Казка Курчатко Ципа та його неприємності

На одній великій фермі жило маленьке курчатко на ім’я Ципа — жовте, пухнасте й надзвичайно допитливе.

Разом із ним мешкали мама-Квочка, тато-Півень і ціла зграйка маленьких братиків та сестричок.

Жити на фермі було дуже цікаво. Куди не підеш — усюди на тебе чекає щось нове.

У сусідньому хліві жили кучеряві овечки. Ципа любив потайки пробиратися до них і смикати за м’які завитки вовни.

Підкрадеться тихенько ззаду…

Смик!

І швиденько ховається.

— Бе-е-е! Хто це мене за вовну смикає? — обурювалася одна овечка.

— Бе-е-е! І мене хтось смикнув! — відповідала друга.

— Нікого не бачу… Бе-е-е…

А Ципа сидів за дерев’яною перегородкою, затуляв дзьобик крильцем і тихенько хихотів:

— Пі-пі-пі!

Йому здавалося, що це дуже весело.

Одного разу курчатко так захопилося своєю витівкою, що засміялося надто голосно.

Овечки одразу його помітили.

— То ось хто це робить!

— Бе-е-е! Ципо, так не можна!

Курчатко вигнали з хліва, а ввечері овечки поскаржилися мамі-Квочці.

— Ко-ко-ко! — засмутилася мама. — Ципо, мені дуже прикро чути, що ти кривдиш овечок. Навіщо ти їх смикав?

— Я не хотів їх кривдити, — відповів Ципа. — Мені просто було весело. Пі-пі-пі!

— Якщо весело тобі, але неприємно іншому, це вже не добра гра, — пояснила Квочка.

Ципа похнюпився.

— Більше не буду. Чесно!

Та овечки були далеко не єдиною цікавинкою на фермі.

Найбільше Ципу приваблювала стайня.

Там жили величезні, сильні й неймовірно красиві коні.

Курчатко могло годинами дивитися здалеку, як вони бігають, як майорять на вітрі їхні гриви й як гучно стукають об землю міцні копита.

Найбільше Ципі подобався великий білий кінь.

«От би хоч раз покататися на ньому!» — мріяв малюк.

Але мама суворо забороняла Ципі самому ходити до коней.

— Ти ще зовсім маленький, — пояснювала вона. — Коні великі й швидкі. Вони можуть просто не помітити тебе під ногами. До стайні без дорослих не ходи.

Ципа невдоволено надувався.

Йому здавалося, що мама навмисно забороняє все найцікавіше.

«Не можна до овечок. Не можна до коней. Туди не ходи, сюди не лізь…»

Курчатко ще не розуміло, що мама встановлює ці правила не для того, щоб позбавити його пригод, а щоб уберегти від небезпеки.

Одного дня цікавість усе-таки перемогла.

Ципа дочекався, поки мама буде зайнята молодшими курчатами, й потайки побіг до стайні.

Він прослизнув усередину й сховався за дерев’яною огорожею.

Перед ним бігали коні.

Ципа завмер від захоплення.

Які ж вони були величезні!

Особливо білий кінь.

Його сильні ноги легко відштовхувалися від землі, довга грива розліталася на вітрі, а копита гучно відбивали ритм:

Туп-туп-туп-туп!

Поруч із ним Ципа почувався крихітною жовтою пушинкою.

Від одного погляду на важкі копита йому стало трохи моторошно.

«Мама мала рацію, — подумав він. — Якщо я вибіжу туди, мене можуть навіть не помітити».

Здавалося б, після такої думки слід було одразу повернутися додому.

Але Ципа продовжував дивитися на білого коня.

І що довше дивився, то сильніше хотілося покататися.

В уяві він уже сидів у коня на спині, гордо розправивши крильця, а всі мешканці ферми дивилися й захоплено вигукували:

«Оце так Ципа! Який сміливий!»

Курчатко зовсім забуло про небезпеку.

І тут йому спала на думку дуже нерозумна ідея.

«Коли білий кінь пробігатиме поруч, я вчеплюся за його хвіст, а потім видеруся на спину!»

Серце Ципи шалено калатало.

Йому було страшно.

Але бажання здійснити свою мрію виявилося сильнішим.

Ось білий кінь наблизився.

Ще трохи…

Ще…

Ципа розбігся.

— Пі-і-і!

Стрибнув якомога вище й обома крильцями вчепився за довгий білий хвіст.

Кінь відчув, що ззаду щось причепилося, злякався й рвонув уперед.

— І-го-го!

Ципу підкинуло.

— Ой! Повільніше! Пі-пі-пі!

Та кінь уже мчав щодуху.

Його хвіст здіймався й опускався, розгойдувався з боку в бік, а бідолашне курчатко висіло на ньому й намагалося не впасти.

— Зупиніться! Будь ласка! Я передумав! Пі-пі-пі!

Ципа спробував підтягнутися вище.

Не вийшло.

Навпаки — він почав повільно сповзати.

Від несподіваної метушні занепокоїлися й інші коні.

Вони теж почали бігти швидше.

Навколо здійнявся тупіт.

Білий кінь намагався зрозуміти, що причепилося до його хвоста, і від хвилювання ще дужче прискорювався.

— Я зараз упаду! — запищав Ципа.

І тут білий кінь різко підскочив.

Курчатко не втрималося.

Його крильця розтиснулися, і Ципа полетів просто на землю.

На щастя, він упав на м’який пісок і не поранився.

Але небезпека ще не минула.

Навколо бігали перелякані коні.

Перед очима Ципи миготіли великі ноги й важкі копита.

Маленьке курчатко притиснулося до землі й не знало, куди тікати.

Тепер йому було вже зовсім не весело.

