Казка Кресало

Ішов солдат дорогою: раз-два! Раз-два! За плечима — ранець, при боці — шабля. Повертався він додому з війни. Аж раптом зустрілася йому стара відьма — бридка, потворна, з нижньою губою, що звисала аж до грудей. — Здоров був, служивий! — сказала вона. — Яка в тебе гарна шабля! А який великий ранець! Оце так хоробрий солдат! Ну, зараз матимеш грошей, скільки душа забажає! — Дякую, стара відьмо! — відповів солдат. — Бачиш он те старе дерево? — запитала відьма, показуючи на дерево неподалік. — Усередині воно порожнє. Вилізь нагору, там побачиш дупло, і спускайся ним аж до самого низу. А спершу я обв’яжу тебе мотузкою навколо пояса. Коли захочеш повернутися, гукнеш мене, і я тебе витягну. — Навіщо мені туди лізти? — запитав солдат. — По гроші! — відповіла відьма. — Коли спустишся на саме дно, побачиш великий підземний коридор. Там горить понад сотня ламп, тож буде зовсім світло. Побачиш троє дверей. Можеш відчиняти будь-які: ключі стирчать у замках із зовнішнього боку. Увійдеш до першої кімнати й побачиш посередині велику скриню, а на ній — собаку з очима завбільшки з чайні чашки! Та не бійся. Я дам тобі свій синій картатий фартух. Розстели його на підлозі, швиденько підійди до собаки, схопи її та посади на фартух. Тоді відчиняй скриню й бери грошей досхочу. У тій скрині самі мідяки. Захочеш срібла — йди до другої кімнати. Там сидить собака з очима завбільшки з млинові колеса! Але й її не лякайся: посади на фартух і бери собі гроші. А якщо забажаєш, то й золота матимеш стільки, скільки зможеш унести. Треба лише зайти до третьої кімнати. Щоправда, собака, що сидить там на дерев’яній скрині, має очі завбільшки з круглі вежі — кожне око! Оце вже собака! Люта-прелюта! Але ти не бійся: посади її на мій фартух, і вона тебе не зачепить. А ти бери золота, скільки заманеться! — Непогано було б! — сказав солдат. — Але що ти за це з мене візьмеш, стара відьмо? Адже щось тобі від мене таки потрібно? — Не візьму ані шеляга! — відповіла відьма. — Лише принеси мені старе кресало. Його забула там моя бабуся, коли востаннє спускалася під землю. — Ну, обв’язуй мене мотузкою! — звелів солдат. — Готово! — сказала відьма. — А ось і мій синій картатий фартух! Солдат виліз на дерево, спустився в дупло й опинився, як і казала відьма, у великому підземному коридорі, де горіли сотні ламп. Відчинив він перші двері. Ох! Там сиділа собака з очима завбільшки з чайні чашки й витріщалася на солдата. — Оце так красуня! — сказав солдат. Він посадив собаку на відьмин фартух, набрав повну кишеню мідяків, зачинив скриню, повернув собаку на місце й подався до другої кімнати. Ой лишенько! Там сиділа собака з очима завбільшки з млинові колеса. — Не витріщайся так на мене, бо очі заболять! — сказав солдат і посадив її на фартух. Побачивши у скрині величезну купу срібла, він повикидав усі мідяки й наповнив срібними монетами обидві кишені та ранець. Потім пішов до третьої кімнати. Оце так дивовижа! У тієї собаки очі були точнісінько як дві круглі вежі та ще й оберталися, мов колеса. — Моє шанування! — сказав солдат і віддав честь. Такої собаки він зроду не бачив. Утім, довго роздивлятися її не став: посадив на фартух і відчинив скриню. Матінко рідна! Скільки ж там було золота! За нього можна було купити весь Копенгаген, усіх цукрових поросят у торговки солодощами, усіх олов’яних солдатиків, усіх дерев’яних коників і всі батіжки на світі! На все вистачило б! Солдат повикидав із кишень та ранця срібні монети й так напхав золотом кишені, ранець, кашкет і чоботи, що ледве міг поворухнутися. Ну, нарешті він став багатієм! Собаку він знову посадив на скриню, зачинив двері, підвів голову й гукнув: — Тягни мене, стара відьмо! — А кресало взяв? — запитала відьма. — Ох, лиха година, мало не забув! — вигукнув солдат. Він повернувся й узяв кресало. Відьма витягла його нагору, і солдат знову опинився на дорозі. Тільки тепер його кишені, чоботи, ранець і кашкет були напхані золотом. — Навіщо тобі це кресало? — запитав солдат. — Не твоя справа! — відказала відьма. — Гроші отримав, і досить із тебе! Віддавай кресало! — Аякже! — сказав солдат. — Негайно кажи, навіщо воно