Казка Сова-Буркотуха

У непролазній лісовій гущавині, де верхівки дерев майже затуляли небо, а густі кущі стояли суцільною зеленою стіною, жила велика стара Сова.

Жила вона сама у просторому дуплі й мала непросту вдачу. Сова була страшенно буркотлива, вперта й завжди чимось невдоволена.

Усі лісові звірі, птахи, комахи й навіть дерева давно прозвали її Совою-Буркотухою.

Бувало, прилетить Сорока-Білобока й сяде на сусідню гілку. Сова одразу скоса погляне на неї своїми величезними жовтими очима й починає:

— Сороко-Білобоко! Чому ти сіла саме на це дерево? І чому саме на цю гілку? Невже ти не бачила, що я вже тут сиджу? Я прилетіла першою, отже, це моє місце. Чому ти взагалі сюди прилетіла?

Сорока здивовано кліпала очима.

— Та хіба тобі місця мало? Поглянь, який великий ліс!

— Ти ще й сперечаєшся?! — обурювалася Сова. — Лети звідси, та швидше! Це моє дерево!

Сороці залишалося лише перелетіти подалі, аби не слухати нескінченного бурчання.

Іноді на сусідньому дереві збиралися маленькі пташки.

Вони сідали зграйкою на гілках і починали співати.

Ліс наповнювався веселим щебетом і дзвінкими мелодіями.

Усі слухали їх із задоволенням.

Усі, крім Сови-Буркотухи.

Вона визирала з дупла й невдоволено примружувалася.

— Ну от, знову розспівалися! Цвірінь-цвірінь, фіть-фіть! Хіба можна так галасувати? От я, наприклад, своїм співом нікому не заважаю!

І це було чистісінькою правдою.

Адже співати Сова зовсім не вміла.

Ліс був величезний, і вільних дерев у ньому вистачало. Та сталося так, що одного дня просто по сусідству із Совою оселилася велика білчина родина.

Мама-Білка й тато-Білка знайшли просторе дупло високо над землею та облаштували там затишну домівку.

А ще в них було троє маленьких рудохвостих білченят.

Ох і непосидючі ж вони були!

Від самого ранку малеча стрибала з гілки на гілку, наздоганяла одне одного, ховалася серед листя й весело сміялася.

— Лови мене!

— А ось і не впіймаєш!

— Дивіться, як далеко я стрибну!

Сова сиділа у своєму дуплі й дедалі сердитіше насуплювала брови.

Коли білченята втомлювалися від ігор, вони сідали разом і бралися до горішків, які для них назбирали батьки.

Клац!

Трісь!

Хрум-хрум!

Гострі зубки розколювали шкаралупу, а білченята ласували смачними ядрами.

— Який солодкий горішок!

— А мій ще смачніший!

— Даси спробувати?

Сова не витримувала.

Вона висовувала голову з дупла й починала бурчати:

— Усе стрибаєте та стрибаєте! Усе гризете та гризете! Скільки можна? Від вашого галасу в мене вже голова болить! І у вухах шумить! І очі втомилися! Припиніть бігати, сховайте горіхи й негайно йдіть спати!

Білченята дивилися на неї великими здивованими очима.

— Але ж зараз день…

— І що з того?

— Удень ми не спимо.

— А я сплю! — заявляла Сова.

— То спи, — тихенько казало найменше білченя.

— Як же тут заснеш, коли ви галасуєте?!

Мама-Білка намагалася пояснити дітям:

— Не сперечайтеся із сусідкою. Сови сплять удень, тому їм справді потрібен спокій.

Відтоді білченята намагалися не галасувати біля совиного дупла.

Але Сові все одно щось не подобалося.

То листя шелестить надто голосно.

То вітер свистить.

То дятел стукає.

То сонце світить просто у вікно.

То білки занадто швидко бігають.

То пташки надто весело співають.

Здавалося, у цілому лісі не залишилося нічого, чим Сова була б задоволена.

Щойно перші сонячні промені пробивалися крізь густі крони дерев, Сова щільно зачиняла віконниці свого дупла, замикала двері й залишалася сама.

Спершу вона трохи сиділа в улюбленому кріслі-гойдалці.

— Нарешті тиша! — задоволено казала вона.

А потім вкладалася спати.

Коли ж над лісом опускалася ніч, Сова прокидалася.

Вона розплющувала великі жовті очі, розправляла широкі крила й вилітала з дупла.

Навколо було тихо.

Звірі спали у своїх нірках.

Пташки сховали голови під крила.

Білченята згорнулися клубочками у теплому дуплі.

Навіть більшість комах відпочивала.

Здавалося б, тепер Сові мало бути добре.

Ніхто не співав.

