Про вітерець, який не хотів засинати

У казковому лісі тієї ночі не було спокою.

Зайченята, білченята, совенята — ніхто не міг заснути. Не спали ані мишенята, ані ведмежата, ані їжачки.

Листя тривожно шелестіло на гілках, шишки зі свистом падали з дерев, а між стовбурами пустував молодий вітерець.

Він кружляв поміж деревами, свистів, розгойдував гілки й зовсім не хотів спати.

Звірята зібралися на галявині, щоб порадитися, як його заспокоїти.

— Давайте заспіваємо йому колискову, — запропонувала Сова.

Вона була наймудрішою в лісі, тож усі погодилися.

Та виявилося, що майже ніхто не знає колискових.

Тоді вперед вийшов Лис.

Хоч і був він хитруном, але голос мав гарний і дзвінкий.

Набрав повні груди повітря й заспівав:

— Спи, моя радість, засни...

Та щойно Лис почав співати, вітерець ще дужче розгулявся. Листя закружляло, а гілки затріщали.

— Не допомогло, — зітхнули звірята.

Тоді вийшов Вовк.

Він умів так протяжно вити на місяць, що його маленькі вовченята завжди швидко засинали.

Вовк глибоко вдихнув і завив.

Вив хвилину, другу, третю...

Деякі звірята вже почали позіхати, але вітерець і далі свистів, навіть ще голосніше.

Тоді вперед ступив Ведмідь.

— А давайте я заграю йому гарну мелодію, — промовив він своїм глибоким басом.

Колись у молодості Ведмідь виступав у цирку й добре знався на музиці.

Піаніно в лісі не було, зате флейту він завжди носив із собою.

Ведмідь сів на пеньок і заграв.

Мелодія була така ніжна й чарівна, що пташки підспівували їй, струмки дзюркотіли в такт, а озеро вкривалося легкою сріблястою хвилею.

Навіть вітерець на мить завмер, прислухаючись.

Та щойно музика стихла, він знову заметушився між деревами.

Тоді зайченята почали стрибати й показувати кумедні трюки.

Білченята влаштували веселі фокуси.

Їжачок навіть намалював красиву картину, щоб порадувати вітерця.

Але нічого не допомагало.

Він усе так само шумів, свистів і кружляв лісом.

Хто знає, скільки б це тривало, якби сонце не сховалося за обрій.

На небо тихо виплив місяць.

Над лісом з’явилися пухкі темні хмаринки й накрили його великим м’яким покривалом.

Опустився прохолодний вечірній туман.

І тоді вітерець почав стихати.

Дерева шелестіли дедалі тихіше.

Листя вже не здіймалося вгору.

Одне за одним почали засинати звірята.

Спочатку ведмежата.

Потім їжачки.

Потім мишенята.

А згодом і зайченята, білченята, совенята.

Заснув навіть хитрий Лис.

І Вовк.

І Ведмідь.

У лісі запанувала тиша.

Лише десь високо, поміж зорями, ще ледве чутно посвистував маленький вітерець.

Та й він незабаром стомився...

І тихо заснув разом із усім казковим лісом.