Зачарована принцеса

В одному казковому королівстві правив мудрий і добрий король. Жителі без вагань зверталися до нього по допомогу, адже знали: володар ніколи не залишить їхніх прохань без уваги. Король навіть запровадив особливі дні для прийому підданих, щоб особисто вислуховувати людей і допомагати їм розв’язувати найскладніші справи.

Одного такого дня до нього звернулася молода жінка:

— Ваша Величносте, лише ви можете нам допомогти! Бабуся Вінгрін знищила весь наш садок і постійно лякає дітей. Я намагалася з нею помиритися, але в її серці стільки злості… Допоможіть нам, будь ласка!

Король тяжко зітхнув.

— Ох уже ця бабуся Вінгрін! Це десята скарга на неї лише за сьогодні. Доведеться самому поїхати до неї та в усьому розібратися.

Насправді бабуся Вінгрін була зовсім не звичайною сварливою старенькою, а справжньою відьмою. Яких тільки капостей вона не робила! Могла знищити сад чи город, підкинути шкідливу траву, від якої хворіла худоба, налякати дітей або зіпсувати врожай.

Особливо не любила Вінгрін свою добру й лагідну сусідку Ані. Та разом із чоловіком багато працювала в полі, а їхні діти росли чемними, привітними й доброзичливими. Чомусь саме це страшенно дратувало стару відьму.

Вона вже й урожай сусідам псувала, і дітей усіляко лякала. Проте Ані жодного разу не відповіла їй грубістю. Навпаки, жінка намагалася владнати все мирно. Одного разу вона навіть спекла пиріг і принесла його сусідці.

— Бабусю Вінгрін, пробачте нас, якщо ми вас чимось образили. Ми зовсім не хотіли завдати вам прикрості. Ось принесла вам грибний пиріг на знак примирення.

Стара похмуро примружилася.

— З поганками?

— Перепрошую?

— ПИРІГ ІЗ ПОГАНКАМИ? — заверещала Вінгрін.

— Звичайно, ні! Ми з дітками назбирали для вас добрих їстівних грибів.

— «Ми з дітками назбирали для вас добрих їстівних грибів!» — перекривила її стара. — Шкода, що не поганок. Ото було б твоїм дітлахам частування!

Ані подивилася на неї спокійно, але твердо.

— Бабусю Вінгрін, що ми вам зробили? Якщо діти вас образили чи сказали щось нечемне, тільки скажіть, і ми…

— Як же ви мені всі набридли! Добрі, чемні — аж гидко!

— Якщо ви не хочете мене почути, мені доведеться просити захисту в короля.

— Ой-ой, налякала! Дуже ти потрібна королю зі своїми малими обірванцями! Іди вже звідси!

Тому, коли того самого вечора біля оселі Вінгрін з’явився король зі стражниками, відьма анітрохи не здивувалася. Королівські люди навідувалися до неї вже не вперше.

— Давненько ви до мене не заїжджали, Ваша Величносте! Я вже скучити встигла, — єхидно привітала вона гостей. — Мухоморів бажаєте чи, може, рагу з тарганів?

— Вінгрін, — спокійно почав король, — ви не забули, що вже отримали два попередження? Це буде останнє.

— Ой, тільки не страчуйте мене! — глузливо засміялася стара. — Та що ви мені зробите, Ваша Величносте? Від тієї нестерпної Ані та її дітлахів я все одно не відчеплюся. Може, я так розважаюся! Хіба я винна, що в тієї квочки немає почуття гумору?

— Досить! — твердо промовив король. — До завтрашнього ранку ви повинні залишити королівство. Інакше варта сама проведе вас до кордону!

— Звичайно-звичайно, Ваша Величносте. Лише приготую кілька подаруночків на прощання, — зловісно прошипіла відьма.

Тієї ночі, коли всі поснули, Вінгрін потай проникла до будинку Ані й схилилася над колискою наймолодшого з трьох дітей — маленького Августа.

Відьма водила рукою над немовлям і шепотіла моторошне закляття.

Ніхто не знає, чим би все закінчилося, якби раптом не прокинулася одна із сестричок Августа. Побачивши відьму, дівчинка закричала від жаху.

