Принцеса, яка не хотіла гратися ляльками

Жила собі на світі принцеса. Звали її Лісе-Лотта. Волосся в неї було світле й кучеряве, очі — блакитні, майже як у всіх принцес. А ще вона мала цілу кімнату іграшок.

Чого там тільки не було: і чудові маленькі меблі, й іграшкові кухонні плити зі справжніми маленькими каструльками та кавниками. Були там усілякі іграшкові звірята, м’які котики, кудлаті собачки, кубики, коробки з фарбами, альбоми для розмальовування і навіть справжня іграшкова крамниця з родзинками, мигдалем, цукром та льодяниками в коробочках. А ляльок було так багато, що й не злічити.

Та принцеса не хотіла гратися ляльками. Не хотіла — і край.

Її мама-королева щоразу засмучувалася, коли бачила, як Лісе-Лотта невесела сидить у своїй прекрасній кімнаті з іграшками й усе про щось думає та думає.

— Лісе-Лотто, чому ти не хочеш гратися ляльками?

— Це так нудно, — відповідала Лісе-Лотта.

— Може, купити тобі нову ляльку? — запитувала королева.

— Ні, ні, — відповідала Лісе-Лотта, — я зовсім не люблю ляльок.

Тоді королева почала думати, що Лісе-Лотта захворіла, й послала по особистого лікаря принцеси. Той одразу ж прийшов і дав їй нові ліки.

Тепер вона вже неодмінно збадьориться, повеселішає й почне гратися ляльками, вирішив лікар.

Та де там!

Щоправда, Лісе-Лотта спробувала заспокоїти свою маму-королеву. Сотні гарненьких лялькових сукенок висіли на крихітних вішачках — залишалося лише вибирати.

Вона взяла ляльку в блакитній сукенці й перевдягнула її в червону. Але щойно встигла це зробити й поглянула на ляльку, одразу сказала:

— Ти така сама осоружна, як і була.

І, жбурнувши ляльку в куток, заплакала.

Принцеса жила в надзвичайно гарному замку разом із татом-королем і мамою-королевою. При дворі було цілих сто придворних дам і стільки ж кавалерів.

У Лісе-Лотти не було ані братів, ані сестер, та й інших дітей вона не знала. Королева вважала, що маленькій принцесі не личить гратися з дітьми, які народилися не принцесами й не принцами.

Лісе-Лотта, яка ніколи не бачила інших дітей, гадала, що на світі живуть самі дорослі, а маленька вона одна.

Якщо іноді котрась із придворних дам намагалася погратися з Лісе-Лоттою, дівчинка замикалася в собі, бо вважала це безглуздим, сідала на стілець і мовчала.

Замок стояв посеред великого саду, а навколо простягалася висока кам’яна стіна. Хоч її й обплітали колючі троянди, вона все одно залишалася високою кам’яною стіною, через яку не визирнеш на волю й не дізнаєшся, що там, по той бік.

Щоправда, у стіні були чудові ворота з високими ґратами. Вони відчинялися й зачинялися щоразу, коли король виїжджав у своїй позолоченій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.

Але біля воріт завжди стояли на варті королівські солдати, і Лісе-Лотта не хотіла туди ходити: вона була трохи сором’язлива.

У найдальшому куточку саду була маленька-премаленька ґратчаста хвіртка. Жодного солдата біля неї не стояло. Хвіртка була замкнена, а ключ висів поруч на гачку.

Принцеса часто гуляла біля цієї хвіртки й дивилася крізь ґрати назовні.

Та одного дня сталося щось дивовижне.

Підійшовши до хвіртки, принцеса побачила, що по той бік стоїть хтось анітрохи не більший за неї саму.

То була звичайнісінька маленька дівчинка, точнісінько така сама невеличка, як і принцеса. Тільки сукня на ній була не шовкова, як у Лісе-Лотти, а ситцева, у скромну клітинку.

