Ведмідь-половинщик

Жив собі чоловік у крайній хатині села, що стояла біля самого лісу. А в лісі жив Ведмідь. Щоосені він готував собі барліг, залягав у нього на всю зиму та спав, смокчучи лапу. Чоловік же навесні, влітку й восени тяжко працював, а взимку їв борщ, кашу та запивав їх квасом.

Позаздрив Ведмідь такому життю й прийшов до чоловіка.

— Сусіде, давай товаришувати!

— Яке вже з тобою товаришування? Ще, бува, покалічиш мене, — відповів чоловік.

— Не покалічу, — сказав Ведмідь. — Моє слово міцне. Я ж не вовк і не лисиця: що пообіцяв — те й виконаю. Давай працювати разом!

— Гаразд, нехай буде так.

Ударили по руках.

Настала весна. Чоловік полагодив плуга й борону, а Ведмідь у лісі ламав жердини та носив їх для господарства.

Коли все було готове, чоловік сказав:

— Ну що, Мишку, запрягайся — час поле орати.

Запрягся Ведмідь у плуга. Чоловік тримався за чепіги, а Ведмідь тягнув плуга попереду. Пройшли одну борозну, другу, третю, а на четвертій Ведмідь застогнав:

— Чи не досить уже?

— Де там! Ще з два десятки загонів треба пройти.

Добряче натомився Ведмідь. Ледве закінчили роботу — він просто на ріллі й розлігся.

Чоловік пообідав, пригостив товариша й каже:

— Тепер трохи перепочинемо, а тоді ще раз переоремо землю.

Так і зробили.

Після цього чоловік мовив:

— Завтра боронуватимемо та сіятимемо ріпу. Але спершу домовимося. Якщо буде врожай, кому що дістанеться: вершки чи корінці?

— Мені вершки! — швидко відповів Ведмідь.

— Домовилися. Вершки — твої, а корінці — мої.

Наступного дня вони засіяли поле ріпою.

Восени прийшла пора збирати врожай. Ріпи вродило стільки, що й оком не осягнути.

Чоловік зрізав для Ведмедя високу зелену гичку, наскладав її цілими копами, а соковиту ріпу завіз додому.

Ведмідь потяг свою частку до барлога. Спробував пожувати — та гичка виявилася зовсім несмачною.

Пішов до чоловіка й заглянув у вікно. А той саме їв парену солодку ріпу та аж прицмокував від задоволення.

— Нічого, — подумав Ведмідь. — Наступного разу буду розумніший.

Перезимував він у барлозі, а навесні знову прийшов до чоловіка.

— Давай тепер пшеницю сіяти.

Знову Ведмідь тягнув плуга, знову важко працював.

Після роботи сам сказав:

— Цього разу домовимося навпаки. Вершки нехай будуть твої, а корінці — мої.

— Гаразд, — погодився чоловік.

Посіяли вони пшеницю.

Коли настав час жнив, чоловік зрізав колосся, обмолотив зерно, змолов його на борошно й напік духмяних паляниць.

А Ведмідь повисмикував солому разом із корінням, поніс усе до барлога й спробував скуштувати. Пожував соломи — несмачно. Погриз корінців — ще гірше.

Пішов до чоловіка. Заглянув у вікно, а той сидить за столом, їсть пшеничні паляниці та запиває їх хмільним напоєм.

Засмутився Ведмідь.

— Видно, така вже моя доля. Візьму вершки — вони не годяться. Візьму корінці — їх теж не їдять.

Повернувся він до свого барлога, проспав усю зиму й відтоді більше не ходив до чоловіка в найми.

Бо вирішив: якщо вже голодувати, то краще лежачи на боці, ніж важко працюючи.