Казка Принцеса і музикант

У далекому королівстві, за сімома зеленими пагорбами, жила принцеса на ім’я Агата. Усе дитинство вона провела у величезному замку серед слуг, учителів і придворних. Справжніх друзів у дівчини не було, а батьків вона бачила дуже рідко. Король і королева постійно були зайняті прийомами, подорожами, святами й державними справами.

Агата довго намагалася заслужити їхню увагу. Вона старанно вчилася танцювати, брала уроки співу, опановувала придворні манери й мріяла, що одного дня батьки скажуть:

— Ми пишаємося тобою!

Та роки минали, а нічого не змінювалося.

Поступово Агата перестала намагатися всім догодити. Замість пишних суконь вона дедалі частіше одягала зручний костюм для верхової їзди, пропускала нудні придворні заняття й відмовлялася танцювати на балах. Придворні перешіптувалися за її спиною, хоча охочих запросити спадкоємицю престолу на танець усе одно не бракувало.

Однієї ночі Агата ніяк не могла заснути й вирішила прогулятися замком.

Проходячи повз тронну залу, вона побачила світло й почула голос матері.

— Ваша Величносте, ми не можемо так із нею вчинити! Вона наша донька!

— Рішення ухвалено, — твердо відповів король.

Агата підійшла ближче, і важкі двері раптом відчинилися.

— Агато! Чому ти досі не спиш? — стривожилася королева.

Король підвівся.

— Добре, що ти прийшла. Завтра я оголошу про твої заручини.

Агата зблідла.

— Заручини? Але я не хочу заміж!

— Ти принцеса й майбутня королева. Настав час подумати про шлюб, — відповів батько.

— Але це моє життя! Я не хочу виходити заміж за людину, яку навіть не люблю!

Король розсердився.

— Ти нехтуєш придворними правилами, пропускаєш заняття, відмовляєшся від танців! Скільки це може тривати?

— Робіть що хочете, але змусити мене покохати когось ви не зможете!

Ці слова ще більше розгнівали короля.

Наступного ранку він наказав відвезти Агату до найвищої вежі, що стояла за сьомим пагорбом.

А придворним оголосив:

— Принцеса житиме у високій вежі. Той, хто зуміє заговорити з нею й почує її відповідь, отримає право просити її руки.

Новина швидко розлетілася королівством.

Охочих було безліч.

Та король не розповів найважливішого: вежа була такою високою, що її шпиль губився серед хмар. Із землі майже неможливо було докричатися до самого верху.

Спочатку біля вежі щодня збиралися юнаки.

— Принцесо Агато!

— Я кохаю вас!

— Відповідайте мені!

Та Агата мовчала.

Вона знала: достатньо вимовити хоча б слово — і батько вирішить, що вона погодилася на його умови.

Дівчина не хотіла міняти самотність у вежі на життя поруч із нелюбою людиною.

Минали місяці, а потім і роки.

Людей біля вежі ставало дедалі менше.

Одні втомилися кричати.

Інші вирішили, що принцеса надто вперта.

Ніхто не намагався зрозуміти, чому вона мовчить.

Агата звикла до самотності.

Удень вона дивилася з високого вікна на хмари, ліси й далекі пагорби.

А вночі розмовляла із зорями.

Вони стали її мовчазними друзями.

Однієї ясної ночі Агата побачила, як одна зоря спалахнула особливо яскраво й покотилася небом, залишаючи за собою сріблястий слід.

Принцеса заплющила очі.

— Я хочу бути вільною, — прошепотіла вона.

І раптом почула музику.

Агата завмерла.

Десь далеко звучала флейта.

Ніжна мелодія підіймалася над верхівками сосен і разом із вітром долітала до вікна.

Принцеса не могла повірити своїм вухам.

Вона так давно не чула нічого, крім шелесту вітру.

А музика все лилася.

Тиха.

Світла.

Жива.

І тоді Агата почала співати.

Спершу зовсім тихенько.

Потім голосніше.

Колись вона співала, щоб заслужити похвалу батьків і вразити придворних.

А тепер співала лише для себе.

Про самотність.

Про небо.

Про мрію побачити світ.

Про свободу.

І про дивного музиканта, якого вона навіть не бачила.

Нарешті Агата помітила серед дерев маленький вогник.

Біля підніжжя пагорба горіло багаття.

Саме звідти лунала флейта.

Мелодія музиканта й голос принцеси злилися в одну пісню.

