Казка Маленький Мук

У місті Нікеї, на моїй батьківщині, жив чоловік, якого всі називали Маленьким Муком. Хоч я тоді був іще хлопчиськом, пам’ятаю його дуже добре. Тим паче, що одного разу батько добряче відшмагав мене через нього.

На той час Маленький Мук був уже старим, проте на зріст залишався зовсім крихітним. Вигляд мав доволі кумедний: на маленькому худорлявому тілі височіла величезна голова, значно більша, ніж у звичайних людей.

Маленький Мук жив сам-один у великому старому будинку. Навіть обід готував собі власноруч. Щодня опівдні над його оселею здіймався густий дим. Якби не він, сусіди й не знали б, чи живий іще карлик.

На вулицю Маленький Мук виходив лише раз на місяць — першого числа. Зате вечорами люди часто бачили, як він прогулюється пласким дахом свого будинку. Знизу здавалося, ніби дахом туди-сюди рухається одна величезна голова.

Ми з товаришами були лихими хлопчаками й полюбляли дражнити перехожих. А коли з дому виходив Маленький Мук, для нас наставало справжнє свято.

Того дня ми цілим гуртом збиралися перед його будинком і чекали.

Ось двері обережно прочинялися. Спочатку з них визирала велика голова у величезному тюрбані, а слідом з’являлося все тіло, одягнене в старий вицвілий халат і просторі шаровари.

На широкому поясі теліпався кинджал — такий довгий, що годі було зрозуміти, чи то кинджал причеплений до Мука, чи Мук до кинджала.

Коли він нарешті виходив на вулицю, ми зустрічали його радісними вигуками й танцювали навколо, мов навіжені.

Мук поважно кивав нам головою й неквапливо йшов вулицею, човгаючи черевиками. А черевики в нього були просто величезні — таких ніхто зроду не бачив!

Ми ж бігли слідом і вигукували:

— Маленький Мук! Маленький Мук!

Навіть пісеньку про нього склали:

Малий Мук, малий Мук, Озирнися-но навкруг! Озирнися-но навкруг, Спробуй нас спіймати, Мук!

Ми часто глузували з бідолашного карлика. І мушу зізнатися, хоч мені й соромно: найбільше його кривдив саме я.

Я весь час намагався схопити Мука за полу халата, а одного разу навмисне наступив йому на черевик так, що бідолаха впав.

Мені це здалося страшенно смішним. Та сміятися відразу перехотілося, коли я побачив, як Маленький Мук насилу підвівся й попрямував просто до будинку мого батька.

Він довго звідти не виходив.

Я сховався за дверима й із тривогою чекав, що буде далі.

Нарешті двері відчинилися, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, а на прощання низько вклонився.

Мені стало зовсім не по собі. Я довго не наважувався повернутися додому.

Зрештою голод переміг страх, і я боязко прослизнув у двері, не сміючи підвести очей.

— Я чув, що ти кривдиш Маленького Мука, — суворо сказав батько. — Розповім тобі про його пригоди, і, гадаю, ти більше не сміятимешся з бідолашного карлика. Але спершу отримаєш те, на що заслужив.

А заслужив я за свої витівки доброго прочухана.

Відрахувавши належну кількість ляпанців, батько сказав:

— А тепер слухай уважно.

І він розповів мені історію Маленького Мука.

Батько Мука — насправді хлопчика звали Мукра — жив у Нікеї. Був він чоловіком поважним, але небагатим.

Як і сам Мук, він майже завжди сидів удома й рідко виходив на вулицю. Сина він не любив через його малий зріст і нічого не навчав.

— Ти вже давно виріс зі своїх дитячих черевичків, — казав він карликові, — а все тільки бешкетуєш та байдикуєш!

Одного разу батько Мука впав на вулиці й сильно забився. Після цього занедужав і невдовзі помер.

Маленький Мук залишився сам, без жодного гроша.

Батькові родичі вигнали його з дому й сказали:

— Іди світ за очі. Може, десь і знайдеш своє щастя.