Ніхто не стрибав.

Ніхто не гриз горіхів.

Ніхто не сідав поруч.

Але Сова все одно знаходила причину для невдоволення.

Вона підняла голову до неба й сердито примружилася.

Над деревами сяяв великий круглий Місяць.

— От іще! — забуркотіла Сова. — Навіщо сьогодні так яскраво світити? Просто очі сліпить! Місяцю, світи трохи тихіше… тобто темніше! Хіба не бачиш, що я тут літаю?

Місяць, звісно, нічого не відповів.

Він продовжував спокійно освітлювати ліс сріблястим сяйвом.

Сова полетіла далі.

Навколо стояла саме така тиша, якої вона завжди вимагала.

Але раптом Сова відчула щось дивне.

Їй стало самотньо.

Вона сіла на суху гілку й прислухалася.

Ні веселого щебету.

Ні білчиного сміху.

Ні знайомого «клац-клац» від горішків.

Ні навіть балакучої Сороки-Білобоки.

— Ну й добре, — сказала Сова. — Ніхто мені не заважає.

Та чомусь добре їй не було.

Наступного дня вона прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай.

За стіною дупла чулося тихеньке:

— Хрум… хрум…

Сова вже хотіла сердито крикнути:

— Припиніть!

Але раптом зупинилася.

На сусідній гілці сиділо найменше білченя. Воно тримало в лапках горішок і намагалося розколоти його якомога тихіше.

Помітивши Сову, малюк завмер.

— Вибачте, пані Сово. Я вас розбудив?

Сова хотіла відповісти звичним:

«Звичайно, розбудив! Хіба не можна було піти на інше дерево?»

Та побачила, як білченя притиснуло вушка й приготувалося тікати.

І раптом їй стало соромно.

Усі навколо вже намагалися їй не заважати.

А вона сама ніколи не намагалася бути добрішою до них.

— Ні, — буркнула Сова вже значно тихіше. — Не розбудив.

Білченя здивувалося.

— Справді?

— Справді.

Малюк усміхнувся.

— Хочете горішок?

— Я не їм горіхів.

— Шкода. Вони смачні.

Сова ледь помітно усміхнулася.

Наступного вечора на її гілку знову прилетіла Сорока-Білобока.

Побачивши Сову, вона одразу приготувалася перелетіти на інше дерево.

— Стій, — сказала Сова.

Сорока насторожилася.

— Що?

Сова трохи посунулася.

— Якщо хочеш… можеш посидіти тут.

Сорока від подиву мало не впала з гілки.

— Поруч із тобою?

— Тільки не базікай без упину.

— Постараюся!

За хвилину Сорока вже розповідала останні лісові новини, а Сова слухала її й час від часу щось бурмотіла.

Наступного ранку неподалік заспівали пташки.

Сова прокинулася.

Спершу насупилася.

А потім прислухалася.

«Фіть-фіть! Цвірінь-цвірінь!»

— М-м-м… — пробурмотіла вона. — Сьогодні начебто не так уже й погано співають.

Звичайно, Сова не змінилася за один день.

Вона й далі любила тишу.

Їй, як і раніше, було важливо добре висипатися вдень.

Іноді вона все ще бурчала на вітер, дощ або надто галасливих сусідів.

Але тепер Сова навчилася відрізняти справжню незручність від звички бути всім невдоволеною.

Якщо білченята надто галасували біля її дупла, вона вже не кричала:

— Забирайтеся звідси!

Натомість просила:

— Малята, я зараз лягаю спати. Можете трохи погратися на іншому дереві?

— Звичайно, пані Сово!

А ввечері Сова іноді сама прилітала до сусідів.

Вона слухала розповіді Сороки, дивилася, як граються білченята, і навіть намагалася підспівувати пташкам.

Щоправда, виходило в неї лише:

— Угу! Угу!

Та ніхто не сміявся.

Бо це була її власна совина пісня.

Однієї ночі Сова знову летіла над лісом.

Над деревами сяяв великий Місяць.

Вона подивилася на нього й за старою звичкою хотіла сказати:

— І чого ти так яскраво…

Але замовкла.

Сріблясте світло лежало на верхівках дерев, мерехтіло на листі й освітлювало стежки.

— Гарний ти сьогодні, — тихо сказала Сова.

Місяць нічого не відповів.

Але Сові здалося, що він усміхнувся.

І вона полетіла далі — уже не самотня Сова-Буркотуха, від якої всі намагалися триматися подалі, а просто Сова.

Трохи буркотлива.

Трохи вперта.

Зате тепер у неї були сусіди, знайомі й навіть друзі.

А виявилося, що з друзями ліс набагато цікавіший, ніж у цілковитій тиші.