Оле-Лукойє

Ніхто у світі не знає стільки історій, скільки Оле-Лукойє. Оце вже справжній майстер оповідати! Увечері, коли діти сумирно сидять за столом або на своїх ослінчиках, приходить Оле-Лукойє. В самих панчохах він тихенько підіймається сходами, потім обережно прочиняє двері, нечутно ступає до кімнати й легенько бризкає дітям в очі солодким молоком. Повіки в них починають злипатися, і вони вже не можуть розгледіти Оле, а він підкрадається ззаду й легенько дмухає їм у потилиці. Дмухне — і голівки одразу стають важкими. Це зовсім не боляче — Оле-Лукойє ж не має лихих намірів. Він лише хоче, щоб діти вгамувалися, а для цього їх неодмінно треба покласти в ліжко! От він і вкладає їх, а тоді вже починає розповідати історії. Коли діти заснуть, Оле-Лукойє сідає біля них на ліжко. Вбраний він дивовижно: на ньому шовковий каптан, тільки годі сказати, якого він кольору, — то відливає блакитним, то зеленим, то червоним, залежно від того, в який бік повернеться Оле. Під пахвами в нього по парасольці: одна — з малюнками. Її він розкриває над чемними дітьми, і тоді їм цілу ніч сняться чарівні казки. Друга — зовсім проста, гладенька. Її він розкриває над неслухняними дітьми: ті сплять усю ніч як убиті, а вранці виявляється, що їм геть нічого не снилося! Послухаймо ж, як Оле-Лукойє щовечора навідував одного хлопчика, Яльмара, й розповідав йому історії! Їх буде цілих сім — адже в тижні сім днів. Вставленный Markdown Понеділок — Ну от, — сказав Оле-Лукойє, вклавши Яльмара в ліжко, — тепер прикрасимо кімнату! І в одну мить усі кімнатні квіти перетворилися на великі дерева, що простягли довгі гілки вздовж стін аж до самої стелі, а вся кімната стала пречудовою альтанкою. Гілки дерев були всипані квітами; кожна квітка була вродливіша й запашніша за троянду, а на смак — якби вам тільки заманулося її скуштувати — солодша за варення. Плоди ж сяяли, мов золоті. А ще на деревах росли пампушки, які мало не лускали від родзинкової начинки. Ну й дивовижа! Раптом із шухляди столу, де лежало шкільне приладдя Яльмара, долинули страшні стогони. — Що там таке? — сказав Оле-Лукойє, підійшов і висунув шухляду. Виявилося, що так лютувала грифельна дошка: у розв’язання написаної на ній задачі закралася помилка, і всі обчислення от-от мали розсипатися. Грифель стрибав і скакав на своїй мотузочці, мов цуценя: він дуже хотів допомогти, та не міг. Голосно стогав і зошит Яльмара — слухати було просто жахливо! На кожній сторінці стояли великі літери, а поруч із ними маленькі, цілими стовпчиками одна під одною — то були зразки для письма. Збоку ж ішли інші літери, які уявляли, ніби тримаються так само рівно. Їх писав Яльмар, і здавалося, наче вони спотикалися об лінійки, на яких мали стояти. — Ось як треба триматися! — казали зразкові літери. — Ось так, із легким нахилом праворуч! — Ох, ми б і раді, — відповідали Яльмарові літери, — та не можемо! Ми такі незграбні! — Тоді вас треба трохи підтягнути! — сказав Оле-Лукойє. — Ой, ні! — закричали вони й одразу випросталися так, що любо було дивитися. — Ну, тепер нам не до історій! — сказав Оле-Лукойє. — Будемо вправлятися! Раз-два! Раз-два! І він так виправив усі