Казка про павучка

В одному приморському містечку жив хлопчик Гриць. Було йому років шість, і понад усе він любив їздити з батьками на дачу.

Там було справжнє роздолля! У садку достигали соковиті ягоди й солодкі яблука, на деревах співали пташки, а за лісом текла річка, куди Гриць разом із татом ходив рибалити.

Настав травень. Однієї суботи родина знову вирушила на дачу.

Набігавшись за день, хлопчик увечері міцно заснув. Та серед ночі йому захотілося пити. Гриць прокинувся, простягнув руку до нічника й увімкнув світло.

І раптом побачив просто над ліжком павука!

Той висів на тоненькій павутинці, а на стіні від нього падала величезна тінь, схожа на страшного восьминога.

— А-а-а! — закричав Гриць.

Павучок перелякався не менше за хлопчика. Він хутко піднявся павутинкою до стелі й сховався в щілині, що вела на горище.

Кричати павучок не вмів, тож лише притиснув лапки до тільця й завмер.

На крик прибігла мама.

— Що сталося, синку?

— Наді мною був павук! — схвильовано вигукнув Гриць. — Напевно, хотів мене вкусити!

— Павук? — здивувалася мама. — А який він був?

— Величезний! І з такими волохатими лапами!

Мама лагідно усміхнулася.

— Мабуть, ти побачив його велику тінь. Коли ми лякаємося, навіть маленькі речі можуть здаватися величезними.

Та Гриць заплакав.

— Мамо, прожени його! Я боюся! Я чув по радіо, що бувають отруйні павуки, які боляче кусаються!

Мама обійняла сина.

— Так, серед павуків є й небезпечні види. Тому незнайомих павуків не варто брати до рук. Але більшість тих, що трапляються в наших оселях, не становлять загрози для людини й самі намагаються триматися від нас подалі.

— А раптом він повернеться?

— Якщо знайдемо його, обережно перенесемо в безпечне місце. Не потрібно кривдити маленьку істоту лише тому, що вона нас налякала.

Мама оглянула кімнату, але павучка ніде не було видно.

Зрештою він сам вибрався зі схованки, а мама обережно накрила його склянкою, підсунула під неї аркуш паперу й перенесла до старої яблуні в садку.

— Ось тут тобі буде добре, — сказала вона.

Та Грицеві від цього не стало спокійніше.

Лежачи в ліжку, він думав:

«А що, коли павук знову залізе до будинку? А якщо спуститься просто мені на голову?»

Відтоді хлопчик уже не так охоче їздив на дачу. Щовечора він підозріло поглядав на стелю, перевіряв кутки й боявся засинати.

А маленький павучок оселився в дуплі старої яблуні.

Уночі там було холодно й вогко. Він сумно згортав лапки й згадував теплий будинок.

— Чим же я завинив? — зітхав павучок. — Я зовсім не хотів нікого лякати. Гриць такий великий, а я маленький-маленький. Чому ж він мене боїться?

Минуло три тижні.

Щовихідних родина приїздила на дачу, а Гриць щоночі прокидався, вдивлявся в темні кутки й біг до тата.

Одного вечора батько сів поруч із ним.

— Послухай, Грицю. Я бачу, що ти досі боїшся павуків.

— Боюся, — зізнався хлопчик. — Раптом один із них знову спуститься наді мною?

— Пам’ятаєш, як раніше ти боявся темряви?

— Пам’ятаю.

— Спочатку ми залишали нічник увімкненим, потім поступово приглушували світло. А тепер ти вже можеш спати й без нього.

Гриць кивнув.

— Отже, ти вже знаєш, що страх можна долати потроху. Не потрібно змушувати себе перестати боятися за одну мить. Спробуймо краще дізнатися більше про павуків. Коли розумієш, чого саме боїшся, часто стає спокійніше.

— Добре, тату. Я спробую.

Уночі Гриць знову прокинувся.