Мук випросив собі лише старі штани та куртку — усе, що залишилося після батька.

Батько був високим і огрядним, тож карлик, довго не роздумуючи, вкоротив і куртку, і штани та вдягнув їх.

Щоправда, одяг залишився надто широким, але з цим уже нічого не можна було вдіяти.

Замість тюрбана Мук обмотав голову рушником, причепив до пояса кинджал, узяв палицю й подався світ за очі.

Незабаром він вийшов із міста й цілих два дні простував широкою дорогою.

Він дуже втомився й зголоднів. Їжі із собою не мав, тому жував корінці, які знаходив у полі. А ночувати доводилося просто на голій землі.

На третій день уранці з вершини пагорба він побачив велике гарне місто, прикрашене прапорами та знаменами.

Маленький Мук зібрав останні сили й рушив до нього.

«Можливо, нарешті саме там я знайду своє щастя», — казав він собі.

Хоч місто здавалося зовсім близьким, Мукові довелося йти до нього весь ранок. Лише опівдні він нарешті дістався міської брами.

У місті височіли гарні будинки, а широкими вулицями снувало безліч людей.

Маленькому Мукові страшенно хотілося їсти, але ніхто не відчинив перед ним дверей і не запросив зайти перепочити.

Карлик понуро брів вулицями, ледве переставляючи ноги.

Раптом у високому гарному будинку відчинилося вікно, і якась стара жінка, висунувшись назовні, загукала:

Сюди, сюди — Готова їжа до їди! Накритий стіл, чекає страва, Для всіх знайдеться тут приправа! Сусіди, швидше всі сюди — Готова їжа до їди!

І тієї ж миті двері будинку відчинилися, а всередину почали заходити собаки й коти — безліч котів і собак.

Мук трохи подумав і теж увійшов.

Просто перед ним до будинку забігли двоє кошенят, і він вирішив не відставати від них: кошенята вже напевно знали, де тут кухня.

Мук піднявся сходами й побачив ту саму стару жінку, яка гукала з вікна.

— Чого тобі треба? — сердито запитала вона.

— Ти кликала обідати, — відповів Мук, — а я дуже голодний. Ось і прийшов.

Стара голосно розсміялася.

— Звідки ти взявся, хлопче? Усі в місті знають, що я готую обід лише для своїх любих котиків. А щоб їм не було нудно, запрошую до них сусідських.

— Нагодуй тоді й мене заодно, — попросив Мук.

Він розповів старій, як тяжко йому довелося після батькової смерті, і вона пожаліла його.

Жінка нагодувала карлика досхочу, а коли Маленький Мук наївся й відпочив, сказала:

— Знаєш що, Муку? Залишайся в мене служити. Робота легка, і житиметься тобі добре.

Мукові сподобався котячий обід, тож він погодився.

У пані Ахавзі — так звали стару — було два коти й чотири кішки.

Щоранку Мук розчісував їм шерсть і натирав її коштовними пахучими мазями. Під час обіду подавав їжу, а ввечері вкладав спати на м’якій перині й укривав оксамитовою ковдрою.

Крім котів, у будинку жили ще чотири собаки. За ними карликові теж доводилося доглядати, але клопоту із собаками було значно менше.

Котів пані Ахавзі любила, мов рідних дітей.

Маленькому Мукові було в старої так само нудно, як колись у батька: крім котів і собак, він нікого не бачив.

Спочатку жилося йому непогано. Роботи було небагато, годували ситно, та й господиня залишалася ним задоволена.

Але згодом коти зовсім розбестилися.

Щойно стара виходила з дому, вони починали гасати кімнатами, мов навіжені, розкидали речі та били дорогий посуд.

Та варто було їм почути кроки Ахавзі на сходах, як вони миттю стрибали на перину, згорталися клубочками, підтискали хвости й лежали, наче нічого не сталося.

А стара, побачивши безлад, починала сварити Маленького Мука.

Хоч скільки він виправдовувався, вона більше вірила своїм котам, ніж слузі. Адже з котів одразу було видно, що вони ні в чому не винні!