Дівчинку звали Майя.

— Чому ти така маленька? — запитала Лісе-Лотта.

— Не менша за тебе, — відповіла Майя.

— Воно-то так, — сказала Лісе-Лотта, — але мені здавалося, що я єдина на світі така маленька.

— Ми з тобою, мабуть, однакові, — сказала Майя. — А тобі б побачити мого маленького братика вдома! Він ось такий крихітний.

І Майя показала руками, який саме він завбільшки.

Лісе-Лотта була дуже задоволена. Тільки подумати: на світі є люди, такі самі маленькі, як вона! А можливо, є й іще менші.

— Відчини мені хвіртку, і ми зможемо погратися, — запропонувала Майя.

— О ні, — сказала Лісе-Лотта, — гірше за ігри нічого на світі немає, це я добре знаю. А ти любиш гратися?

— Ще б пак! І в найрізноманітніші ігри, — відповіла Майя. — Ось хоча б із цією моєю лялькою.

Вона простягнула щось, більше схоже на дерев’яну цурпалку, загорнуту в клаптики тканини.

То була дерев’яна лялька. Колись, можливо, вона й мала обличчя, але тепер ніс відвалився, а очі Майя сама намалювала фарбами.

Лісе-Лотта зроду не бачила такої ляльки.

— Її звати Крихітка, — пояснила Майя. — І вона така славна!

«Може, — подумала Лісе-Лотта, — з Крихіткою гратися веселіше, ніж з іншими ляльками. Та хай там як, дуже приємно побути з кимось таким самим, як ти».

Лісе-Лотта стала навшпиньки, дістала ключ і відчинила Майї хвіртку.

У цій частині саду густо розрісся бузок. Дівчатка сховалися в його заростях, немов в альтанці, і тепер ніхто не міг їх побачити.

— Як тут гарно! — сказала Майя. — Давай уявимо, ніби ми тут живемо, ніби я господиня, ти служниця, а Крихітка — маленька дитина.

— Я згодна! — сказала Лісе-Лотта.

— Але тобі не можна зватися Лісе-Лоттою, якщо ти служниця, — продовжила Майя. — Я називатиму тебе просто Лоттою.

— Я згодна! — повторила Лісе-Лотта.

І вони почали гратися.

Спершу гра не дуже ладналася, адже Лісе-Лотта не знала, що має робити служниця, і не вміла доглядати маленьких дітей. Та досить швидко вона всього навчилася.

«А все-таки гратися доволі весело», — подумала принцеса.

Незабаром «господині» знадобилося піти до міста — купити харчів.

— А тепер, Лотто, ти маєш підмести підлогу, — наказала вона. — І не забудь зварити Крихітці молочний суп до дванадцятої години. Якщо вона буде мокра, перевдягни її.

— Добре, я це зможу, — погодилася Лісе-Лотта.

— Ні, ти не так відповідаєш, — сказала Майя. — Треба казати: «Слухаюся, пані».

— Слухаюся, пані, — повторила Лотта.

І тоді «господиня» вирушила до «міста», а Лотта підмела підлогу віником із наламаних гілочок. Крихітка поїла молочного супу, і Лісе-Лотта дуже дбайливо за нею доглядала.

Незабаром «господиня» повернулася додому й принесла «цукор», «шпинат» і чудову «телятину».

Лісе-Лотта, звичайно, бачила, що «цукор» — то звичайний пісок, «шпинат» — листя бузку, а «телятина» — проста дощечка. Та як же приємно було уявляти, ніби все це справжнє!

І як же було весело!

Щоки принцеси порожевіли, а очі сяяли.

Потім «господиня» з Лоттою взяли малину й почали вичавлювати її крізь гарну хустинку принцеси. Малиновий сік стікав на її рожеву сукню, а Лісе-Лотта ще ніколи в житті так не веселилася.

А тим часом у замку зчинився справжній переполох.

