Вередуха

Жили собі чоловік із жінкою. Було в них лише двоє дітей — донечка Малашка та синочок Івасик.

Малашці було років із десять чи трохи більше, а Івасикові щойно минув другий рік.

Батько й мати душі не чули у своїх дітях і так їх розбалували, що далі нікуди. Коли треба було щось доручити доньці, вони не наказували, а лагідно просили. А тоді ще й починали вмовляти:

— Ми тобі й те купимо, і це дістанемо!

Та Малашка стала такою вередливою, що подібної не знайти було ні в селі, ні, мабуть, навіть у місті. Подай їй не просто пшеничного хліба, а неодмінно пухкої здоби — на житній вона й дивитися не хотіла!

Спече мати ягідний пиріг, а Малашка вже кривиться:

— Кислуватий! Дайте ще меду!

Нічого не вдієш — зачерпне мати ложечку меду й виллє весь на доньчин шматок. А сама з чоловіком їсть пиріг без меду, хоч і жили вони заможно, але такої розкоші собі не дозволяли.

Одного разу батькам треба було їхати до міста. Почали вони просити Малашку, щоб не пустувала, доглядала за братиком, а найголовніше — не випускала його з хати.

— А ми тобі за це привеземо пряників, смажених горішків, гарну хустинку й новий сарафан із блискучими ґудзиками, — казала мати, а батько лише підтакував.

Та Малашка слухала їх неуважно: в одне вухо впускала, а з другого випускала.

Поїхали батьки.

Невдовзі прибігли подружки й покликали її посидіти на зеленій травичці. Згадала було дівчинка батьків наказ, та подумала:

— Нічого не станеться, якщо лише ненадовго вийду надвір.

А їхня хатина стояла край села, біля самого лісу.

Подружки заманили її до лісу разом із братиком. Малашка сіла та почала плести Івасикові віночки. Потім дівчатка покликали її погратися в шуліку. Вона відійшла лише на хвилинку, та так захопилася грою, що минула ціла година.

Повернулася — аж братика немає. Лише прим'ята трава залишилася на тому місці, де він сидів.

Кинулася вона до подруг — одна нічого не знає, друга нічого не бачила.

Заплакала Малашка й побігла світ за очі шукати Івасика.

Бігла, бігла й вибігла в поле, де стояла піч.

— Пічко, пічко! Чи не бачила ти мого братика Івасика?

А піч відповідає:

— Дівчинко-вередухо, скуштуй спершу мого житнього хліба, тоді скажу.

— Ще чого! Їсти житній хліб? У тата й мами я й на пшеничний не завжди дивлюся!

— Ех, Малашко, спершу хліб їж, а пироги ще будуть, — сказала піч.

Розсердилася дівчинка й побігла далі.

Бігла вона довго, стомилася й присіла під дикою яблунею.

— Яблунько, яблунько, чи не бачила ти, куди подівся мій братик Івасик?

Яблуня відповіла:

— Дівчинко-вередухо, скуштуй мого дикого кисленького яблучка, тоді, може, й скажу.

— Оце ще! Кислі яблука їсти! У моїх тата й мами садових яблук повно, та й ті я вибираю найкращі.

Похитала яблуня своєю кучерявою кроною й мовила:

— Голодному й проста паляниця смакує, а вередливому й ласощів мало.

Побігла Малашка далі.

Бігла вона, бігла й прибігла до молочної річки з кисільними берегами.

— Річенько, річенько! Чи не бачила ти мого братика Івасика?

А річка відповідає:

— Спершу скуштуй мого вівсяного киселю з молоком, тоді, може, й підкажу.

— Не стану я їсти твій кисіль! У моїх тата й мами й вершки щодня бувають!

— Не цурайся простої їжі, — відповіла річка.

Побігла вередуха далі.

Довго вона шукала Івасика, аж натрапила на їжачка. Хотіла його відсунути, та побоялася вколотися, тож лагідно запитала:

— Їжачку, їжачку, чи не бачив ти мого братика?

— Бачив, дівчинко, — відповів їжак. — Летіла зграя сірих гусей і несла на собі малого хлопчика в червоній сорочечці.

— Ой, це ж мій Івасик! — скрикнула Малашка. — Любий їжачку, скажи, куди вони його понесли?

І розповів їй їжак, що в глухому лісі живе Баба-Яга у хатинці на курячих ніжках. Найняла вона собі сірих гусей, і ті виконують кожен її наказ.

Стала Малашка благати їжака:

— Їжачку мій колючий, добрий, проведи мене до тієї хатинки!

— Ходімо, — сказав він.

І повів її в самісіньку лісову гущавину. Росли там кислиця, борщівник, по деревах вилася ожина, а між листям достигали великі чорні ягоди.

«От би зараз поїсти», — майнуло в голові Малашці.

Та вже було не до їжі.

Поспішила вона слідом за їжаком.

Незабаром привів він її до старої хатинки на курячих ніжках.

Зазирнула Малашка у відчинені двері й бачить: у кутку на лаві міцно спить Баба-Яга, а на широкій лаві біля стіни сидить Івасик і грається квітами.

Підхопила сестра братика на руки й мерщій вибігла з хатини.

Та гуси-вартові були пильні.