Бідолашний Мук дуже журився й нарешті вирішив піти від старої.

Пані Ахавзі обіцяла платити йому за роботу, але так нічого й не заплатила.

«Отримаю від неї зароблені гроші — і відразу піду, — думав Маленький Мук. — Якби я знав, де вона ховає свої гроші, давно взяв би стільки, скільки мені належить».

У будинку старої була маленька кімнатка, яку завжди тримали замкненою.

Мукові дуже кортіло дізнатися, що там заховано. І раптом йому спало на думку, що саме в цій кімнаті, можливо, лежать господинині гроші.

Відтоді він іще дужче захотів туди потрапити.

Якось уранці, коли Ахавзі пішла з дому, до Мука підбігла одна із собачок і схопила його за полу халата.

Стара дуже не любила цю собачку, а Мук, навпаки, часто гладив і пестив її.

Собачка тихенько скавчала й тягнула карлика за собою.

Вона привела його до спальні господині й зупинилася перед маленькими дверима, яких Мук раніше ніколи не помічав.

Собачка штовхнула двері й увійшла до кімнатки. Мук подався слідом — і завмер від подиву.

Він опинився саме там, куди так давно мріяв потрапити!

Уся кімната була заставлена старими сукнями та дивовижним старовинним посудом.

Особливо сподобався Мукові один глечик — кришталевий, прикрашений золотими візерунками.

Він узяв його до рук і почав розглядати. Аж раптом кришка глечика — Мук навіть не помітив, що той був із кришкою, — впала на підлогу й розбилася.

Бідолашний Мук неабияк злякався.

Тепер уже не було часу роздумувати — треба тікати! Коли стара повернеться й побачить розбиту кришку, то заб’є його мало не до смерті.

Мук востаннє оглянув кімнату й раптом помітив у кутку черевики.

Вони були дуже великі й негарні, але його власне взуття вже зовсім розвалилося.

Мукові навіть сподобалося, що черевики такі величезні: коли він їх узує, усі побачать, що він уже не дитина.

Він швидко скинув старі черевики й узув нові.

Поруч стояла тоненька тростина з руків’ям у вигляді лев’ячої голови.

«Усе одно вона тут без діла стоїть, — подумав Мук. — Візьму заодно й тростину».

Він схопив її та побіг до своєї кімнати.

За мить накинув плащ, намотав тюрбан, причепив кинджал і помчав униз сходами, поспішаючи втекти до повернення старої.

Вийшовши з будинку, Мук кинувся бігти й мчав, не озираючись, аж поки не вибіг із міста в поле.

Тут карлик вирішив трохи перепочити.

Та раптом відчув, що не може зупинитися!

Ноги бігли самі й тягли його вперед, хоч як він намагався їх стримати.

Він пробував падати, повертати вбік — нічого не допомагало.

Нарешті Мук зрозумів, що вся річ у його нових черевиках. Це вони штовхали його вперед і не давали зупинитися.

Мук зовсім знесилився й уже не знав, що робити.

У розпачі він замахав руками й закричав, як кричать візники, зупиняючи коней:

— Тпру! Тпру! Стій!

І раптом черевики зупинилися, а бідолашний карлик з усього розгону гепнувся на землю.

Він так утомився, що відразу заснув.

І наснився йому дивовижний сон.

Маленька собачка, яка привела його до потаємної кімнати, підійшла до нього й промовила:

— Любий Муку, ти ще не знаєш, які чудесні в тебе черевики. Варто тобі тричі обернутися на підборі, і вони перенесуть тебе, куди тільки забажаєш. А тростина допоможе шукати скарби. Там, де закопано золото, вона тричі вдарить об землю, а там, де срібло, — двічі.

Прокинувшись, Мук відразу захотів перевірити, чи правду сказала собачка.

Він підняв ліву ногу й спробував обернутися на правому підборі, але впав і боляче вдарився носом об землю.

Спробував іще раз, потім іще — і нарешті навчився крутитися на одному підборі, не падаючи.