Придворні дами й кавалери всюди шукали принцесу, а королева плакала від горя.

Нарешті вона сама вирушила на пошуки й знайшла Лісе-Лотту в глибині саду, за густими заростями бузку.

— Моє дороге дитя! — вигукнула королева, ще не оговтавшись від хвилювання. — Так чинити не можна!

Та тут Лісе-Лотта заплакала.

— Ох, мамо, не заважай нам, іди звідси, адже ми граємося! — попросила вона.

Королева побачила «сир», «шпинат», «печеню з телятини» та Крихітку...

І відразу зрозуміла, хто навчив Лісе-Лотту гратися і чому в принцеси так порожевіли щоки.

Королева була досить розумною і тут-таки запропонувала Майї щодня приходити до них і гратися з принцесою.

Можете собі уявити, як зраділи дівчатка!

Вони взялися за руки й закружляли на місці.

— Але, мамо, чому ти ніколи не дарувала мені такої ляльки, як Крихітка, з якою можна по-справжньому гратися? — поцікавилася Лісе-Лотта.

Королева змогла лише відповісти, що ніколи не бачила подібної ляльки в тих дорогих крамницях, де зазвичай купувала іграшки для принцеси.

Тепер же Лісе-Лотті страшенно захотілося мати таку ляльку, як Крихітка, і королева запитала Майю, чи не хоче вона обмінятися й узяти натомість одну з Лісе-Лоттиних ляльок.

Спершу Майя й чути про це не хотіла.

Але королева вмовила її хоча б піти разом із ними до замку й подивитися на ляльок Лісе-Лотти.

Коли Майя ввійшла до дитячої кімнати принцеси, її очі від подиву стали великі, мов блюдця.

Стільки іграшок водночас вона ще ніколи не бачила й спочатку подумала, що потрапила до крамниці іграшок.

— Ой, скільки ляльок! — приголомшено сказала Майя.

— Люба моя, люба, можеш узяти будь-яку, яку захочеш, тільки віддай мені Крихітку, — попросила принцеса.

Майя подивилася на Крихітку, а потім — на всіх цих ляльок із очима, що заплющувалися.

У Майї ніколи не було жодної такої ляльки.

— Так, — сказала вона, — треба ж подумати й про Крихітчине щастя. Так чудово, як тут, у мене вдома їй ніколи не буде. Там їй доведеться лежати у звичайній старій коробці з-під взуття. Забирай її.

— Дякую тобі, люба, люба Майє, — прошепотіла щаслива Лісе-Лотта. — Не сумуй, ти приходитимеш і бачитимеш її щодня.

— Неодмінно, — погодилася Майя, розглядаючи велику ляльку з кучерявим каштановим волоссям у світло-блакитній шовковій сукенці.

— Можна я візьму її? — прошепотіла вона.

Їй дозволили.

І коли Майя розправляла сукенку на животі ляльки, та пролепетала:

— Мама.

— Мені треба піти додому й показати ляльку моїй мамі, — сказала Майя.

І вона збігла сходами та вислизнула крізь хвіртку. Майя міцно притискала ляльку до грудей і була така щаслива, що навіть забула попрощатися.

— Приходь завтра знову! — гукнула Лісе-Лотта.

— Обов’язково прийду! — прокричала Майя й зникла з очей.

— Моє найгарніше, найдорожче дитятко, — сказала Лісе-Лотта Крихітці, — тобі час спати.

У Лісе-Лотти було кілька іграшкових колясок, але одна була набагато гарніша за всі інші.

У ній уже лежала лялька, та Лісе-Лотта безжально жбурнула її на підлогу.

І ось тепер Крихітка лежала на рожевому шовковому простирадельці, вишитому квітами, а вкрили її світло-зеленою шовковою ковдрочкою.

Так вона й лежала — зі зламаним носиком і намальованими оченятами — та дивилася в стелю, ніби й сама не могла повірити, що все це правда.