?o?y?

I m?wi: - «Mozeby lepsego konia»?

- Cha, cha, cha, cha! - za?mia?a si? dziewczyna.

- No, c?z, to mozeby kapelus nowy?

- Pro? o co chcesz, a ju? wiem, wiem, wiem,

O co ja prosi? b?d?.

- C?z takiego?

- Aha, nie powiem!

- Powiedz, bo ja zaraz

Zap?ac?!

- Oho, p?acz! Ja sobie sama

P?jd? i ciebie nie zabior? z sob?.

- No a dlacegoz mi nie powie??

- Bo? ty

G?upi! Wiesz, co babunia powiadali?

S? u niej takie jab?uszka z?ociste.

Komu jab?uszko takie podaruje,

Ten ca?y wiek sw?j b?dzie zdr?w, szczes’liwy,

I pi?kny, ach! Na podziw wszystkim ludziom.

Lecz te jab?uszka tylko dla nas dziewcz?t.

- Ja chc? jab?uska!-zap?aka? ch?opczyna.

- Nie p?acz, g?uptasie! Tylko nie zapomnij

Prosi? j? ?adnie! A jak dostaniemy

Po takim jab?ku, to wr?cimy do dom,

I ani s??wka przed nikim! Nie powiesz?

- Nie powiem.

- No, pami?taj, bo jak powiesz,

To ci odbior?! Trzeba tak zachowa?,

By nie znale?li. Wiesz co, ty dasz mnie

I swoje, schowam je oboje razem,

Bo ty g?upiutki, u ciebie odbior?.

Czy tak? -

- A tak, - ch?opczyna rzek?. I poszli.

Od tego dnia min??o wiele lat

Daleko ponad spodziewanie dzieci

D?ug? i ci??k? pokaza?a si?

Ta podr?? do pa?acu s?onecznego.

Trawy, i niwy, i niebo, i s?o?ce -

Wszystko zmieni?o si? w oczach ch?opczyka.

Tylko niezmienn? pozosta?a jedna -

Ta jego towarzyszka, przewodnica.

Jej szczebiot ?ywy, mi?y i weso?y,

Jej u?miech, jej nadzieja niegasn?ca,

To ?ywa ni?, co wi??e w jego sercu

Dzisiejszy dzie? z wczorajszym i jutrzejszym.

Nie zmieni? si? i cel ich za ten czas,

Lecz wzr?s?, rozja?nia? i rozwin?? si?.

I oto wielkim i ludnym go?ci?cem,

?r?d zgie?ku, swar?w, poszturchiwa? t?umu

Id?, w swoich piersiach jako skarb najdro?szy

Chowaj? czyste serca swe dzieci?ce.

Gdy mija ich nad?ty, dumny g?upiec,

To si? roz?mieje; mija pan bogaty,

To i nie spojrzy; a gdy ch?opek spotka,

To poda im w spiekot? ?wie?ej wody,

Poka?e ?cie?k?, na nocleg zaprosi

I da przytu?ek w s?ot?, w czas burzliwy.

I oni, wzi?wszy si? za r?ce, cicho,

Rado?nie, bez zw?tpienia i bez trwogi

Id? - z?otemu s?o?cu na spotkanie.

Lw?w