Тоді він тугіше затягнув пояс, швидко тричі обернувся на одній нозі й наказав черевикам:

— Перенесіть мене до сусіднього міста!

І раптом черевики підняли його в повітря й помчали хмарами швидко, мов вітер.

Не встиг Маленький Мук отямитися, як уже опинився на базарі в іншому місті.

Він присів біля якоїсь крамниці й почав міркувати, як роздобути бодай трохи грошей.

Щоправда, у нього була чарівна тростина, але як дізнатися, де саме закопано золото чи срібло, щоб піти й знайти його?

Зрештою він міг би показувати себе людям за гроші, та був надто гордим для цього.

І раптом Маленький Мук згадав, що тепер уміє дуже швидко бігати.

«Можливо, мої черевики допоможуть мені заробляти, — подумав він. — Спробую найнятися до короля гінцем».

Він запитав у власника крамниці, як пройти до палацу, і вже за кілька хвилин наближався до палацової брами.

Воротар запитав, чого йому треба, а довідавшись, що карлик хоче вступити на королівську службу, повів його до начальника рабів.

Мук низько вклонився начальникові й сказав:

— Пане начальнику, я вмію бігати швидше за будь-якого гінця. Візьміть мене на королівську службу.

Начальник зневажливо глянув на карлика й голосно розреготався:

— У тебе ніжки тоненькі, мов палички, а ти хочеш стати гінцем! Забирайся геть! Мене не для того поставили начальником рабів, щоб кожен потвора з мене глузував!

— Пане начальнику, — відповів Маленький Мук, — я зовсім із вас не глузую. Нумо поб’ємося об заклад, що я обжену вашого найкращого бігуна!

Начальник зареготав іще дужче.

Карлик здався йому таким кумедним, що він вирішив не проганяти його, а розповісти про нього королю.

— Ну гаразд, — сказав він. — Так і бути, випробую тебе. Іди на кухню й готуйся до змагання. Там тебе нагодують і напоять.

Потім начальник рабів подався до короля й розповів йому про дивовижного карлика.

Королю захотілося розважитися.

Він похвалив начальника за те, що той не відпустив Маленького Мука, і наказав улаштувати змагання ввечері на великому лузі, щоб усі придворні могли прийти подивитися.

Принци й принцеси почули, яке цікаве видовище відбудеться ввечері, та розповіли про нього своїм слугам. А ті рознесли новину всім палацом.

І ввечері кожен, хто тільки міг ходити, прийшов на луг подивитися, як бігатиме хвалькуватий карлик.

Коли король із королевою зайняли свої місця, Маленький Мук вийшов на середину лугу й низько вклонився.

З усіх боків пролунав гучний регіт.

Надто вже кумедний вигляд мав карлик у своїх широких шароварах і довжелезних черевиках!

Та Маленький Мук анітрохи не зніяковів.

Він гордовито сперся на тростину, узявся руками в боки й спокійно чекав на суперника.

Нарешті з’явився й королівський гонець.

Начальник рабів вибрав найшвидшого з усіх королівських бігунів. Адже Маленький Мук сам цього захотів.

Гонець зневажливо глянув на Мука й став поруч, чекаючи знака до початку змагання.

— Раз, два, три! — вигукнула принцеса Амарза, старша королівська донька, і змахнула хустинкою.

Обидва бігуни зірвалися з місця й помчали, мов стріли.

Спочатку гонець трохи випередив карлика, але невдовзі Мук наздогнав його й вирвався вперед.

Він уже давно стояв біля фінішу й обмахувався кінцем свого тюрбана, а королівський гонець усе ще був далеко.

Нарешті й той добіг до кінця та впав на землю, мов неживий.

Король із королевою заплескали в долоні, а всі придворні в один голос закричали:

— Хай живе переможець — Маленький Мук!

Мука підвели до короля.

Карлик низько вклонився й промовив:

— О могутній королю! Зараз я показав тобі лише частину свого вміння! Візьми мене на службу.

