Казка "Кулька, яка мало не луснула від образи"

Жила собі маленька повітряна Кулька. Вона була яскраво-червоною, а до неї була прив’язана тоненька блакитна стрічка.

Кулька дуже любила подорожувати. Вітер підхоплював її й ніс над полями, лісами та маленькими містами.

Коли діти помічали червону Кульку в небі, вони радісно махали руками:

— Привіт, Кулько!

— Яка гарна!

— Лети до нас!

Кулька усміхалася й летіла далі, щаслива від того, що всім подобається.

Та одного дня все сталося інакше.

Кулька пролітала над невеликим містечком і побачила внизу хлопчика.

Він показав на неї пальцем і сказав:

— Фу, яка негарна кулька!

Кулька аж зупинилася від несподіванки.

— Це я негарна?

— Авжеж! Ти маленька й червона. А в мене вдома є велика-превелика кулька. Ось вона справді гарна!

Хлопчик побіг далі.

А Кулька залишилася сама.

Їй стало дуже прикро.

«Чому він так сказав? — думала вона. — Хіба червоний колір негарний? Раніше я всім подобалася…»

Від образи Кулька почала потроху надуватися.

Спочатку зовсім трішечки.

Потім ще.

І ще.

Але сама цього майже не помічала.

Незабаром унизу заблищав струмок.

Кулька опустилася ближче до води й побачила своє відображення.

— Невже я справді негарна? — сумно запитала вона. — Може, зі мною щось не так?

На воду впала маленька сльозинка.

І що більше Кулька згадувала слова хлопчика, то сильніше надувалася.

— Ой! Що це зі мною?

Та тут налетів вітер і поніс її далі.

Летіти стало важко. Кулька так роздулася, що вирішила трохи перепочити.

Посеред лісу вона побачила невеликий дерев’яний будиночок із різьбленими віконницями й опустилася біля нього.

Кулька зазирнула в одне вікно.

Нікого.

В інше.

Теж нікого.

Раптом позаду зашелестіли кущі.

До будиночка стежкою стрибало Зайченя.

— Зайчику, це твій дім? — запитала Кулька.

Зайченя від несподіванки підскочило.

— Ой! Ти мене налякала! Я й не помітив тебе.

— Пробач. Я просто вирішила тут перепочити. Ти живеш у цьому будиночку?

— Ні. Тут живе Лісник. Я прийшов до нього в гості.

— Схоже, його немає вдома.

— Тоді зачекаймо разом.

— Добре, — погодилася Кулька. А потім нерішуче запитала: — Зайчику, можна тебе про дещо запитати?

— Звичайно.

— Тобі подобається червоний колір?

Зайченя замислилося.

— Не дуже. Найбільше я люблю зелений і помаранчевий.

Кулька одразу згадала хлопчика.

Їй знову стало прикро.

— Ах так?! Отже, я тобі теж не подобаюся!

— Я цього не казав…

— Не хочу більше з тобою чекати Лісника! І взагалі я теж не люблю зайців!

Від образи Кулька почала надуватися ще сильніше.

— Ой! — злякалося Зайченя. — Кулько, ти стаєш величезною!

Кулька й сама це відчула.

Вона роздувалася дедалі більше.

Ще трішечки — і могла луснути.

Саме в цю мить на стежці з’явився Лісник із повним кошиком грибів.

— Що тут відбувається? — здивувався він.

Зайченя швидко розповіло:

— Я прийшов до вас у гості. Тут була Кулька. Ми розмовляли, а потім вона раптом почала надуватися. Тепер, здається, ось-ось лусне!

— Я… я не хочу лускати… — ледве вимовила Кулька.

Лісник поставив кошик і спокійно підійшов ближче.

— Не хвилюйся. Розкажи, що сталося.

Його лагідний голос трохи заспокоїв Кульку.

Вона стала меншою й нарешті змогла нормально говорити.

Кулька розповіла про хлопчика, який назвав її негарною.

Потім — про те, як довго згадувала його слова.

А тоді розповіла про Зайченя, якому не подобався червоний колір.

Лісник уважно вислухав її.

— Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Чому ти так надуваєшся. Ти надулася від образи.

Кулька здивувалася.

— Від образи?

— Саме так. Хлопчик сказав тобі неприємні слова. Він учинив недобре. Але потім пішов собі далі, а ти продовжувала знову й знову згадувати його слова. Від цього ставало гірше не йому, а тобі.

Кулька замислилася.

— Але потім Зайчик теж сказав, що не любить червоний колір!

І вона знову почала трохи надуватися.

— Я не казав, що не люблю тебе! — поспішило пояснити Зайченя. — Мені просто більше подобаються інші кольори. А ти дуже гарна Кулька.

Кулька здивовано поглянула на нього.

— Справді?

— Справді.

Лісник усміхнувся.

— Бачиш? У всіх різні смаки. Комусь подобається червоний, комусь зелений, а комусь блакитний. Це зовсім не означає, що один колір гарний, а інший — поганий.

— Але мені хочеться подобатися всім, — зізналася Кулька.

— Це неможливо, — лагідно відповів Лісник. — У світі дуже багато людей, звірів і птахів. І всі вони різні. Одним подобається одне, іншим — інше. Не потрібно через це засмучуватися.

Кулька стала ще трохи меншою.

— А якщо хтось знову скаже мені щось образливе?

— Ти можеш засмутитися. Це природно. Але не варто носити образу із собою цілий день і дозволяти одному неприємному слову зіпсувати тобі всю подорож.

Зайченя кивнуло.

— А ще не треба через одну образу кривдити інших.

Кулька згадала, як крикнула, що не любить зайців.

Їй стало соромно.

— Пробач мене, Зайчику. Я сказала це зі злості. Насправді я зовсім так не думаю.

— Я не серджуся, — відповіло Зайченя. — Миримося?

— Миримося!

Лісник задоволено усміхнувся.

— Ось і добре. А ще запам’ятай, Кулько: тобі не потрібно чекати, поки всі навколо скажуть, що ти гарна. Важливо й самій знати, що з тобою все гаразд.

Кулька поглянула на себе у віконне скло.

Червона.

Кругленька.

З блакитною стрічкою.

Саме така, якою була завжди.

І раптом вона усміхнулася.

— А мені подобається мій червоний колір!

— І мені подобається твоя блакитна стрічка, — сказало Зайченя.

Усі засміялися.

Кулька залишилася в Лісника до ранку.

А коли прокинулася, то знову стала такою самою легкою й маленькою, як раніше.

Вона попрощалася з новими друзями.

— Дякую вам!

— Щасливої дороги! — помахало лапкою Зайченя.

Вітер підхопив Кульку й поніс над лісом.

Незабаром унизу знову з’явилися будинки.

— Дивіться! Кулька! — закричали діти.

— Яка червона!

— Яка гарна!

Діти махали їй руками, а Кулька весело летіла далі.

Тепер вона знала: приємно, коли тебе хвалять, але неможливо подобатися всім.

А якщо хтось скаже щось неприємне, зовсім не обов’язково надуватися від образи так сильно, щоб мало не луснути.