Яльмарові літери, що вони стояли вже рівно й бадьоро, достоту як у прописах. Але вранці, коли Оле-Лукойє пішов, а Яльмар прокинувся, вони знову мали такий самий жалюгідний вигляд, як і раніше. Вівторок Щойно Яльмар ліг у ліжко, Оле-Лукойє торкнувся своєю чарівною бризкалкою меблів, і всі речі одразу почали розмовляти. Кожна розповідала лише про себе, окрім плювальниці. Вона мовчала й нишком сердилася на їхнє марнославство: тільки й говорять, що про себе та про себе, і навіть не згадають про ту, що так скромно стоїть у кутку й дозволяє в себе плювати! Над комодом висіла велика картина в позолоченій рамі. На ній був зображений прекрасний краєвид: високі старі дерева, трава, квіти й широка річка, що текла повз палаци, далі за ліс, аж до далекого моря. Оле-Лукойє торкнувся картини чарівною бризкалкою, і намальовані на ній птахи заспівали, гілки дерев заворушилися, а хмари попливли небом. Можна було навіть побачити, як їхні тіні ковзали землею. Тоді Оле підняв Яльмара до рами, і хлопчик ступив просто у високу траву. Сонечко світило на нього крізь гілля дерев. Він побіг до води й сів у човник, що погойдувався біля берега. Човник був пофарбований у червоне й біле, вітрила сяяли, мов срібні, а шість лебедів із золотими коронами на шиях і блискучими блакитними зірками на головах потягли його вздовж зелених лісів. Дерева розповідали про розбійників і відьом, а квіти — про чарівних маленьких ельфів і про все, що чули від метеликів. Пречудові риби зі сріблястою та золотавою лускою пливли за човником, пірнали й хлюпали хвостами по воді. Червоні й блакитні, великі й маленькі птахи летіли за Яльмаром двома довгими вервечками. Комарі танцювали, а хрущі гули: — Жу-у! Жу-у! Усім хотілося проводжати Яльмара, і кожен мав для нього напоготові якусь історію. Оце так була подорож! Ліси то густішали й темнішали, то ставали схожими на прекрасні сади, залиті сонячним промінням і всипані квітами. На берегах річки височіли великі кришталеві та мармурові палаци. На їхніх балконах стояли принцеси — і всі вони були знайомими Яльмарові дівчатками, з якими він часто грався. Кожна тримала в правій руці чудове зацукроване пряникове поросятко — таке нечасто знайдеш у продавчині солодощів. Пропливаючи повз, Яльмар хапався за один кінець пряника, принцеса міцно тримала другий, і пряник ламався навпіл. Кожному діставалася своя частка: Яльмарові — більша, принцесі — менша. Біля всіх палаців стояли на варті маленькі принци. Вони віддавали Яльмарові честь золотими шаблями й обсипали його родзинками та олов’яними солдатиками — ось що означає бути справжніми принцами! Яльмар плив через ліси, якісь величезні зали й міста... Проплив він і через місто, де жила його стара няня, яка носила його на руках, коли він був іще зовсім маленьким, і дуже любила свого вихованця. І ось він побачив її. Вона вклонялася, посилала йому рукою повітряні поцілунки й співала гарненьку пісеньку, яку сама склала й присвятила Яльмарові: Мій Яльмаре, згадую щиро Тебе я щодня, повсякчас! Як хочу побачити знову — Не можу й словами сказать! Тебе колихала в колисці, Учила ходити й мовлять, Цілувала в щічки і в чоло — То як же тебе не кохать!