— Гаразд, — відповів король. — Призначаю тебе своїм особистим гінцем. Ти завжди перебуватимеш при мені й виконуватимеш мої доручення.

Маленький Мук дуже зрадів.

Нарешті він знайшов своє щастя! Тепер зможе жити без нужди та тривог.

Король високо цінував Мука й постійно виявляв до нього прихильність.

Він посилав карлика з найважливішими дорученнями, і ніхто не виконував їх краще за Мука.

Але інші королівські слуги були невдоволені.

Їм дуже не подобалося, що найближчим до короля став якийсь карлик, котрий тільки й уміє, що швидко бігати.

Вони раз у раз обмовляли його перед королем, але той не хотів їх слухати.

Він дедалі більше довіряв Мукові й невдовзі призначив його головним гінцем.

Маленького Мука дуже засмучувало, що придворні йому заздрять.

Він довго намагався придумати, як здобути їхню прихильність.

І нарешті згадав про свою тростину, яку майже забув.

«Якщо мені вдасться знайти скарб, — міркував він, — ці пихаті панове, мабуть, перестануть мене ненавидіти. Кажуть, що старий король, батько теперішнього, закопав у своєму саду великі багатства, коли до міста підступили вороги. Здається, він так і помер, нікому не сказавши, де заховав скарби».

Відтоді Маленький Мук тільки про це й думав.

Цілими днями він ходив садом із тростиною в руках і шукав золото старого короля.

Одного разу Мук прогулювався віддаленим куточком саду, коли раптом тростина в його руках затремтіла й тричі вдарила об землю.

Маленький Мук увесь затремтів від хвилювання.

Він побіг до садівника й випросив у нього велику лопату, а потім повернувся до палацу й став чекати темряви.

Щойно настав вечір, карлик подався до саду й почав копати там, де вдарила тростина.

Лопата виявилася надто важкою для його слабких рук. За цілу годину він викопав яму завглибшки лише з пів аршина.

Довго ще трудився Маленький Мук, аж нарешті лопата вдарилася об щось тверде.

Карлик нахилився над ямою й намацав у землі якусь залізну кришку.

Він підняв її — і завмер від подиву.

У місячному сяйві перед ним заблищало золото!

У ямі стояв великий горщик, ущерть наповнений золотими монетами.

Маленький Мук хотів витягти горщик, але не зміг — забракло сили.

Тоді він напхав за пояс і в кишені стільки золотих монет, скільки міг унести, й тихенько повернувся до палацу.

Гроші сховав у своєму ліжку під периною та ліг спати, задоволений і щасливий.

Наступного ранку Маленький Мук прокинувся й подумав:

«Тепер усе зміниться, і мої вороги полюблять мене».

Він заходився щедро роздавати золото направо й наліво.

Та придворні лише ще дужче почали йому заздрити.

Головний кухар Ахулі злісно шепотів:

— Дивіться, Мук виготовляє фальшиві гроші!

Ахмед, начальник рабів, казав:

— Він випросив їх у короля.

А скарбник Архаз, найлютіший ворог карлика, який уже давно потайки запускав руку до королівської скарбниці, кричав на весь палац:

— Карлик украв золото з королівської казни!

Щоб напевно довідатися, звідки в Мука взялися гроші, його вороги змовилися й вигадали хитрий план.

У короля був улюблений слуга Корхуз. Він завжди подавав королю страви й наливав вино до його келиха.

І ось одного разу Корхуз прийшов до короля сумний та зажурений.

Король одразу це помітив і запитав:

— Що з тобою сьогодні, Корхузе? Чому ти такий сумний?

— Я сумую, бо король позбавив мене своєї ласки, — відповів Корхуз.

— Що ти верзеш, мій добрий Корхузе! — сказав король. — Відколи це я позбавив тебе своєї ласки?

— Відтоді, ваша величносте, як до вас на службу прийшов головний гонець, — відповів Корхуз. — Ви обсипаєте його золотом, а нам, вашим вірним слугам, нічого не даєте.