Сторожовий гусак витягнув шию, загелготів, широко змахнув крилами, злетів високо над верхівками лісу й побачив, що Малашка тікає з Івасиком.

Загелготав він щосили, підняв усю гусячу зграю, а сам полетів до Баби-Яги доповідати.

А Баба-Яга так міцно спала, що аж шибки дрижали від її хропіння. Кричав гусак їй в одне вухо, кричав у друге — не чує.

Розсердився він, ущипнув Ягу просто за ніс.

Схопилася Баба-Яга, вхопилася за ніс, а сірий гусак доповів:

— Бабо-Яго, кістяна ного! У нас біда! Малашка забрала Івасика й несе його додому!

Розгнівалася Баба-Яга не на жарт.

— Ах ви, ледацюги, дармоїди! За що ж я вас годую та напуваю? Ану ж бо негайно поверніть мені брата й сестру!

Полетіли гуси навздогін. Летять і перегукуються між собою.

Почула Малашка гусячий ґелґіт, підбігла до молочної річки з кисільними берегами, низенько їй уклонилася й промовила:

— Матінко-річко! Сховай мене з братиком від диких гусей!

А річка відповідає:

— Дівчинко-вередухо, спершу скуштуй мого вівсяного киселю з молоком.

Зголодніла й знесилена Малашка із задоволенням поїла простого киселю, припала до річки й досхочу напилася молока.

Тоді річка сказала:

— Ось так і треба навчати вередунів голодом. А тепер сідай під берег, я тебе сховаю.

Сіла Малашка, а річка вкрила її густими зеленими очеретами. Прилетіли гуси, покружляли над водою, пошукали братика із сестричкою та ні з чим повернулися.

Ще дужче розгнівалася Баба-Яга й знову погнала їх навздогін.

Летять гуси, перегукуються між собою, а Малашка, почувши їх, побігла ще швидше.

Підбігла вона до дикої яблуні й просить:

— Матінко-яблунько зелена! Заховай мене з братиком від біди, від лютих гусей!

Яблуня відповіла:

— Скуштуй мого дикого кисленького яблучка — тоді, може, й сховаю.

Нічого було робити. Почала Малашка їсти дике яблуко, і здалося воно голодній дівчинці солодшим за найкращі садові плоди.

А кучерява яблунька усміхнулася й сказала:

— Ось так і треба вчити вередунів! Учора й до рота не хотіла взяти, а тепер ласуєш із великою охотою.

Розгорнула яблуня свої гілки, сховала братика із сестрою в самій гущавині листя.

Прилетіли гуси, оглянули дерево — нікого не видно. Політали ще трохи та повернулися до Баби-Яги.

Побачивши їх ні з чим, вона затупотіла ногами й закричала на весь ліс:

— Ах ви, ледацюги! Ах ви, дармоїди! Усі пера з вас обскубу, за вітром пущу, а вас самих живцем проковтну!

Перелякалися гуси й знову полетіли шукати Малашку та Івасика.

Летять і жалібно перегукуються:

— Тут-та? Тут-та? Тут-та нема!

Сутеніло. У полі вже майже нічого не було видно. Сховатися ніде, а гуси все ближче й ближче. У Малашки вже й руки, і ноги від утоми підкошувалися.

Раптом побачила вона ту саму піч, що пригощала її житнім хлібом.

— Матінко-пічко! Сховай мене з братиком від Баби-Яги!

Піч відповіла:

— Ех, дівчинко, слухалася б батька й матір, не ходила б до лісу, братика не брала б із собою, сиділа б удома та їла те, що їдять твої батьки. А то все вередувала.

Стала Малашка благати:

— Пробач мені! Більше ніколи так не робитиму!

Піч сказала:

— Гаразд. Але спершу скуштуй мого житнього хліба.

З радістю взяла Малашка хліб, почала їсти сама й пригостила братика.

— Ніколи ще не їла такого смачного хліба! Наче медовий пряник!

Засміялася піч:

— Голодному й житній хліб за пряник, а ситому й найкращий смаколик не до смаку. А тепер залазь у піч та прикрийся заслінкою.

Швиденько сховалися діти в печі. Сидять тихо й слухають, як усе ближче підлітають гуси:

— Тут-та? Тут-та? Тут-та нема!

Покружляли вони навколо печі, не знайшли дітей, сіли на землю й почали радитися.

— Що ж нам тепер робити? Додому повертатися не можна — господиня живцем з'їсть. І тут залишатися теж не можна — вона звелить усіх перестріляти.

Тоді ватажок сказав:

— Брати, полетімо краще в теплі краї. Туди Баба-Яга не дістанеться.

Погодилися гуси, здійнялися в небо й полетіли далеко-далеко, за сині моря.

А Малашка, трохи перепочивши, взяла Івасика за руку й побігла додому.

Тим часом батько з матір'ю обійшли все село, розпитували кожного стрічного про дітей. Ніхто нічого не знав. Лише пастух сказав, що бачив, як діти гралися біля лісу.

Пішли батьки до лісу й неподалік від села зустріли Малашку з Івасиком.

Упала Малашка перед батьками, у всьому зізналася, усе розповіла й пообіцяла надалі бути слухняною, не вередувати й не перебирати їжею, а їсти те, що їдять усі.

Так вона й зробила.

От і казці кінець.