Він старанно не дивився на стелю, але тривога ніяк не минала. Нарешті хлопчик підвівся й рушив до дверей, щоб покликати тата.

Саме тієї ночі маленький павучок повернувся до будинку.

Надворі похолоднішало, і він шукав затишного місця, де можна було б зігрітися.

Гриць побачив його біля порога й від несподіванки сів просто на підлогу.

Павучок теж завмер.

Хлопчик уже набрав повні груди повітря, щоб закричати, аж раптом почув тоненький голосочок:

— Не бійся мене, Грицю! Я не збираюся тебе кусати. Дозволь мені трохи зігрітися, а потім я повернуся до саду.

Гриць витріщив очі.

— Ти… розмовляєш? І знаєш моє ім’я?

— Авжеж. Я чув, як тебе кликали батьки.

— А звідки ти навчився говорити?

— Від своїх мами й тата. Ми з родини хатніх павуків. Мої батьки довго жили в сільському будинку й навчилися розуміти людську мову. А я навчився розмовляти, слухаючи їх.

Гриць трохи оговтався.

— Але ж ти сам мене налякав! Навіщо спустився просто над моїм ліжком?

— Я не хотів тебе лякати, — пояснив павучок. — Тієї ночі я перечепився через нерівність у дошці й мало не впав. Тому випустив павутинку, щоб утриматися. А коли ти закричав, я сам страшенно злякався!

— Справді?

— Звичайно! Ти ж набагато більший за мене. Я боявся, що ти мене розчавиш.

Павучок поглянув на хлопчика своїми маленькими круглими оченятами.

— Деякі діти кривдять павуків. Хтось робить це навмисно, а хтось просто не дивиться під ноги. Тому ми й остерігаємося людей. Але мені здається, що ти добрий хлопчик.

Гриць замислився.

Він ніколи не думав, що маленький павук може боятися його так само сильно, як він боявся павука.

— Я просто мало знав про вас, — нарешті сказав хлопчик. — Чув лише про небезпечних павуків і вирішив, що всі ви страшні.

— А ми дуже різні, — відповів павучок. — І більшість із нас зовсім не хоче зустрічатися з людьми.

Гриць усміхнувся.

— Може, подружимося?

— Із задоволенням!

— Тоді я називатиму тебе Багатоніжком!

Павучок засміявся.

— У мене вісім лапок! А можна краще Листоноша?

— Чому Листоноша?

— Бо, кажуть, павуки приносять добрі звістки.

— Гаразд, Листоношо! — погодився Гриць. — Тільки це народна прикмета, правда?

— Авжеж. Але хіба погано бути провісником чогось доброго?

Хлопчик розсміявся.

— Зовсім ні!

Він обережно відступив, щоб дати павучкові пройти.

— Можеш поки що зігрітися. А завтра ми з мамою знайдемо тобі затишний куточок, де тебе ніхто не потурбує.

— Дякую, друже!

Павучок забрався в тихий закуток, а Гриць повернувся до ліжка.

Цієї ночі він спав міцно й спокійно.

Уранці тато запитав:

— Ну як, синку? Вдалося виспатися?

— Так! — радісно відповів Гриць. — І знаєш що? Я більше не думаю, що всі павуки страшні. Вони самі нас бояться, бо ми набагато більші!

Тато усміхнувся.

— Бачиш, як допомагає знання?

Гриць розповів батькам про маленького павучка, якого назвав Листоношею. Звісно, дорослі подумали, що розмова з павучком йому наснилася.

Але хлопчик знав: то була справжня нічна пригода.

Відтоді він знову із задоволенням їздив на дачу. Побачивши павука, уже не кричав і не тікав, а спокійно кликав дорослих, якщо потрібна була допомога.

І щоразу, заходячи до будинку, уважно дивився під ноги.

Адже десь поблизу міг мандрувати його маленький друг — павучок Листоноша.