А пташки їй підспівували, квіти пританцьовували, старі верби кивали гілками, наче Оле-Лукойє і їм розповідав якусь історію. Середа Ну й дощ лив! Яльмар чув цей страшенний шум навіть уві сні. А коли Оле-Лукойє відчинив вікно, виявилося, що вода піднялася аж до підвіконня. Ціле озеро! Зате просто до будинку причалив пречудовий корабель. — Хочеш прогулятися, Яльмаре? — запитав Оле. — Уночі побуваєш у чужих краях, а вранці знову будеш удома! І ось Яльмар, святково вбраний, опинився на кораблі. Погода відразу прояснилася. Вони пропливли вулицями, повз церкву й опинилися посеред величезного безкрайого озера. Нарешті вони відпливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. Високо в небі летіла зграя лелек. Вони теж прямували до далеких теплих країв і тягнулися довгою вервечкою одна за одною. Лелеки були в дорозі вже багато-багато днів, і один із них так утомився, що крила майже перестали його слухатися. Він летів позаду всіх, потім відстав і почав на розпростертих крилах опускатися дедалі нижче й нижче. Раз змахнув крилами, вдруге — та все марно... Незабаром він зачепився за щоглу корабля, ковзнув по снастях і — бух! — упав просто на палубу. Юнга підхопив його й посадив до пташника, де були кури, качки та індики. Бідолашний лелека стояв і сумно озирався довкола. — Диви який! — сказали кури. Індик надувся й запитав лелеку, хто він такий, а качки відступали назад, підштовхували одна одну крилами й крякали: — Ду-рень! Ду-рень! Лелека розповів їм про спекотну Африку, про піраміди та страусів, які мчать пустелею так швидко, як дикі коні. Але качки нічого не зрозуміли й знову почали штовхати одна одну. — Ну хіба ж він не дурень? — Авжеж, дурень! — сказав індик і сердито забурмотів. Лелека замовк і почав думати про свою Африку. — Які ж у вас дивовижні тонкі ноги! — сказав індик. — Почім аршин? — Кря! Кря! Кря! — зареготали качки, але лелека наче й не чув. — Могли б і ви посміятися разом із нами! — сказав індик лелеці. — Адже дуже дотепно сказано! Та куди там, для нього це надто простацьке! І взагалі не скажеш, що він дуже кмітливий. Що ж, будемо веселитися самі! І кури кудкудакали, качки крякали, і це страшенно їх тішило. Але Яльмар підійшов до пташника, відчинив дверцята й покликав лелеку. Той вистрибнув до нього на палубу — він уже встиг відпочити. Лелека ніби вклонився Яльмарові на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетів у теплі краї. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся, що його гребінець аж налився кров’ю. — Завтра з вас зварять юшку! — сказав Яльмар і прокинувся у своєму маленькому ліжечку. Оце так чудова подорож була в них тієї ночі з Оле-Лукойє! Четвер — Знаєш що? — сказав Оле-Лукойє. — Тільки не лякайся! Зараз я покажу тобі мишку! І справді, в руці він тримав гарненьку мишку. — Вона прийшла запросити тебе на весілля! Двоє мишенят сьогодні вночі одружуються. Живуть вони під підлогою в коморі твоєї матері. Кажуть, там чудове помешкання! — Але як же я пролізу крізь маленьку дірочку в підлозі? — запитав Яльмар. — Покладися на мене! — сказав Оле-Лукойє. Він торкнувся хлопчика своєю чарівною бризкалкою, і Яльмар раптом почав меншати, меншати й нарешті став завбільшки з палець. — Тепер можна позичити мундир в олов’яного солдатика. Гадаю, таке вбрання тобі цілком пасуватиме: мундир завжди додає поважності, а ти ж ідеш у гості! — Гаразд! — погодився Яльмар. Він перевдягнувся й став схожий на взірцевого олов’яного солдатика. — Чи не бажаєте сісти в наперсток вашої матусі? — запитала мишка. — Я матиму честь вас відвезти. — Ох, скільки клопоту для панночки! — сказав Яльмар. І вони поїхали на мишаче весілля. Прослизнувши в дірку, яку миші прогризли в підлозі, вони потрапили до довгого вузького коридору. Тут якраз можна було проїхати в наперстку. Коридор яскраво освітлювали гнилушки. — Правда ж, який чудовий запах? — запитала мишка-візниця. — Увесь коридор змащений