— Мамо… — схлипнув Ципа. — Треба було тебе послухати…

З очей покотилися сльози.

Уперше він по-справжньому зрозумів, чому мама не дозволяла йому самому ходити до коней.

Не тому, що хотіла зіпсувати веселощі.

Не тому, що їй подобалося все забороняти.

Вона просто знала, наскільки це небезпечно для маленького курчатка.

Раптом згори почувся голос:

— І-го-го! Ось він!

Ципа підняв голову.

Білий кінь нарешті помітив його.

— Це він причепився до мого хвоста!

Повз пробігла шоколадно-коричнева кобила й теж глянула вниз.

— Та це ж курча! І-го-го! Як воно тут опинилося?

— Я Ципа… — ледь чутно пропищав малюк.

Через плач його майже неможливо було зрозуміти.

Білий кінь одразу збагнув, що курчатко опинилося в небезпеці.

— Усі зупиніться! — голосно скомандував він.

Коні почали сповільнюватися.

Тупіт поступово стих.

Невдовзі вони обережно оточили маленького Ципу й здивовано розглядали його.

Білий кінь нахилив голову.

— Навіщо ти причепився до мого хвоста й так мене налякав?

Ципа винувато опустив дзьобик.

— Я… хотів покататися.

Кілька коней не втрималися й засміялися.

— Оце так вершник!

— І як тобі подорож на хвості? — пожартувала сіра в яблуках кобила.

Ципа почервонів від сорому так, що навіть крізь жовтий пушок стало помітно.

Білий кінь підійшов ближче й суворо глянув на інших.

— Годі сміятися. Він і без того добряче налякався.

Потім нахилив свою довгу морду майже до самої землі.

Ципа побачив великі спокійні очі.

— Ти цілий?

— Здається, так.

— Це добре.

Курчатко знову схлипнуло.

— Я був таким нерозумним! Мама забороняла мені сюди приходити, а я не послухався. Я міг потрапити під копита! Пі-пі-пі…

— Міг, — серйозно відповів кінь. — І саме тому маленьким курчатам не можна вибігати туди, де скачуть коні.

— Я дуже хотів покататися…

— То чому ж ти не попросив?

Ципа здивовано кліпнув очима.

— Попросив?

— Звичайно.

— А ви б погодилися?

— Можливо, — відповів кінь. — Але тільки безпечно, разом із кимось із дорослих і тоді, коли я не біжу разом з іншими кіньми.

Ципа замислився.

Йому навіть на думку не спало просто запитати.

— Я думав, що ви відмовите.

— І тому вирішив причепитися до мого хвоста?

Ципа ще нижче опустив голову.

— Так…

— Не дуже вдала ідея.

— Тепер я знаю.

Білий кінь усміхнувся.

— Схоже, ти вже достатньо налякався, щоб це запам’ятати.

— Пробачте мене, будь ласка. Я більше так не робитиму.

— Добре. Я тебе пробачаю.

— А як вас звати?

— Георгій.

— Дякую, Георгію.

Кінь опустився трохи нижче.

— Ну що, Ципо, забирайся.

Курчатко здивувалося.

— Куди?

— На спину.

— Справді?!

— Справді. Я відвезу тебе додому. Але цього разу ти сидітимеш безпечно, а я йтиму повільно.

Очі Ципи засяяли.

Георгій допоміг йому вмоститися на широкій спині.

І вони рушили.

Не галопом.

Не наввипередки.

А спокійним кроком.

Ципа сидів на спині великого білого коня й дивився навколо.

Його мрія здійснилася.

Та тепер курчатко розуміло: між сміливою пригодою й небезпечним безглуздям є велика різниця.

Коли вони наблизилися до курника, назустріч вибігла стривожена мама-Квочка.

— Ко-ко-ко! Ципо! Де ти був?!

Побачивши сина на спині величезного коня, вона мало не зомліла від хвилювання.

— Я ж просила тебе не ходити до стайні!

Георгій обережно опустив курчатко на землю.

Ципа одразу підбіг до мами.

— Пробач мене! Я не послухався.

І він чесно розповів усе.

Як потайки пробрався до коней.

Як причепився до хвоста Георгія.

Як упав.

Як опинився серед копит.

І як сильно злякався.

Мама-Квочка притиснула синочка до себе.

— Ко-ко-ко… Я ж так хвилювалася!

— Тепер я зрозумів, мамо. Ти не просто так мені забороняла. Ти хотіла мене вберегти.

— Саме так.

Георгій підтвердив:

— Він справді зрозумів свою помилку. Думаю, сьогодні Ципа отримав важливий урок.

Мама ще довго хвилювалася, але була щаслива, що син повернувся додому цілим і неушкодженим.

А Ципа відтоді став обережнішим.

Він не перетворився на зовсім тихе й слухняне курчатко — це було б на нього не схоже.

Йому, як і раніше, хотілося досліджувати ферму, знайомитися з її мешканцями й шукати пригод.

Але тепер, почувши від мами:

— Туди самому не можна,

Ципа вже не думав:

«Вона просто не хоче, щоб мені було весело».

Натомість запитував:

— А чому не можна?

І мама пояснювала.

Іноді виявлялося, що достатньо трохи підрости.

Іноді — попросити дорослого піти разом.

А часом задум справді був надто небезпечним, і від нього краще було відмовитися.

До Георгія Ципа тепер часто приходив у гості — але вже з дозволу мами.

Білий кінь став його добрим другом.

І час від часу, коли все було спокійно й безпечно, Георгій дозволяв маленькому жовтому пасажирові посидіти в нього на спині.

А коли Ципа бачив його довгий білий хвіст, то щоразу згадував свою першу «кінну прогулянку».

І навіть не думав більше за нього чіплятися.

Одного такого уроку йому вистачило на все життя.