Казка Вова і робот

Жив собі хлопчик на ім’я Вова. Він був добрим, розумним і чуйним. Ніколи не залишав друзів у біді, охоче допомагав мамі й намагався добре поводитися. Мама й тато дуже любили сина, а вихователька в дитячому садку часто хвалила його.

Вова ходив до старшої групи дитсадка.

Одного разу там влаштували День улюбленої іграшки. Кожна дитина мала принести з дому щось особливе й розповісти про свою іграшку друзям.

Вова довго не міг вирішити, що взяти.

На ліжку сидів старенький плюшевий ведмедик, у якого давно загубилося одне око. Поряд стояла велика червона вантажівка.

— Може, візьмеш машинку? — запропонувала мама.

Вова погодився, хоча вантажівка й не була його найулюбленішою іграшкою.

У дитсадку вихователька посадила дітей у коло.

Усі по черзі показували принесені іграшки й розповідали, чому обрали саме їх.

Хтось приніс ляльку, хтось — машинку, у багатьох були плюшеві звірята.

Але найбільше Вову зацікавив невеликий новенький робот, якого приніс Сашко.

Робот був просто неймовірний.

Блискучий металевий корпус, рухливі руки й ноги, маленькі лампочки на грудях і пульт керування.

Сашко з гордістю розповідав:

— Він автоматичний! Уміє ходити, співати й навіть розмовляти. А керувати ним можна за допомогою пульта.

Діти захоплено дивилися на робота.

— Даси погратися?

— А мені?

— І я хочу!

Сашко загадково усміхнувся.

— А ще він насправді живий.

— Як це — живий? — здивувалася Маша.

— Коли ніхто не дивиться, він може сам рухатися й розмовляти.

— Не буває такого! — засміялася дівчинка.

— Ти це вигадав, — підтримав її Вова.

Сашко образився.

— Нічого я не вигадав! Не вірите — тоді взагалі не дам вам із ним гратися.

Він узяв робота й відніс до свого шкафчика.

Коли всі діти розповіли про іграшки, вихователька дозволила трохи погратися до обіду.

У групі одразу стало гамірно й весело.

Діти мінялися машинками, ляльками та м’якими іграшками.

Лише Сашко свого робота нікому не давав.

А Вову тепер зовсім не цікавила власна червона вантажівка.

Він постійно думав про робота.

Йому так хотілося хоча б раз потримати його в руках, натиснути на кнопки, побачити, як він ходить і розмовляє.

І тоді в голові Вови з’явилася недобра думка.

«А що, як я візьму робота сам? Зовсім ненадовго. Пограюся кілька хвилин і поверну на місце. Ніхто навіть не помітить».

Вова одразу відчув, що задумав щось неправильне.

Він чудово знав: чужі речі без дозволу брати не можна.

«Але ж я не заберу його додому, — почав переконувати себе хлопчик. — Просто трохи пограюся й поверну».

Бажання було таким сильним, що Вова вирішив порушити правило.

Він дочекався, поки Сашко захопиться грою з іншими дітьми, а вихователька почне готуватися до обіду.

Потім тихенько вислизнув із групи й прокрався до роздягальні.

Серце калатало.

Вова швидко знайшов потрібний шкафчик.

На дверцятах великими літерами було написано:

«САША».

Хлопчик озирнувся.

Нікого.

Він відчинив дверцята.

На полиці лежав робот.

Зараз він був вимкнений і зовсім не здавався живим.

Вова простягнув руку.

І раптом очі робота спалахнули жовтим світлом.

Хлопчик мало не скрикнув.

Робот повільно повернув до нього голову.

— Ти не мій господар, — промовив механічний голос.

Вова завмер.

— Ти… справді живий? Отже, Сашко не вигадував?

— Зафіксовано спробу взяти мене без дозволу власника. Увімкнути сигнал тривоги?

— Ні! — перелякався Вова. — Будь ласка, не треба!

Робот уважно подивився на нього своїми жовтими очима.

— Ти хотів мене забрати?

— Ні…

Кілька лампочок на корпусі замиготіли.

— Виявлено неправду.

Вова почервонів.

— Гаразд! Я справді хотів тебе взяти. Але не назавжди! Чесно! Я лише хотів трохи погратися, а потім повернути тебе на місце. Сашко нікому тебе не дає…

Робот трохи нахилив голову.

— Ти знав, що не можна брати чужі речі без дозволу?

Вова опустив очі.

— Знав.

— І все одно прийшов сюди?

— Так…

Тепер, коли довелося сказати це вголос, виправдання вже не здавалося таким переконливим.