Усі прокинулися, проте Вінгрін устигла завершити чаклування. Вона зловтішно помахала наляканій родині рукою й зі страшним реготом зникла.

Від тієї миті маленький Август перестав бачити.

А тим часом у королівському палаці готувалися святкувати перший день народження принцеси. Слуги метушилися коридорами: одні несли прикраси, інші — частування для гостей.

Королева тримала маленьку донечку на руках і раз у раз поглядала у вікно. Вона чекала на свою давню подругу — добру фею Ліну, з якою не бачилася від самого королівського весілля.

Нарешті фея прибула.

Незабаром у палаці зібралися всі гості. Та в розпал веселощів раптом почувся дзенькіт розбитого скла. Темна тінь промайнула залою й кинулася просто до маленької принцеси, яка сиділа у своєму м’якому кріселку.

— Ну, привіт, поросятко! — пролунав злий скрипучий голос.

Перш ніж Ліна встигла щось зробити, темна постать зі зловісним реготом зникла.

— Вінгрін… — прошепотів король, збліднувши від жаху.

— Так, це була вона, — сумно підтвердила фея.

Королева тримала донечку на руках. На милому личку дівчинки тепер з’явився маленький поросячий п’ятачок.

— Ліно, ти зможеш допомогти? — з надією запитала королева.

Фея уважно оглянула принцесу.

У палаці запанувала така тиша, ніби саме час зупинився.

Нарешті Ліна промовила:

— Це давня чорна магія. Зняти закляття зараз неможливо. Але…

— Але що? — одночасно вигукнули король і королева.

— Для кожного лиха можна знайти порятунок. Коли принцеса подорослішає, сила справжньої любові й дружби зможе зруйнувати чари.

Так зла відьма Вінгрін залишила королівство, але на прощання залишила після себе два страшні закляття.

Минуло шістнадцять років.

Увесь цей час юна принцеса жодного разу не виходила за межі палацу. У неї не було друзів. Вона спілкувалася лише з батьками, учителями та кількома відданими слугами — тими, кого не лякала її зовнішність і хто цінував дівчину за добре серце.

Принцесу звали Декабрина.

Вона дуже любила читати в альтанці королівського саду. Ось і цього ранку дівчина сиділа з книжкою, зовсім не звертаючи уваги на метушню в палаці.

А слуги тим часом поспішно накривали на стіл, король із королевою хвилювалися й чекали на чергового принца-жениха.

— Декабрино, донечко, ходімо! Принц уже приїхав і хоче з тобою познайомитися.

— Навіщо?

— Як навіщо? Ти ж знаєш про закляття. Лише любов і дружба здатні його зруйнувати!

— Мамо, це вже сьомий за місяць! Яка любов, яка дружба? Вони ж бояться мене, — сумно відповіла принцеса.

Закляття справді змінило її обличчя. А так звані женихи, які мріяли прославитися як герої, що врятували зачаровану принцесу, тікали після першої ж зустрічі. Вони навіть не намагалися поговорити з нею.

А Декабрина була доброю, розумною й щирою. Усі, хто знав її близько, давно перестали помічати слід страшного прокляття й бачили передусім красу її душі.

— Донечко, дай йому хоча б один шанс. Варто йому поговорити з тобою — і він зрозуміє, яка ти чудова, — попросила королева.

— Гаразд, мамо.

Біля короля вже стояв принц у розкішному вбранні, розшитому золотими нитками. Він прибув із далекої країни, щойно почув про зачаровану принцесу.

Та допомогти Декабрині він зовсім не прагнув. Насправді юнак мріяв прославитися й одного дня стати володарем багатого королівства.

Двері відчинилися.

Принц із удаваною усмішкою повернувся до Декабрини — і вмить зблід. Він скрикнув, почав задкувати, а тоді вистрибнув у вікно.

На щастя, зала була на першому поверсі.

Король хотів наказати повернути втікача, але донька його зупинила.

— Не треба, тату.

— Люба моя, приїде інший. Не засмучуйся.

— Звичайно. Я піду до саду.

Декабрина вже звикла до таких випадків. Лише іноді їй ставало нестерпно сумно через те, що ніхто з цих принців навіть не намагався дізнатися, якою вона є насправді.

