Осіння казка про їжачка

Їжачок дуже любив гуляти лісом. Йому подобалося роздивлятися високі-превисокі дерева, поруч із якими він здавався зовсім маленьким. Особливо їжачок любив вгадувати, яке саме дерево росте перед ним.

Ось товстий широкий стовбур величного дерева — це точно дуб! У нього гарне різьблене листя, а довкола на землі розсипані жолуді.

А он тоненькі сестрички-осики тихенько шелестять листочками.

Якщо ж їжачок бачив густі червоні грона, то одразу здогадувався: це красуня-горобина.

Ліс був дивовижним місцем. Ніколи не знаєш, куди приведе тебе стежинка і кого зустрінеш серед дерев.

Щодня їжачок блукав лісом у пошуках ягід та плодів. Якщо знаходив щось смачне, то обережно чіпляв знахідку на свої колючки й рушав далі, задоволений та причепурений.

Та насправді не лише ягоди шукав їжачок у лісі.

Найбільше він хотів знайти друзів.

Щоранку їжачок обирав нову стежину, і кожна прогулянка ставала маленькою пригодою.

Але цього разу сталося щось особливе.

Їжачок помітив дивну звивисту стежинку, якої раніше ніколи не бачив. Здавалося, вона з’явилася лише сьогодні.

Він рушив нею вперед.

Довго йшов поміж високих дерев, слухав пташиний спів і вдихав свіже лісове повітря. Минув час, їжачок зайшов дедалі глибше в хащі, але так і не зустрів жодного лісового звіра.

Раптом пташиний спів змінився.

Знайомі голоси, які їжачок чув уже безліч разів, почали зливатися в дивовижну мелодію. Вона була такою гармонійною й прекрасною, що їжачок завмер і зачаровано прислухався.

І що далі він ішов незвичайною стежкою, то яскравішою та чарівнішою ставала музика.

Нарешті їжачок побачив невелику лісову галявину.

А посеред неї стояла молода дівчина з яскраво-рудим кучерявим волоссям і зеленими очима. Її довга незвичайна сукня нагадувала грона горобини, які так любив їжачок, а голову прикрашав пишний вінок із кленового листя.

Їжачок підійшов ближче й привітався:

— Пфривіт! Я їжачок. А як тебе звати? Я тебе раніше тут не бачив. Фир-фир.

Дівчина лагідно усміхнулася.

— Вітаю тебе, милий їжачку. Я — Осінь.

— Як це — Осінь? — зацікавлено перепитав їжачок.

— Зараз покажу, — весело відповіла дівчина.

Осінь закружляла, і разом із нею в повітрі закружляло різнобарвне листя.

Під дивовижну музику пташиних голосів вона заспівала:

Листя золотом сяє, Барвами вкрився наш ліс, Осінь до нас завітає — Час для чарів і чудес.

Осінь змахнула однією рукою — і дерева вмить засяяли золотими, багряними та помаранчевими барвами.

Змахнула другою — і під деревами з’явилися гриби.

Потім дівчина ще раз закружляла, і з неба почав накрапати легкий дощик.

Їжачок не міг повірити власним очам.

Невже все це відбувається насправді?

А може, він просто бачить дивовижний сон?

Та коли холодна дощова краплина впала йому на носик, їжачок зрозумів, що не спить.

— Іди сюди, їжачку, не мокни, — покликала його Осінь.

Вона змахнула краєм своєї сукні, і поруч із нею з’явився величезний кленовий листок. Він був жовтий, із червоними плямками, і в кілька разів більший за маленького їжачка.

Їжачок сховався під ним від дощу, а Осінь продовжила кружляти серед легких краплин і дзвінко сміятися.

— Ось яка я! Яка чудова пора настала!

— Осене, давай дружити, фир-фир! — запропонував їжачок.

— Давай. Тільки нікому не розповідай, що бачив мене такою. Ти можеш приходити на цю галявину, а я показуватиму тобі свої маленькі дива. Дивись!

Осінь простягнула руку, і на її долоні раптом з’явилося велике червоне яблуко.

Вона подарувала його їжачкові.

Здивований їжачок із радістю прийняв подарунок і обережно наколов яблуко на свої колючки.

— А якщо ми тепер справжні друзі, то ти можеш приходити й до мене. Будемо разом гратися, — сказав він.

— Звичайно, милий їжачку. Я іноді навідуватиму тебе, тільки вже не в такому вигляді. Ніхто не повинен бачити мене справжню.

Їжачок уважно слухав.

— Я пролечу повз тебе кленовим листочком, а ти знатимеш, що це моє привітання. Або постукаю дощиком по даху — так я покличу тебе гуляти калюжами. Якщо захочеш, ти завжди мене впізнаєш.

Їжачок був у захваті від своєї нової подруги.

Вони ще довго сиділи на галявині й розмовляли про все на світі.

Коли настав час повертатися додому, Осінь сказала:

— Якщо захочеш знову знайти цю чарівну галявину, слухай птахів. Їхній спів завжди приведе тебе до мене.

— Добре. Я такий радий, що ми тепер друзі, Осене. Фир-фир. Значить, ми ніколи не розлучимося?

Осінь лагідно подивилася на нього.

— Не зовсім, їжачку. Через три місяці мені доведеться піти й поступитися місцем моїй сестричці. Її звати Зима.

— А як же я? Що я робитиму без тебе? Фир-фир, — засумував їжачок.

— Не журися. Зима тобі теж сподобається. А щоб не забувати мене, назбирай кілька гарних листочків і засуши їх. Та найголовніше — наступного року ми обов’язково зустрінемося знову.

— Добре. Тільки пообіцяй, що й ти мене не забудеш. Фир-фир.

— Обіцяю!

Осінь підняла їжачка на руки й поцілувала в маленький носик, на якому зовсім не було колючок.

Їжачок задоволено фиркнув.

— А поки що попереду в нас іще три чудові місяці! — весело сказала Осінь. — До зустрічі! Приходь завтра, будемо гратися.

Їжачок повертався додому щасливий.

Цього дня він не лише пережив неймовірну пригоду, а й знайшов нову справжню подругу.

А на його колючках гордо красувалося велике червоне осіннє яблуко.