— Отже, ти розумів, що робиш неправильно, — сказав робот.

Вова мовчки кивнув.

— Але я ж хотів тільки погратися…

— Якщо тобі дуже хочеться чужу річ, вона не стає від цього твоєю.

Вова зітхнув.

Робот мав рацію.

— Що ж мені тепер робити?

— Не бери мене. Повернися до Сашка й поговори з ним.

Вова стривожився.

— Я не можу розповісти йому! Він подумає, що я хотів украсти робота. А потім скаже виховательці, вона розповість мамі й татові… Вони дуже засмутяться.

На щоці хлопчика з’явилася маленька сльозинка.

Робот відповів:

— Ти справді припустився помилки. Але одна помилка не робить тебе поганою людиною. Важливо, що ти зробиш тепер.

— Мені соромно, — прошепотів Вова.

— Це означає, що ти розумієш, чому твій учинок був неправильним.

Хлопчик подивився на робота.

— Пробачте, пане Роботе. Я ніколи раніше не бачив такої чудової іграшки. Мені дуже захотілося з тобою погратися, і я навіть не помітив, як почав вигадувати виправдання для поганого вчинку.

— Тоді запам’ятай: якщо річ належить іншому, спочатку потрібно запитати дозволу. А якщо тобі відмовили, слід поважати чужу відповідь.

Вова серйозно кивнув.

— Запам’ятаю.

Очі робота блимнули.

— Рішення прийнято правильно.

І він знову завмер.

Жовті вогники згасли.

Вова ще кілька секунд стояв перед шкафчиком.

Він так і не торкнувся робота.

Хлопчик уже збирався зачинити дверцята, коли раптом почув позаду:

— Вовко, а ти що тут робиш?

Вова здригнувся.

У дверях стояв Сашко.

— Я… просто…

Перша думка була сказати, що він випадково сюди зайшов.

Або що шукав свою річ.

Або що взагалі не відкривав Сашкового шкафчика.

Та Вова згадав слова робота.

Одна помилка не повинна тягнути за собою другу.

Хлопчик набрав повні груди повітря.

— Я хотів погратися твоїм роботом.

Сашко насупився.

Вова продовжив:

— Ти не дозволив, а мені дуже хотілося. Тому я прийшов сюди й подумав, що візьму його без дозволу, трохи пограюся та поверну. Але я його не взяв.

Сашко здивовано подивився на друга.

— Справді?

— Так. Я зрозумів, що це неправильно. І ще… пробач, що не повірив тобі, коли ти сказав, що робот живий.

Сашко хитро примружився.

— То він із тобою розмовляв?

Вова кивнув.

— Розмовляв.

— І що сказав?

— Що чужого без дозволу брати не можна.

Сашко трохи помовчав.

Потім усміхнувся.

— Ну, ти ж усе-таки його не взяв і сам мені розповів. Отже, вчасно зупинився.

Вова полегшено видихнув.

— Ти не сердишся?

— Трохи серджуся, що ти поліз до мого шкафчика. Але дякую, що сказав правду.

Сашко дістав робота.

— Хочеш погратися разом?

Очі Вови засяяли.

— Дуже!

— Тоді ходімо.

І раптом Сашко побачив велику червону вантажівку, яку Вова приніс із дому.

— Слухай, а давай посадимо робота у твою машину!

— Точно! — зрадів Вова. — Буде робот-водій!

Хлопці повернулися до групи.

Вова приніс вантажівку, і вони обережно посадили робота в кузов.

Сашко керував роботом із пульта, а Вова возив його кімнатою.

Незабаром до них приєдналися й інші діти.

Усі сміялися, вигадували пригоди й по черзі керували незвичайним пасажиром.

Виявилося, що грати разом значно веселіше, ніж потайки брати чужу іграшку.

А коли Вова вкотре садовив робота до червоної вантажівки, йому раптом здалося, що той тихенько промовив:

— Молодець.

Хлопчик завмер і подивився на Сашка.

— Ти щось чув?

— Ні. А що?

— Та нічого, — усміхнувся Вова.

Може, йому просто здалося.

А може, робот справді був живим.

Це вже не мало великого значення.

Найважливіше Вова й без нього зрозумів: навіть якщо дуже чогось хочеться, не можна брати чуже без дозволу. А якщо вже припустився помилки, краще чесно її визнати й виправити, ніж приховувати за новою неправдою.

І ще того дня Вова зробив одне несподіване відкриття.

Червона вантажівка, яку вранці він навіть не хотів брати до дитсадка, виявилася чудовою іграшкою.

Особливо коли в її кузові сидів робот, а поруч грався друг.