Осінній листочок

Пригріло тепле весняне сонечко й лагідно полоскотало маленьку бруньку. Листочкові стало страшенно цікаво, що ж відбувається назовні.

Він обережно визирнув зі свого зеленого сховку, а потім і зовсім вибрався назовні.

Світ навколо так йому сподобався, що повертатися назад уже не хотілося.

Після першого весняного дощу молодий листочок відчув, що став міцнішим і красивішим. Він розправився на гілочці, засяяв свіжою зеленню, і навіть пташки час від часу сідали поруч, ніби хотіли помилуватися ним.

Усе літо листочок весело жив на своєму дереві.

Скільки ж усього він побачив!

Повз нього пробігали лісові звірі, над гілками пролітали птахи, а вітер приносив безліч нових звуків і запахів. Листочкові подобалося спостерігати за лісовим життям і знайомитися з його мешканцями.

Так непомітно минуло літо.

Настала осінь.

Птахи почали збиратися в зграї й вирушати до теплих країв. Дні ставали прохолоднішими, а зелений листочок поступово пожовтів.

Він усіма силами тримався за рідну гілочку, бо зовсім не хотів залишати дерево, на якому народився.

Та одного холодного ранку здійнявся сильний вітер.

Він закружляв між деревами й раптом зірвав листочок із гілки.

Засмучений жовтий листок ще кілька разів облетів навколо рідного дерева, ніби прощаючись із ним, а потім вітер поніс його дедалі далі.

Над лісом саме пролітала зграя птахів.

Листочок побачив їх і подумав:

«От би полетіти разом із ними на південь! Там, мабуть, тепло й сонячно».

Він намагався триматися в повітрі, та сил ставало дедалі менше.

Незабаром листочок опустився на старий пеньок.

Звідти він побачив, що весь ліс готується до зими.

Білочки запасали горіхи, інші звірята носили до своїх схованок їжу, хтось утеплював нірку, а навіть великий грізний ведмідь готував барліг до зимового сну.

Листочок задумався.

Усі довкола мали свої справи й свої домівки.

А він залишився сам на старому пеньку.

Зовсім не хотілося проводити тут усю зиму.

Наступного ранку перші сонячні промені торкнулися його жовтого бочка.

І саме в цю мить налетів легкий осінній вітерець.

Він підхопив листочок і високо підняв над лісом.

Листочок завмер від захоплення.

Ніколи раніше він не бачив свого лісу згори!

Унизу простягалися дерева, між якими вилися стежинки. Він побачив знайомі галявини, нірки лісових звірят, своє рідне дерево й навіть пеньок, на якому щойно сидів.

Який же прекрасний був його ліс!

І раптом маленький листочок зрозумів, що зовсім не хоче летіти в далекі краї.

Йому не потрібні чужі теплі землі.

Адже тут була його домівка.

Тут він з’явився на світ, виріс, зустрічав весняні дощі, слухав літній спів птахів і спостерігав за лісовими мешканцями.

— Вітерцю, будь ласка, поверни мене назад, — попросив листочок. — Я хочу залишитися у своєму рідному лісі.

Вітерець усе зрозумів.

Він лагідно поніс мандрівника вниз і опустив його просто біля затишної заячої нірки.

А там жили маленькі зайченята.

Вони одразу помітили красивий жовтий листочок і почали з ним гратися.

То підкидали його вгору, то ховали під лапками, то уявляли, що це маленький човник або чарівна ковдра.

Так листочок знайшов собі нову домівку.

І взимку йому зовсім не було сумно, адже він став улюбленою іграшкою маленьких зайченят.