«Невже я назавжди залишуся такою?» — подумала дівчина.

Кілька сльозинок упали на сторінки книжки.

І раптом вітер приніс незнайому мелодію.

Вона була такою чарівною, що Декабрина забула про смуток і вирішила знайти того, хто грає.

Мелодія линула з-за огорожі королівського саду.

Цікавість перемогла страх. Уперше в житті Декабрина порушила заборону й перелізла через паркан.

За ним починався невеликий ліс.

На галявині сидів юний пастушок і грав на сопілці, а довкола нього мирно паслися вівці. Поруч лежав пес на ім’я Вірний.

Відчувши незнайомку, пес підвівся й попрямував до неї.

Декабрина злякалася й відступила. Під її ногою голосно хруснула гілка.

Та Вірний лише завиляв хвостом і лагідно притулився до дівчини.

— Вітаю, друже, — сказав пастушок, повернувшись на звук.

— Чому «друже»? Хіба я тебе не лякаю? — здивувалася принцеса.

Уперше незнайома людина не закричала й не втекла від неї.

— Вірний не підходить до злих людей. А на тебе він навіть не загавкав. То чому я маю тебе боятися?

— Хіба ти не бачиш, яка я?

— Ні, не бачу. Зла відьма позбавила мене зору, коли я був зовсім маленьким.

І тоді пастушок розповів усе, що знав від батьків про ту страшну ніч.

Декабрина завмерла.

Перед нею був той самий Август.

Тоді й вона розповіла йому про власне прокляття.

Вони швидко подружилися й домовилися зустрічатися на цій галявині та нікому не розповідати про свою дружбу. Адже дорослі могли не зрозуміти: де це бачено, щоб принцеса товаришувала з простим пастушком?

Так промайнуло літо.

Август навчив Декабрину майструвати сопілки, з яких линула дивовижна музика. А принцеса розповідала другові казки та співала пісень.

— Я не вірю, що ти негарна, — часто говорив Август. — Ти добра. А добра людина не може бути потворною.

— Повір, друже, це правда. Принци від мене навіть у вікна вистрибують! — зітхала Декабрина.

— Отже, вони просто дурні. Треба вміти бачити й чути серцем. А я знаю, що ти прекрасна.

Щоки принцеси щоразу рожевіли від цих слів.

Їй лише було трохи сумно, що її милий пастушок не принц.

Їхня дружба залишалася таємницею. Інколи Декабрина рвала край сукні, перелазячи через огорожу, але навчилася так вправно зашивати тканину, що ніхто нічого не помічав.

А далеко звідти Вінгрін сиділа у своїй печері й помішувала якесь моторошне вариво у величезному казані.

Раптом комар підлетів до її вуха й щось пропищав.

Відьма аж підскочила.

— Ну вже ні!

Вона перетворилася на чорну ворону й вилетіла з печери.

Вінгрін дізналася про таємну дружбу Декабрини й Августа.

І це їй зовсім не сподобалося.

Чорний вихор налетів на галявину, підхопив пастушка й поніс невідомо куди.

Декабрина не знала, що робити. Вона плакала, а поруч із нею жалібно скавчав Вірний.

— Не плач, люба.

Принцеса підвела голову.

Перед нею стояла мамина подруга — фея Ліна.

— Як мені повернути Августа? — крізь сльози запитала Декабрина.

— Я розповім тобі дорогу. Але чи вистачить тобі сміливості? На тебе чекатиме чимало небезпек.

— Вистачить! Тільки допоможи мені знайти його!

Фея докладно пояснила, як дістатися до лігва Вінгрін.

Сама Ліна супроводжувати Декабрину не могла — давня магія відьми не дозволяла їй наближатися до того місця.

Принцеса вирушила сама. Вона навіть не повернулася до палацу, бо боялася, що батьки не дозволять їй іти.

— Нічого не бійся й дивися лише вперед! — сказала фея на прощання.

Три дні Декабрина йшла лісом. Їла ягоди, пила джерельну воду й майже не відпочивала.

Та сили не залишали її.