А потім багаття згасло.

Флейта замовкла.

Агата ще довго стояла біля вікна.

Вона не знала, хто грав тієї ночі.

Але вперше за багато років відчула, що більше не сама.

Наступного ранку флейта зазвучала знову.

Принцеса виглянула з вікна й побачила далеко внизу постать молодого музиканта.

Він грав.

А вона відповідала йому піснею.

Так минуло кілька днів.

Щоранку музикант приходив до вежі.

Він не кричав:

— Я хочу одружитися з принцесою!

Не вимагав:

— Відповідай мені!

Він просто грав.

А Агата співала.

Вони ще не промовили одне одному жодного слова, але поступово почали розуміти одне одного через музику.

Одного ранку Агата побачила біля вежі багато людей.

Між деревами майоріли королівські прапори.

Пролунав звук горна.

«Батько…» — подумала принцеса.

Вона вирішила, що не дозволить знову керувати своїм життям.

Та несподівано двері її кімнати відчинилися.

На порозі стояла королева.

— Агато!

Принцеса холодно поглянула на матір.

— Навіщо ви прийшли?

— Тебе звільнено. Ти можеш залишити вежу.

Агата не повірила.

— Чому?

— Король змінив своє рішення.

— Я все одно не погоджуся на шлюб із людиною, яку ви для мене оберете.

Агата відвернулася до вікна.

І саме тоді почула знайому мелодію.

Але тепер флейта звучала не десь унизу.

Музика лунала просто в кімнаті.

Принцеса різко обернулася.

Перед нею стояв молодий музикант.

У руках він тримав флейту.

— Мені здалося, що вам подобається ця мелодія, — несміливо сказав він.

Агата мовчала.

Вона пам’ятала умову батька.

Якщо вона відповість цьому чоловікові, король може вирішити, що саме його вона обрала.

— Я написав цю мелодію для вас, — продовжив музикант. — Дозволите зіграти ще раз?

Агата лише кивнула.

Музикант підніс флейту до губ.

Полилася знайома мелодія.

Перед очима принцеси знову постали зоряне небо, маленьке багаття серед сосен і темні пагорби.

І раптом Агата зрозуміла: усі ці дні вони вже розмовляли.

Не словами.

Музикою.

Він не вимагав її відповіді.

Не обіцяв їй багатства.

Не намагався перемогти інших претендентів.

Він просто почув її пісню й відповів своєю.

Агата заплющила очі й заспівала.

Музикант усміхнувся.

Коли остання нота стихла, принцеса вперше заговорила з ним:

— Дякую.

Унизу здійнявся галас.

— Вона відповіла!

— Принцеса заговорила з музикантом!

Королева радісно усміхнулася.

— Отже, тепер ви можете стати принцом. Повертайтеся з нами до палацу.

Музикант похитав головою.

— Дякую, Ваша Величносте, але мені не потрібен палац.

Королева здивувалася.

— Не потрібен?

— Мій дім — там, де є ліс, небо, дороги й музика. Я не хочу вирішувати долю принцеси замість неї. Нехай вона сама обере, куди їй іти й як жити.

Агата дивилася на нього й не могла повірити почутому.

Уперше хтось не говорив їй, що вона повинна робити.

Не наказував.

Не вирішував за неї.

А просто залишав їй вибір.

— Агато, — сказав музикант, — якщо захочете повернутися до палацу, повертайтеся. Якщо захочете залишитися тут — залишайтеся. А якщо захочете побачити світ, я буду радий подорожувати разом із вами.

Принцеса усміхнулася.

— Я хочу побачити світ.

Вона взяла його за руку.

Уперше за багато років Агата спустилася з високої вежі.

Попереду простягалася дорога.

За пагорбами були міста, ліси, річки й місця, яких вона ніколи не бачила.

Королева обійняла доньку.

А король, який чекав унизу, цього разу не став сперечатися.

Він зрозумів, що доньку неможливо зробити щасливою, вирішуючи все замість неї.

Агата пробачила батьків не одразу. Для цього знадобився час.

Та найважливіше вже сталося.

Вона отримала право самостійно обирати свою дорогу.

Принцеса й музикант вирушили мандрувати разом.

Увечері вони розпалювали багаття під зорями. Він грав на флейті, а вона співала.

І тепер Агатина пісня була зовсім іншою.

У ній більше не було самотності.

У ній звучала свобода.