Казка Остання перлина

То був багатий, щасливий дім! Усі в домі — і господарі, і слуги, і друзі родини — раділи й веселилися: у сім’ї народився спадкоємець — син. І мати, і дитина були здорові.

Лампу, що висіла в затишній спальні, з одного боку прикривала завіса; важкі, дорогі шовкові гардини щільно затуляли вікна; підлогу вкривав товстий килим, м’який, наче мох. Усе схиляло до солодкої дрімоти, сну та відпочинку. Не дивно, що доглядальниця заснула; нехай собі — все було гаразд.

Дух домашнього вогнища стояв біля узголів’я ліжка. Голівку немовляти, що пригорнулося до материнських грудей, оточував ніби віночок із яскравих зірок; кожна з них була перлиною щастя. Усі добрі феї принесли новонародженому свої дари. У вінці сяяли перлини здоров’я, багатства, щастя, любові — словом, усіх земних благ, яких тільки може побажати людина.

— Усе йому даровано! — сказав дух.

— Ні! — почувся поруч чийсь голос.

То говорив ангел-охоронець дитини.

— Одна фея ще не принесла свого дару, але згодом неодмінно принесе, хоча, можливо, й не скоро. У вінці бракує останньої перлини!

— Бракує! Цього не може бути! Якщо це справді так, треба відшукати могутню фею й негайно піти до неї!

— Вона сама з’явиться свого часу й принесе свою перлину, яка має замкнути вінець!

— Де ж живе ця фея? Де її оселя? Скажи мені, і я піду по перлину!

— Гаразд! — мовив ангел-охоронець дитини. — Я сам проведу тебе до неї, хоч би де нам довелося її шукати! Адже постійної оселі вона не має. Вона з’являється і в королівському палаці, і в убогій селянській хатині. Вона не оминає жодної людини й кожному приносить свій дар — чи то цілий світ, чи якусь дрібницю! І до цієї дитини вона прийде свого часу. Але, на твою думку, чекати не завжди варто, — тож рушаймо по перлину, по останню перлину, якої бракує в цьому прекрасному вінці!

І, взявшись за руки, вони полетіли туди, де тієї миті перебувала фея.

Вони опинилися у великому будинку, але в коридорах було темно, кімнати стояли порожні, і всюди панувала незвичайна тиша. Довгий ряд вікон був відчинений, щоб впустити до кімнат свіже повітря; довгі білі завіси звисали донизу й тихо коливалися від вітру.

Посеред кімнати стояла відкрита труна. У ній спочивала жінка в розквіті літ. Її всю обсипали трояндами; видно було лише тонкі руки, складені на грудях, та обличчя, на якому застиг світлий і водночас серйозний, урочистий вираз.

Біля труни стояли чоловік померлої та діти. Наймолодшу дитину батько тримав на руках. Вони прийшли востаннє попрощатися з матір’ю.

Чоловік поцілував її пожовклу руку, суху, мов зів’ялий листок, — ту саму руку, яка ще зовсім недавно була такою сильною й міцною, з такою любов’ю дбала про родину та господарство.

Гіркі сльози падали на підлогу, та ніхто не промовив ані слова. У цій тиші був цілий світ скорботи.

Мовчки, стримуючи ридання, усі вийшли з кімнати.

У кімнаті горіла свічка. Її полум’я хиталося від вітру й раз у раз спалахувало довгими червоними язиками.

Увійшли чужі люди, закрили труну й почали забивати віко цвяхами.

Удари молотка гулко відлунювали в кожному куточку будинку й боляче озивалися в серцях, сповнених невимовного горя.

— Куди ти мене привів? — запитав дух домашнього вогнища. — Тут немає фей, чий дар, чия перлина могла б належати до найкращих благ життя!

— Вона тут! — відповів ангел-охоронець і вказав на постать, що сиділа в кутку.

На тому самому місці, де за життя часто сиділа мати родини, оточена квітами й картинами, звідки вона, немов добра фея домашнього вогнища, лагідно усміхалася чоловікові, дітям і друзям, звідки вона, ясне сонечко й душа всього дому, розливала навколо світло та радість, — тепер сиділа чужа жінка в довгому вбранні.

То була Скорбота.

Тепер вона стала господинею цього дому, вона посіла місце померлої.

Її щокою скотилася пекуча сльоза й перетворилася на перлину, що вигравала всіма барвами веселки.

Ангел-охоронець підхопив її, і перлина засяяла яскравою семибарвною зіркою.

— Ось вона — перлина скорботи, остання перлина, без якої вінець земних благ не може бути повним! Вона ще яскравіше відтінює блиск і красу інших. Бачиш у ній сяйво веселки — мосту, що поєднує землю з небом?

Втрачаючи тут, на землі, близьку й дорогу людину, ми набуваємо друга на небі, за яким тужитимемо. І тихими зоряними ночами ми мимоволі звертатимемо погляд угору, до зірок, де на нас чекає інше, досконале життя.

Поглянь на перлину скорботи: у ній приховані крила Психеї, що відносять нас із цього світу!