І він розповів королю, що в Маленького Мука звідкись з’явилося багато золота й що карлик без ліку роздає гроші придворним.

Король дуже здивувався й наказав покликати Архаза, свого скарбника, та Ахмеда, начальника рабів.

Ті підтвердили, що Корхуз каже правду.

Тоді король звелів своїм вивідувачам потайки простежити за карликом і дізнатися, звідки той бере гроші.

На лихо, саме того дня в Маленького Мука закінчилося все золото, і він вирішив навідатися до своєї схованки.

Узяв лопату й подався до саду.

Вивідувачі, звісно, пішли слідом. Корхуз і Архаз — теж.

Саме тієї миті, коли Маленький Мук набрав повен халат золота й збирався повертатися, вони кинулися на нього, зв’язали йому руки та повели до короля.

А король дуже не любив, коли його будили серед ночі.

Він зустрів свого головного гінця сердитий і невдоволений та запитав вивідувачів:

— Де ви схопили цього безчесного карлика?

— Ваша величносте, — сказав Архаз, — ми впіймали його саме тоді, коли він закопував це золото в землю.

— Чи правду вони кажуть? — запитав король карлика. — Звідки в тебе стільки грошей?

— Милостивий королю, — простодушно відповів Мук, — я ні в чому не винен. Коли ваші люди схопили мене й зв’язали мені руки, я не закопував золото, а навпаки — діставав його із землі.

Король вирішив, що Маленький Мук бреше, і страшенно розгнівався.

— Негіднику! — закричав він. — Спочатку ти мене обікрав, а тепер хочеш обдурити такою безглуздою брехнею! Скарбнику! Чи правда, що тут саме стільки золота, скільки бракує в моїй казні?

— У вашій казні, милостивий королю, бракує значно більше, — відповів скарбник. — Можу заприсягтися, що це золото вкрадене з королівської скарбниці!

— Закувати карлика в залізні кайдани й замкнути у вежі! — закричав король. — А ти, скарбнику, іди до саду, забери все золото, яке знайдеш у ямі, і поверни його до казни!

Скарбник виконав королівський наказ і приніс горщик із золотом до скарбниці.

Він почав рахувати блискучі монети й пересипати їх у мішки.

Нарешті горщик спорожнів.

Скарбник востаннє зазирнув усередину й побачив на дні клаптик паперу, на якому було написано:

«ВОРОГИ НАПАЛИ НА МОЮ КРАЇНУ. Я ЗАКОПАВ У ЦЬОМУ МІСЦІ ЧАСТИНУ СВОЇХ СКАРБІВ. НЕХАЙ КОЖЕН, ХТО ЗНАЙДЕ ЦЕ ЗОЛОТО, ЗНАЄ: ЯКЩО ВІН НЕГАЙНО НЕ ВІДДАСТЬ ЙОГО МОЄМУ СИНОВІ, ТО ВТРАТИТЬ ЛАСКУ СВОГО КОРОЛЯ».

Король Саді

Хитрий скарбник розірвав папірець і вирішив нікому про нього не розповідати.

А Маленький Мук сидів у високій палацовій вежі й думав, як урятуватися.

Він знав, що за крадіжку королівських грошей його мають стратити, але все ж не хотів розповідати королю про чарівну тростину. Адже той одразу її відбере, а разом із нею, можливо, і черевики.

Черевики досі були на ногах у карлика, але жодної користі від них не було: Маленького Мука прикували до стіни коротким залізним ланцюгом, і він ніяк не міг обернутися на підборі.

Уранці до вежі прийшов кат і наказав карликові готуватися до страти.

Маленький Мук зрозумів, що більше зволікати не можна — доведеться відкрити королю свою таємницю.

Адже краще жити без чарівної тростини й навіть без черевиків-скороходів, ніж загинути на пласі.

Він попросив короля вислухати його наодинці й усе розповів.

Спочатку король не повірив і вирішив, що карлик усе вигадав.

— Ваша величносте, — сказав тоді Маленький Мук, — пообіцяйте помилувати мене, і я доведу, що кажу правду.

