У присмеркові доброї дібровості

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша - як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

А там - Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,-

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…