салом! Що може бути краще? Нарешті вони дісталися зали, де святкували весілля. Праворуч стояли мишки-дами, перешіптуючись і хихочучи. Ліворуч миші-кавалери підкручували лапками вуса. А посередині, на обгризеній скоринці сиру, височіли самі наречений і наречена й цілувалися на очах у всіх. А що тут такого? Вони ж були заручені й готувалися до шлюбу! Гості все прибували й прибували. Миші мало не передушили одна одну, і щасливу пару зрештою відтиснули до самих дверей, так що більше ніхто не міг ані ввійти, ані вийти. Зала, як і коридор, була вся змащена салом — іншого частування не було. А на десерт гостям подавали горошину, на якій одна родичка молодят вигризла їхні імена — тобто, звичайно, лише перші літери. Оце так диво! Усі миші оголосили, що весілля було пречудове й час вони провели надзвичайно приємно. А Яльмар поїхав додому. Довелося йому побувати у вельми поважному товаристві, хоча задля цього довелося добряче зменшитися й убратися в мундир олов’яного солдатика. П’ятниця — Просто не повіриш, скільки є літніх людей, яким страшенно хочеться заманити мене до себе! — сказав Оле-Лукойє. — Особливо цього прагнуть ті, хто вчинив щось погане. «Добрий, любий Оле, — кажуть вони мені, — ми просто не можемо склепити очей. Лежимо без сну цілу ніч і бачимо довкола всі свої лихі вчинки. Вони, мов гидкі маленькі тролі, сидять по краях ліжка й бризкають на нас окропом. От якби ти прийшов і прогнав їх! Ми охоче тобі заплатимо, Оле! — додають вони, тяжко зітхаючи. — Добраніч, Оле! Гроші лежать на вікні!» Та навіщо мені гроші? Я ні до кого не приходжу за плату! — А що ми робитимемо сьогодні вночі? — запитав Яльмар. — Не хочеш знову побувати на весіллі? Тільки не на такому, як учора. Велика лялька твоєї сестри, та, що вбрана хлопчиком і зветься Германом, хоче одружитися з лялькою Бертою. До того ж сьогодні день народження ляльки, тому готують багато подарунків! — Знаю, знаю! — сказав Яльмар. — Щойно лялькам знадобиться нове вбрання, сестра одразу святкує їхній день народження або весілля. Так уже було сто разів! — Так, а сьогодні вночі буде сто перший і, отже, останній! Тому й готується щось незвичайне. Поглянь-но! Яльмар подивився на стіл. Там стояв картонний будиночок. У вікнах світилося, а всі олов’яні солдатики тримали рушниці напоготові. Наречений із нареченою задумливо сиділи на підлозі, прихилившись до ніжки столу. Так, їм було над чим замислитися! Оле-Лукойє вбрався в бабусину чорну спідницю й повінчав їх. Потім молодята отримали подарунки, але від частування відмовилися: вони були ситі своїм коханням. — Ну що ж, тепер поїдемо за місто чи вирушимо за кордон? — запитав молодий. На пораду запросили досвідчену мандрівницю ластівку та стару курку, яка вже п’ять разів висиджувала курчат. Ластівка розповіла про теплі краї, де достигають соковиті важкі грона винограду, де повітря таке лагідне, а гори виграють такими барвами, яких тут ніхто й уявити не може. — Зате там немає нашої кучерявої капусти! — сказала курка. — Якось я з усіма своїми курчатами провела літо в селі. Там була ціла купа піску, в якій ми могли гребтися й порпатися скільки завгодно! А ще нам дозволяли заходити на город із капустою! Ох, яка ж вона була зелена! Не знаю, що може бути прекрасніше! — Та ж усі качани схожі один на одного, мов дві краплі води! — сказала ластівка. — До того ж тут так часто буває погана погода. — Ну, до цього можна звикнути! — відповіла курка. — А який тут холод! Того й дивись замерзнеш! Страшенний холод! — Отож це й добре для капусти! — сказала курка. — Та зрештою й у нас буває тепло! Чотири роки тому літо тривало цілих п’ять тижнів! Оце була спека! Всі аж задихалися! До речі, в нас немає отруйних тварюк, як у ваших краях! І розбійників немає! Треба бути справжнім відступником, щоб не вважати нашу країну найкращою у світі! Такий узагалі не вартий у ній жити! Тут курка заплакала. — Я ж і сама мандрувала, ще й як! Цілих