тобі, бо вихоплю шаблю й відрубаю голову! — Не скажу! — затялася відьма. Тоді солдат відрубав їй голову. Відьма впала мертва, а він зав’язав усі гроші в її фартух, закинув клунок на спину, поклав кресало до кишені й попрямував до міста. Місто було чудове. Солдат зупинився в найдорожчому заїзді, винайняв найкращі кімнати й замовив усі свої улюблені страви — адже тепер він був багатієм! Слуга, який чистив гостям взуття, дуже здивувався, що в такого заможного пана такі погані чоботи. Але солдат іще не встиг придбати нових. Зате наступного дня купив собі гарні чоботи й розкішне вбрання. Тепер він став справжнім паном. Йому розповіли про всі дивовижі міста, про короля та його чарівну доньку — принцесу. — А як би мені її побачити? — запитав солдат. — Це неможливо! — відповіли йому. — Вона живе у величезному мідному замку, за високими мурами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не має права ні входити туди, ні виходити звідти. Адже королю провістили, що його донька вийде заміж за простого солдата, а королям таке не до вподоби! «От би хоч глянути на неї!» — подумав солдат. Та хто ж йому дозволить? Тепер він зажив весело: ходив до театру, їздив на прогулянки до королівського саду й багато допомагав бідним. І добре робив, бо ж сам знав, як тяжко жити без жодного гроша в кишені. Тепер він був багатий, гарно вдягався й мав безліч друзів. Усі називали його славним хлопцем і справжнім кавалером, а йому це дуже подобалося. Так він витрачав і витрачав гроші, а нових узяти було ніде. І зрештою залишилося в нього лише дві монетки! Довелося перебратися з розкішних покоїв до крихітної комірчини під самим дахом, самому чистити й навіть латати свої чоботи. Ніхто з друзів більше не навідувався до нього — надто вже високо було підійматися! Якось увечері сидів солдат у своїй комірчині. Уже зовсім стемніло, і він згадав про маленький недогарок свічки, що лежав біля кресала, яке він забрав із підземелля. Солдат дістав кресало й недогарок, але щойно вдарив по кременю, як двері розчахнулися, і перед ним з’явилася собака з очима завбільшки з чайні чашки — та сама, яку він бачив у підземеллі. — Чого бажаєте, пане? — прогавкала вона. — Оце так дивина! — вигукнув солдат. — Виходить, кресало — річ неабияка! Я можу отримати все, що забажаю! Ану, принеси мені грошей! — наказав він собаці. Раз — і її вже немає. Два — і вона знову тут як тут, а в зубах тримає великий гаманець, повний мідяків! Тут солдат зрозумів, яке дивовижне в нього кресало. Удариш по кременю один раз — з’являється собака, що сиділа на скрині з мідними грошима. Удариш двічі — прибігає та, що стерегла срібло. А вдариш тричі — з’являється собака, яка сиділа на золоті. Солдат знову перебрався до гарних покоїв, почав носити розкішне вбрання, і всі його друзі відразу його впізнали та страшенно полюбили. І ось одного разу спало йому на думку: «Як же це безглуздо, що принцесу нікому не дозволяють бачити! Кажуть, вона така красуня, але яка з того користь, коли все життя сидить у мідному замку за високими мурами з вежами? Невже мені так і не вдасться бодай одним оком на неї поглянути? Ану, де моє кресало?» Він ударив по кременю один раз — і тієї ж миті перед ним стояла собака з очима завбільшки з чайні чашки. — Щоправда, зараз уже ніч, — сказав солдат. — Але мені так закортіло побачити принцесу, хоч на одну хвилиночку! Собака миттю вибігла за двері. Не встиг солдат і отямитися, як вона повернулася з принцесою. Принцеса сиділа в неї на спині й спала. Вона була напрочуд гарна. Кожен одразу зрозумів би, що перед ним справжня принцеса. Солдат не втримався й поцілував її — адже він був хоробрим воїном, справжнім солдатом. Собака віднесла принцесу назад. А вранці за чаєм принцеса розповіла королю та королеві, який дивовижний сон їй наснився: нібито вона їхала верхи на собаці, а якийсь солдат її поцілував. — Оце так пригода! — сказала королева. Наступної ночі біля ліжка принцеси поставили стару придворну даму. Вона мала з’ясувати, чи справді то був сон, чи сталося щось інше. А солдатові знову страшенно захотілося побачити чарівну принцесу. І ось уночі знову з’явилася собака, схопила принцесу