Казка про дружбу

Розповім вам, любі діти, історію, яка трапилася з одним знайомим хлопчиком. Звали його Сергійком, і було йому рівно чотири роки.

Жив Сергійко у великому місті разом із мамою й татом, а на літо приїздив у село до бабусі та дідуся. Там було багато дітей, проте найбільше хлопчикові подобалося гратися із Сонею, яка мешкала по сусідству.

Сергійко й Соня швидко потоваришували. Вони разом гуляли, гралися, ходили з дідусем до річки, а з бабусею — до лісу по ягоди.

Їм ніколи не було нудно вдвох. Сергійко показував подрузі свої малюнки: автомобілі, кораблі й літаки. А Соня приносила альбом із розмальованими картинками та власноруч зробленими аплікаціями.

Якось дідусь запитав онука:

— Чому ти дружиш лише із Сонею, а з іншими дітьми майже не граєшся?

— Бо з нею найцікавіше! Вона весела й гарна. Ми тепер нерозлийвода! Усе літо будемо разом!

Незабаром у сільському клубі вирішили влаштувати концерт до Дня сім’ї.

Виступати могли всі охочі: хтось умів гарно співати, хтось читав вірші, показував фокуси або грав на музичних інструментах.

А дітям запропонували вивчити веселий танок «Підбори».

Навчав їх учитель танців, який саме гостював у друзів.

Одного дня він зібрав малечу в клубі й попросив стати парами.

Сергійко та Соня одразу взялися за руки.

— Ми разом! — радісно вигукнув хлопчик.

Діти почали розучувати танок. Вони старанно повторювали рухи, кружляли, притупували ніжками й щодня приходили на репетиції.

Та одного разу Сергійко захворів. Напередодні він випив холодного молока, а вранці в нього заболило горло.

Бабуся вирішила, що онукові краще кілька днів полежати в ліжку й набратися сил.

На щастя, хлопчик швидко одужав.

Щойно йому полегшало, він побіг до клубу.

Та коли зайшов до зали, то завмер від несподіванки.

Поруч із Сонею стояв інший хлопчик.

Вони трималися за руки й готувалися танцювати.

Сергійко підбіг до них і штовхнув незнайомця.

— Чому ти тут стоїш? Соня танцює зі мною!

— А от і ні! — відповів хлопчик. — Вона сама обрала мене, поки тебе не було.

— Але ж я повернувся! Відійди, Соня — моя пара!

Сергійко подивився на подругу.

Соня усміхнулася й сказала:

— Раніше я танцювала з тобою, а тепер танцюватиму з Владиком. Він краще танцює.

Хлопчикові стало так прикро, що на очі навернулися сльози.

— А як же наша дружба? Я думав, ми все робитимемо разом…

— Я дружу з усіма дітьми й можу танцювати з ким захочу, — відповіла Соня та відвернулася.

До Сергійка підійшов учитель.

— Не засмучуйся. Ти захворів, тож нам довелося знайти тобі заміну, щоб не зупиняти репетиції. Я часто змінюю дітей у парах, аби всі навчилися танцювати одне з одним і краще познайомилися. До концерту ще є час. Ми обов’язково знайдемо пару й для тебе.

Та Сергійко був надто засмучений, щоб його слухати.

Він вийшов із клубу й побіг додому.

Наступного дня хлопчик довго сидів за столом і малював.

Бабуся помітила, що він нікуди не збирається.

— Сергійку, а хіба в тебе сьогодні немає репетиції?

— Я залишився без пари, — похмуро відповів онук. — Соня обрала іншого хлопчика.

— Не варто так засмучуватися. У селі багато хороших дітей. Можливо, ти знайдеш нову подругу.

— Не хочу нову! Я хочу танцювати із Сонею! А того хлопчиська зустріну — і відлупцюю!

Бабуся похитала головою.

— Бійка нічого не виправить, любий. Соня має право сама обирати, з ким танцювати, а тобі не потрібно доводити свою дружбу кулаками.

Сергійко насупився й відвернувся.

Тоді бабуся лагідно погладила його по голові.

— Знаєш що? До свята потрібно прикрасити клуб. Сходи на луг за будинком і назбирай квітів для букетів.

— Навіщо? Я ж усе одно не виступатиму!

— Запам’ятай, онучку: добрі справи іноді творять справжні дива.

Сергійко взяв кошик і подався на луг.

Там серед зеленої трави рясніли незабудки, ромашки й дзвіночки. Хлопчик почав збирати квіти, аж раптом почув, як хтось наспівує веселу пісеньку.

Він підвів голову.

Неподалік стояла гарненька кучерява дівчинка у світло-рожевій сукенці. Вона збирала квіти й тихенько співала.

Сергійко ніколи раніше її не бачив.

Дівчинка нагадала йому ніжну трояндочку.

Він підійшов ближче.

— Привіт! Як тебе звати? Я Сергійко.

Незнайомка привітно усміхнулася.

— А мене — Трояндочка.

— Яке гарне ім’я! Воно тобі дуже личить. А звідки ти приїхала?

— Сьогодні приїхала погостювати до тітоньки.

Діти швидко розговорилися. Вони разом збирали квіти, складали букети й розповідали одне одному про свої улюблені заняття.

Виявилося, що Трояндочка дуже любить співати й танцювати.

Сергійко аж зрадів.

— Слухай, у нас незабаром буде свято! Діти готують танок. Хочеш танцювати зі мною в парі?

— Із задоволенням! — відповіла дівчинка.

Вони разом побігли до клубу.

Спочатку віддали зібрані квіти для святкового оздоблення, а потім зайшли до зали, де вже починалася репетиція.

Сергійко підвів нову подругу до вчителя.

— Це Трояндочка. Вона хоче танцювати зі мною.

— Чудово! — усміхнувся вчитель. — Ставайте до кола.

І діти почали танцювати.

Із Трояндочкою Сергійкові було легко й весело. Вони разом розучували рухи, допомагали одне одному й щиро раділи кожному вдалому крокові.

Невдовзі хлопчик уже не згадував про свою образу.

Він зрозумів, що дружба не закінчується лише тому, що хтось хоче погратися чи потанцювати з іншими дітьми.

А ще — що нові друзі можуть з’явитися зовсім несподівано.

На святковому концерті Сергійко й Трояндочка чудово виконали свій танок. Глядачі голосно плескали їм у долоні, а бабуся з дідусем усміхалися, дивлячись на щасливого онука.

Усе літо Сергійко й Трояндочка провели разом. Вони багато гуляли, гралися, вигадували цікаві забави й допомагали дорослим, чим могли.

А коли настав час повертатися додому, друзі домовилися неодмінно зустрітися наступного літа.

На прощання бабуся поцілувала Сергійка й сказала:

— А може, ви побачитеся й раніше. Хтозна?

І загадково усміхнулася.