Королю закортіло перевірити, чи не обманює його Мук.

Він наказав потайки закопати в саду кілька золотих монет і звелів Мукові знайти їх.

Карликові не довелося довго шукати.

Щойно він підійшов до місця, де було закопано золото, тростина тричі вдарила об землю.

Король зрозумів, що скарбник сказав йому неправду, і звелів стратити його замість Мука.

А карлика покликав до себе й сказав:

— Я обіцяв не вбивати тебе й дотримаю слова. Але ти, мабуть, відкрив мені не всі свої таємниці. Сидітимеш у вежі доти, доки не скажеш, чому так швидко бігаєш.

Бідолашному карликові дуже не хотілося повертатися до темної холодної вежі.

Він розповів королю про свої чудесні черевики, але найголовнішого — як їх зупинити — не сказав.

Король вирішив сам випробувати черевики.

Узув їх, вийшов у сад і помчав доріжкою, мов навіжений.

Невдовзі йому захотілося зупинитися, та де там!

Марно він хапався за кущі й дерева — черевики все тягли й тягли його вперед.

А карлик стояв і посміювався. Йому було дуже приємно хоч трохи помститися жорстокому королю.

Нарешті король зовсім знесилився й упав на землю.

Трохи оговтавшись, він нестямно розлютився й накинувся на карлика.

— То ось як ти поводишся зі своїм королем! — закричав він. — Я обіцяв тобі життя і свободу. Але якщо через дванадцять годин ти ще будеш на моїй землі, я тебе схоплю, і тоді вже не сподівайся на помилування! А черевики й тростину заберу собі.

Бідолашному карликові нічого не залишалося, як чимшвидше забратися з палацу.

Він сумно плентався містом.

Тепер він був таким самим бідним і нещасним, як раніше, і гірко нарікав на свою долю.

На щастя, королівська країна була не дуже великою, тож уже за вісім годин карлик дістався кордону.

Тепер він був у безпеці, і йому захотілося відпочити.

Мук звернув із дороги й зайшов до лісу.

Там, біля ставка, під густими деревами, він знайшов затишне місце й ліг на траву.

Маленький Мук так утомився, що майже відразу заснув.

Спав він дуже довго, а прокинувшись, відчув сильний голод.

Над його головою на деревах висіли винні ягоди — стиглі, м’ясисті й соковиті.

Карлик виліз на дерево, зірвав кілька плодів і з насолодою з’їв їх.

Потім йому захотілося пити.

Він підійшов до ставка, нахилився над водою — і весь похолов від жаху.

З води на нього дивилася величезна голова з ослячими вухами та довжелезним носом!

Маленький Мук у розпачі схопився за вуха.

Вони й справді були довгі, мов у віслюка.

— Так мені й треба! — закричав бідолашний Мук. — Моє щастя було в мене в руках, а я, наче осел, сам його занапастив!

Він довго ходив під деревами, раз у раз обмацуючи свої вуха, аж поки знову зголоднів.

Довелося знову взятися за винні ягоди, адже більше їсти було нічого.

Наївшись досхочу, Маленький Мук за звичкою підніс руки до голови — і радісно скрикнув!

Замість довгих ослячих вух у нього знову були власні.

Він відразу побіг до ставка й подивився у воду.

Ніс теж став таким, як раніше.

«Як же це могло статися?» — подумав карлик.

І раптом усе зрозумів: плоди першого дерева нагородили його ослячими вухами, а плоди другого позбавили їх.

Маленький Мук миттю збагнув, яке щастя знову йому усміхнулося.

Він нарвав з обох дерев стільки ягід, скільки міг унести, й подався назад до країни жорстокого короля.

Тоді була весна, тож такі плоди вважалися великою рідкістю.

Повернувшись до міста, де жив король, Маленький Мук переодягнувся, щоб ніхто його не впізнав, наповнив цілий кошик ягодами з першого дерева й пішов до королівського палацу.

