Казка "Три бурундуки, одне яблуко й Ведмідь"

Цього разу лисенята були особливо неспокійні — вони сперечалися через зайця.

— Це я його вистежив і вже майже підкрався!

— Ні, це я біг йому навперейми, а ти продирався крізь кущі й сполохав його!

— Ні, це ви обоє його проґавили, а я... я б його за лапу схопив!

— Зараз я тобі за це хвоста відкушу й вуха повисмикую!

Лише маленька лисичка стояла осторонь і намагалася вгамувати братів:

— Братики, та вам іще рано за зайцями ганятися!

Мама-лисиця підтримала свою розумну донечку:

— Рано вам іще зайців ловити. Для лисиць це особливо цінна здобич. Заєць не лише добре бачить усе довкола, а й має гострий слух. А якщо схопити його за задню лапу, він може так хвицнути, що голова дурного лисеняти покотиться в один бік, лапи — в другий, а хвіст — у третій. Краще послухайте казку.

— А перетворення в ній будуть?

— Ні, цього разу без перетворень. Хоча... певною мірою...

Казка про трьох бурундуків

Жили собі в лісі троє бурундуків. Звали їх Забіяка, Хвалько та Жаднюга.

— Це ті, що тоненькими голосами співають людських пісеньок? — запитало одне лисеня.

Але то були зовсім інші бурундуки.

Співати вони геть не вміли — ні доладно, ні весело, ні навіть фальшиво. Зате вміли дещо інше.

Забіяка був малий, та спритний. Найулюбленішим його заняттям було зробити якусь капость, поки ніхто не бачить, або скривдити слабшого.

То шишку комусь на голову скине, то пташеня з гнізда зіпхне, а потім сяде в кущах і сміється, спостерігаючи, як птахи-батьки намагаються повернути маля до гнізда.

Але щойно з'являвся хтось сильніший за нього, Забіяка відразу кричав:

— Це не я!

Хвалько брехав так, що аж вуха в'янули. Причому верз несусвітні дурниці із цілком серйозним виглядом.

— Я вчора сонце лапою притримав, щоб воно за гору не закотилося, — розповідав він.

Йому не вірили, а він ображався.

— А ще я, — брехав він далі, — з Орлом у шашки грав і двічі виграв!

Відомо, що орли в шашки не грають, але Хвалькові було байдуже. Головне, щоб усі дивилися на нього, пороззявлявши роти від подиву.

Жаднюга був найощадливішим із трьох. Тільки ощадливість його була якась дивна.

Якщо він щось знаходив — одразу до рота. Якщо з'їсти не міг — закопував. Щоправда, потім забував де, але нікому про свої схованки не розповідав.

А якщо раптом доводилося чимось ділитися, Жаднюга радше сам удавився б, але з'їв усе до останньої крихти, навіть коли вже нічого не лізло.

Одного разу він знайшов великого мухомора.

Усі сказали:

— Не їж, він отруйний!

А він у відповідь:

— Моє!

І з'їв.

Потім три дні мучився животом.

І ось одного разу знайшли вони яблуко.

Одне-єдине на трьох.

Упало з гілки червоне, соковите, справжнісіньке яблуко. Величезне — завбільшки майже з бурундука.

Забіяка одразу тупнув лапою по землі:

— Я перший побачив! А хто перший побачив, того й яблуко!

Хвалько випнув груди:

— Та я ще вчора передбачив, що тут яблуко впаде! Я навіть місце позначив. Отже, за правом передбачення воно моє!

Жаднюга притиснув яблуко до живота й прошипів:

— Моє. Я перший його занюхав. І взагалі, якщо не моє, то нічиє. Краще дам йому згнити, але нікому не віддам!

І почалася бійка.

Забіяка схопив Хвалька за комір, Хвалько вчепився Жаднюзі у вухо, а Жаднюга все намагався вкусити Забіяку за хвіст.

То один яблуко відбере, то другий — справжня колотнеча!