й помчала з нею щодуху. Та стара придворна дама взула непромокальні чоботи й кинулася навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зникла у великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де їх шукати!» Взяла шматочок крейди, намалювала хрест на воротах будинку й повернулася додому спати. Але собака, коли несла принцесу назад, помітила той хрест. Вона теж узяла шматочок крейди й намалювала хрести на всіх воротах у місті. Хитро придумала! Тепер придворна дама не могла знайти потрібних воріт — усюди біліли хрести. Рано-вранці король із королевою, стара придворна дама та всі офіцери пішли подивитися, куди ж принцеса їздила вночі. — Ось сюди! — сказав король, побачивши перші ворота з хрестом. — Ні, ось сюди, чоловіченьку! — заперечила королева, помітивши хрест на інших воротах. — Та й тут хрест! І тут! — загомоніли інші, побачивши хрести на всіх воротах. Тоді всі зрозуміли, що нічого не з’ясують. Але королева була розумною жінкою й уміла не лише в кареті роз’їжджати. Взяла вона великі золоті ножиці, розрізала на клаптики сувій шовкової тканини й пошила маленький гарненький мішечок. Насипала в нього дрібної гречаної крупи, прив’язала мішечок до спини принцеси, а потім прорізала в ньому дірочку, щоб крупа сипалася на дорогу, якою везтимуть принцесу. Уночі собака знову з’явилася, посадила принцесу собі на спину й понесла до солдата. А солдат так полюбив принцесу, що вже почав шкодувати, чому він не принц: так йому хотілося з нею одружитися! Собака навіть не помітила, як крупа сипалася за нею всю дорогу — від самого палацу до вікна солдата, куди вона вскочила з принцесою. Уранці король і королева відразу дізналися, куди принцеса їздила вночі. І солдата кинули до в’язниці. Як же там було темно й нудно! Замкнули його й сказали: — Завтра вранці тебе повісять! Невесело було таке почути, а своє кресало солдат забув удома, на заїзді. Уранці він підійшов до маленького віконця й почав дивитися крізь залізні ґрати на вулицю. Люди цілими натовпами поспішали за місто дивитися, як вішатимуть солдата. Били барабани, проходили військові загони. Усі квапилися, бігли щодуху. Біг і хлопчик-швець у шкіряному фартусі та черевиках. Він так підстрибував на бігу, що один черевик злетів із ноги й ударився просто об стіну, біля якої стояв солдат і дивився у віконце. — Гей, хлопче, куди так поспішаєш? — гукнув солдат. — Без мене ж усе одно нічого не почнеться! А якщо збігаєш туди, де я жив, і принесеш моє кресало, отримаєш чотири монети. Тільки мерщій! Хлопчик був не проти заробити чотири монети. Він стрілою помчав по кресало й віддав його солдатові. А що було далі — послухайте! За містом спорудили величезну шибеницю. Навколо стояли солдати й сотні тисяч людей. Король і королева сиділи на розкішному троні навпроти суддів та всієї королівської ради. Солдат уже стояв на сходах, і йому збиралися накинути мотузку на шию. Та він сказав, що перед стратою засудженому завжди виконують якесь останнє бажання. А йому дуже хотілося викурити люльку — адже це буде його остання люлька на світі! Король не наважився відмовити в такому проханні. Солдат витяг своє кресало. Ударив по кременю раз, два, три — і перед ним постали всі три собаки: одна з очима завбільшки з чайні чашки, друга — з очима завбільшки з млинові колеса, а третя — з очима завбільшки з круглі вежі. — Ану, допоможіть мені позбутися зашморгу! — наказав солдат. І собаки кинулися на суддів та всю королівську раду. Кого схопили за ноги, кого за ніс — і підкинули вгору на кілька сажнів! Усі падали на землю й розбивалися на друзки. — Не треба! — закричав король. Та найбільша собака схопила його разом із королевою й підкинула вгору слідом за іншими. Тоді солдати перелякалися, а весь народ закричав: — Служивий, будь нашим королем і одружися з прекрасною принцесою! Солдата посадили до королівської карети. Усі три собаки танцювали перед нею й вигукували: — Ура! Хлопчаки свистіли, заклавши пальці до рота, а солдати віддавали честь. Принцеса вийшла зі свого мідного замку й стала королевою, чим була дуже задоволена. Весільний бенкет тривав цілий тиждень. Собаки теж сиділи за столом і витріщали очі!