Ліна Костенко вірші - збірка поезій українською

Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль. Свічки горіли кволо. Старий співак співав, як пелікан,

Петро - не Юда. Він любив Учителя. І вуст він зроду був би не отверз. …Коли вели Ісуса до мучителя,

Біда, коли є цитруси і кава, коли в землі є золото,- біда! Біда, коли земля така ласкава,

Пливли ми ввечері лиманом. Моторчик чахкав спроквола. Десь там за морем, за туманом

Давно колись була ріка Діала. І цар персидський на імення Кір. І лотоси біліли, мов піали.

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба, стоїш в степах… Курай і бугила… Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

Ще пароплавчики чаділи,наче праски, ще ми шукали крем’яхи в піску, - на пограниччі дійсності і казки

Стояла груша, зеленів лісочок. Стояло небо, дивне і сумне. У груші був тоненький голосочок,

Я ж тебе вистругав, боже, З такого смаглявого дерева! Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!

У присмеркові доброї дібровості пшеничний присмак скошеного дня. На крутосхилах срібної дніпровості

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МІСТЕЧКОМ. Народе вільний, аж тепер ти - віл. Моя поразка зветься Берестечком.

Драматична поема, старовинний лейтмотив якої звучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів історії

І засміялась провесінь: - Пора! - за Чорним Шляхом, за Великим Лугом - дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра -

І скаже світ: - Ти крихта у мені. Ти світлий біль в тяжкому урагані.

І я не я, і ти мені не ти. Скриплять садів напнуті сухожилля. Десь грає ніч на скринці самоти.