дванадцять миль проїхала в діжці! І жодної втіхи від тих подорожей! — Так, курка — вельми поважна особа! — сказала лялька Берта. — Мені теж зовсім не подобається їздити горами: то вгору, то вниз! Ні, ми переберемося за місто, до села, де є купа піску, і гулятимемо городом поміж капустою. На тому й порішили. Субота — А сьогодні розповідатимеш? — запитав Яльмар, щойно Оле-Лукойє вклав його в ліжко. — Сьогодні ніколи! — відповів Оле й розкрив над хлопчиком свою гарну парасольку. — Поглянь-но на цих китайців! Парасолька була схожа на велику китайську чашу, розмальовану блакитними деревами й вузенькими місточками, на яких стояли маленькі китайці й кивали головами. — Сьогодні треба причепурити до завтра весь світ! — провадив Оле. — Адже завтра свято, неділя! Мені треба піти на дзвіницю й подивитися, чи почистили церковні карлики всі дзвони, бо інакше завтра вони погано дзвонитимуть. Потім треба піти в поле й перевірити, чи змів вітер пил із трави та листя. Але найважча робота ще попереду: треба познімати з неба й почистити всі зорі. Я збираю їх у свій фартух, але кожну зорю й кожну дірочку, де вона сиділа, доводиться нумерувати, щоб потім повернути кожну на своє місце. Інакше вони не триматимуться й одна за одною посиплються з неба! — Послухайте-но, пане Оле-Лукойє! — раптом озвався старий портрет, що висів на стіні. — Я прадідусь Яльмара й дуже вдячний вам за те, що ви розповідаєте хлопчикові казки. Але не слід спотворювати його уявлення про світ. Зорі не можна знімати з неба й чистити. Зорі — такі самі небесні тіла, як наша Земля, і саме цим вони прекрасні! — Дякую тобі, прадідусю! — відповів Оле-Лукойє. — Дякую! Ти голова роду, родоначальник, але я все-таки старший за тебе! Я старий язичник. Римляни й греки називали мене богом сновидінь! Я бував і досі буваю в найзнатніших домах і знаю, як поводитися і з великими, і з малими. А тепер можеш розповідати сам! І Оле-Лукойє пішов, узявши парасольку під пахву. — Ну от, уже й своєї думки висловити не можна! — сказав старий портрет. Тут Яльмар прокинувся. Неділя — Добрий вечір! — сказав Оле-Лукойє. Яльмар кивнув йому, схопився з ліжка й повернув портрет прадідуся обличчям до стіни, щоб той знову не втручався в розмову. — А тепер ти розкажи мені історію про п’ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, про півнячу ногу, яка залицялася до курячої ноги, і про штопальну голку, котра уявляла себе швацькою голкою. — Ні, ні, доброго потроху! — сказав Оле-Лукойє. — Краще я тобі дещо покажу. Покажу свого брата. Його теж звуть Оле-Лукойє. Але він знає лише дві казки: одна — незрівнянно прекрасна, а друга така страшна, що... ні, навіть неможливо сказати, наскільки! Тут Оле-Лукойє підняв Яльмара, підніс його до вікна й сказав: — Зараз ти побачиш мого брата, іншого Оле-Лукойє. Його каптан увесь розшитий сріблом, наче гусарський мундир, а за плечима майорить чорний оксамитовий плащ! Дивись, як він мчить! І Яльмар побачив, як інший Оле-Лукойє скакав щодуху й садовив до себе на коня і старих, і малих. Одних він садовив поперед себе, інших — позаду, але спершу кожного запитував: — Які в тебе оцінки за поведінку? — Хороші! — відповідали всі. — Ану покажи! — казав він. Доводилося показувати. І тих, у кого були відмінні або хороші оцінки, він садовив поперед себе й розповідав їм чудову казку. А тих, у кого оцінки були посередні або погані, садовив позаду, і їм доводилося слухати страшну казку. Вони тремтіли від страху, плакали й хотіли зіскочити з коня, але не могли — вони відразу міцно приростали до сідла. — А я його анітрохи не боюся! — сказав Яльмар. — І боятися нічого! — відповів Оле. — Тільки дивись, щоб у тебе завжди були хороші оцінки! — Оце вже повчально! — пробурмотів портрет прадідуся. — Виходить, іноді таки не завадить висловити свою думку. Він був дуже задоволений. Ось і вся історія про Оле-Лукойє! А ввечері нехай він сам розповість тобі ще якусь казку.