Аж тут звідки не візьмись із малинника вийшов Ведмідь.

Величезний, кошлатий, добрий — до речі, з ведмедями треба бути обережними, бо не всі вони такі! — але страшенно неуважний.

Очі сонні, а думки, мов ранковий туман, увесь час кудись пливуть.

— Е-е-е, — протягнув Ведмідь, — що це за галас? Яблуко ділите?

— Ділимо! — загорлали всі троє.

Чомусь, щойно побачивши Ведмедя, навіть Забіяка втратив бажання битися.

— А ти нам допоможи!

Ведмідь почухав за вухом.

Замислився.

Чухав-чухав, а тоді сказав:

— Треба поділити на три рівні частини. Так буде справедливо.

Він узяв яблуко своїми довгими гострими пазурами й насупився, намагаючись уявити, як розділити його на три однакові скибочки — уздовж чи впоперек?

Замислився так глибоко, що перестав помічати все довкола.

А паща його сама собою розкрилася — від задумливості.

І яблуко...

Бульк!

Прямісінько туди й упало.

Ведмідь навіть не помітив, як проковтнув його.

— Так, — каже, — а де яблуко?

Бурундуки сидять, очі круглі, мов сироїжки.

— Ти... ти його з'їв! — пискнув Жаднюга.

Ведмідь поплескав себе по животу.

Потім почервонів.

Стало йому страшенно соромно.

— Ой, — промовив він. — Я ж хотів поділити... А воно... якось само...

Тут він згадав одну важливу річ і зашепотів:

— Слухайте, яблуко ще не перетравилося! На це потрібно цілих п'ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин, розумієте? Ви ще встигнете його дістати!

— Як дістати?! — злякалися бурундуки.

Ведмідь важко зітхнув, ліг на живіт, розкинув лапи в боки й роззявив пащу — широко-широко, наче вхід до печери.

— Лізьте, — невиразно сказав він, бо язик заважав говорити. — Швидко! Я лежатиму, а ви залазьте й забирайте яблуко, поки не пізно!

Бурундуки перезирнулися.

Шкода ж яблука!

Жаднюга аж затремтів.

І полізли.

Першим Забіяка — він же завжди мусить бути попереду.

За ним Хвалько:

— Та я, між іншим, таких ведмедів ізсередини вже сто разів бачив!

А потім Жаднюга, який із писком розштовхував братів.

Ведмідь пролежав із роззявленою пащею цілу годину.

Дивився на хмаринку й міркував, на кого вона більше схожа: на їжачка, зайчика чи конячку.

Йому було нудно, але він терпів, бо відчував провину.

У животі щось ворушилося, лоскотало, а часом звідти долинали приглушені суперечки:

— Це яблуко моє!

— Брешеш, я його перший побачив ізсередини!

— А я перший занюхав його у шлунку!

Потім усе стихло.

Ведмідь почекав іще трохи, позіхнув, закрив пащу, підвівся, обтрусився й подався у своїх ведмежих справах.

А чому він лежав — уже й не пам'ятав.

Забув.

Як хмаринка відлетіла, так і думка попливла за нею.

— А бурундуки?.. — тихенько запитало одне лисеня, притиснувши вушка. — Вони зовсім розчинилися?

— Не зовсім, — відповіла лисиця. — Їхні тіла, звичайно, перетравилися. Але їхня сутність залишилася. Тепер вона невидимо мандрує лісом, мов насінинка, яку несе вітер. І час від часу кожен може випадково її проковтнути.

Лисеня широко розплющило очі.

— Тож якщо вам раптом захочеться щось зламати, поки ніхто не бачить, скривдити слабшого, збрехати з поважним виглядом або вдавитися останньою крихтою, аби тільки не поділитися, зупиніться на хвилинку й погляньте на хмари чи зоряне небо над головою.

Перевірте.

Можливо, саме зараз ви лізете просто у ведмежу пащу.