Навпаки, з кожною годиною бажання врятувати друга ставало дедалі сильнішим.

Нарешті ліс закінчився.

Перед принцесою простяглося поле дивовижних квітів. Здавалося, сама веселка оселилася серед трав. Птахи співали так чарівно, що хотілося зупинитися й слухати їх без кінця.

Це була пастка Вінгрін.

Той, хто затримувався серед квітів бодай на кілька хвилин, сам перетворювався на квітку або птаха.

Та Декабрина майже не помічала краси навколо.

Для неї зараз не існувало нічого важливішого за порятунок Августа.

За чарівним полем почалися зарості колючих кущів.

Сукня принцеси перетворилася майже на лахміття, руки були подряпані колючками, проте дівчина вперто йшла вперед.

За кілька днів під ногами з’явилася кам’яниста дорога.

Вона вела просто до печери Вінгрін.

— Стій!

— Не йди туди!

— Там на тебе чекає загибель!

З усіх боків долинало зловісне шипіння.

Але Декабрина пам’ятала слова Ліни.

Дивитися тільки вперед.

Коли вона увійшла до печери, відьма вже чекала.

— Ну, привіт, поросятко, — глузливо промовила Вінгрін. — Довго ж я на тебе чекала!

— Відпустіть Августа, будь ласка!

— Та кому він потрібен! А може, повернути твоєму пастушкові зір? Тільки боюся, щойно побачить тебе — одразу втече! — зареготала відьма.

Декабрина ледве стримала сльози.

— Поверніть йому зір, якщо можете. Я залишуся вашою полонянкою. Тільки відпустіть його.

— Ні! Це було б надто просто! — заверещала Вінгрін. — З твого пастушка вийде чудова золота статуя. Поставлю її в печері для краси!

Відьма почала чаклувати.

З її пальців зірвалися маленькі блискавки, які невдовзі злилися у величезну вогняну кулю.

У її світлі Декабрина нарешті побачила Августа. Він непритомний лежав у кутку печери.

Вінгрін спрямувала вогняну кулю просто на хлопця.

Та в останню мить Декабрина кинулася вперед і затулила друга собою.

Вона відчула, як кінчики її пальців стають золотими.

Сили залишали принцесу.

Їй здавалося, ніби вона повільно засинає.

Але раптом сталося щось дивне.

Замість того щоб святкувати перемогу, Вінгрін почала зменшуватися. За мить відьма перетворилася на чорну мильну бульбашку.

І луснула.

«Ось і все, — майнула думка в Декабрини. — Головне, що Август житиме».

У свідомості пролунали слова, які вона колись чула:

«Давня чорна магія… Сила любові й дружби…»

Декабрина опритомніла від легкого дотику до плеча.

— Гей, прокидайся!

Поруч сидів Август.

І тепер він бачив.

Принцеса зраділа, але одразу згадала про власне закляття й відвернулася.

— Не дивися на мене!

— Чому? — щиро здивувався хлопець.

— Бо я потворна!

— Мені здається, ти себе обмовляєш. Навіть коли я був сліпим, я знав, що ти красуня.

Август підняв маленьке дзеркальце, яке випало з кишені Декабрини.

— Поглянь сама, якщо не віриш.

Принцеса боялася великих дзеркал, тому носила із собою лише це маленьке.

Вона нерішуче подивилася на своє відображення.

І завмерла.

Поросячого п’ятачка більше не було.

Із дзеркальця на неї дивилася вродлива дівчина.

— Отже, це і є сила любові та дружби!

— Саме так, — почувся знайомий голос.

У печері з’явилася фея Ліна.

Тепер, коли чари Вінгрін було зруйновано, ніщо більше не заважало їй прийти сюди.

Фея допомогла друзям повернутися до королівства.

Король і королева зі сльозами радості зустріли доньку та Августа. Невдовзі вони познайомилися з батьками хлопця, і дві родини щиро заприятелювали.

Минув час.

Декабрина й Август зрозуміли, що їхня дружба давно переросла в справжнє кохання. Коли вони вирішили одружитися, усе королівство святкувало разом із ними.

Відтоді слова «Любов і дружба все переможуть!» стали найулюбленішим висловом жителів королівства.