Було раннє утро, і перед палацовою брамою сиділо багато торговок із різними припасами.

Мук улаштувався поруч із ними.

Невдовзі з палацу вийшов головний кухар і почав обходити торговок, розглядаючи їхній крам.

Підійшовши до Маленького Мука, він побачив винні ягоди й дуже зрадів.

— Ага! — сказав кухар. — Ось чудові ласощі для короля! Скільки хочеш за весь кошик?

Маленький Мук не став правити дорого, і головний кухар забрав ягоди.

Щойно він виклав їх на блюдо, король зажадав сніданку.

Він їв із великим задоволенням і раз у раз вихваляв свого кухаря.

А той лише посміювався собі у бороду й казав:

— Зачекайте, ваша величносте, найсмачніша страва ще попереду!

Усі, хто сидів за столом, — придворні, принци та принцеси — марно намагалися вгадати, які ласощі приготував сьогодні головний кухар.

І коли нарешті на стіл подали кришталеве блюдо, повне стиглих ягід, усі в один голос вигукнули:

— Ах!

Дехто навіть заплескав у долоні.

Король сам узявся ділити ягоди.

Принцам і принцесам дісталося по дві, придворним — по одній, а решту король залишив собі, бо був дуже жадібний і полюбляв солодке.

Він поклав ягоди на тарілку й із задоволенням почав їх їсти.

— Батьку! Батьку! — раптом закричала принцеса Амарза. — Що сталося з твоїми вухами?

Король торкнувся вух руками й скрикнув від жаху.

Вуха стали довгими, мов у віслюка!

Ніс теж раптом витягнувся аж до підборіддя.

Принци, принцеси та придворні мали не набагато кращий вигляд: у кожного на голові з’явилася така сама прикраса.

— Лікарів! Швидше лікарів! — закричав король.

Негайно послали по лікарів.

Їх прийшла ціла юрба.

Вони призначали королю всілякі ліки, але нічого не допомагало.

Одному принцові навіть зробили операцію — відрізали вуха, та вони знову відросли.

Днів за два Маленький Мук вирішив, що настав час діяти.

На гроші, отримані за винні ягоди, він купив великий чорний плащ і високий гостроверхий ковпак.

Щоб його зовсім не впізнали, прив’язав довгу білу бороду.

Узявши кошик ягід із другого дерева, карлик прийшов до палацу й оголосив, що може вилікувати короля.

Спочатку йому ніхто не повірив.

Тоді Мук запропонував випробувати його лікування на одному з принців.

Принц з’їв кілька ягід — і довгий ніс та ослячі вуха зникли!

Тут придворні цілим натовпом кинулися до чудодійного лікаря.

Але король випередив усіх.

Він мовчки взяв карлика за руку, привів до своєї скарбниці й сказав:

— Ось перед тобою всі мої багатства. Бери що хочеш, тільки вилікуй мене від цієї жахливої недуги!

Маленький Мук відразу помітив у кутку кімнати свою чарівну тростину й черевики-скороходи.

Він почав ходити туди-сюди, ніби розглядаючи королівські багатства, і непомітно наблизився до черевиків.

Миттю взув їх, схопив тростину й зірвав із підборіддя бороду.

Король мало не впав від подиву, побачивши знайоме обличчя свого колишнього головного гінця.

— Злий королю! — вигукнув Маленький Мук. — Ось як ти віддячив мені за вірну службу? Залишайся ж на все життя довговухим потворою й згадуй Маленького Мука!

Він швидко тричі обернувся на підборі й, перш ніж король устиг бодай слово вимовити, був уже далеко…

Відтоді Маленький Мук живе в нашому місті.

Тепер ти знаєш, скільки всього йому довелося пережити. Його треба поважати, хоч зовні він і здається кумедним.

Ось яку історію розповів мені батько.

Я переказав її іншим хлопчакам, і відтоді жоден із нас більше ніколи не сміявся з карлика.

Навпаки, ми дуже його поважали й так низько вклонялися йому на вулиці, наче він був міським головою або головним суддею.