Лисиця та Ведмідь

Жили-були Лисиця та Ведмідь. Надокучило вже Лисиці на старості літ самій про себе дбати, от і прийшла вона до Ведмедя та й проситься на прожиток:

— Пусти мене, Михайле Потаповичу. Я вже стара лисиця, досвідчена, місця займу небагато, не об'їм тебе й не обп'ю, хіба що після тебе трохи поживлюся та кісточки обгризу.

Ведмідь недовго думав і погодився. Оселилася Лисиця в його хатині й одразу почала придивлятися та принюхуватися, де що лежить. Жив Ведмідь запасливо: і сам був ситий, і гостю добре годував. Незабаром запримітила Лисиця в сінях на полиці діжечку з медом. А вже мед вона любила не менше за самого Ведмедя.

Лежить уночі на печі та й думає, як би непомітно вибратися й поласувати медком. Постукує хвостом та й питає:

— Мишеньку, чи не чути, ніби хтось до нас стукає?

Прислухався Ведмідь.

— Авжеж, ніби стукають.

— Це, мабуть, по мене прийшли. Покликали стару знахарку.

— Ну що ж, іди.

— Ой, кумоньку, щось так не хочеться вставати...

— Та йди вже, — мовив Ведмідь. — Я навіть дверей за тобою не замикатиму.

Лисиця охнула, злізла з печі, а щойно вийшла за двері — звідки тільки й спритність узялася! Швиденько вилізла на полицю, відкрила діжечку й почала ласувати. Їла-їла, усю верхівку виїла, наситилася досхочу. Потім накрила мед ганчіркою, прикрила кришкою, притиснула камінцем, усе залишила так, як було, й повернулася до хати, наче нічого й не сталося.

Ведмідь питає:

— Ну що, кумо, далеко ходила?

— Та зовсім близенько. Сусідки кликали — у них дитинка занедужала.

— Полегшало їй?

— Полегшало.

— А як звати дитину?

— Верхівочка, куманьку.

— Не чув я такого імені.

— Е-е, куманьку, мало дивних імен на світі!

Заснув Ведмідь, заснула й Лисиця.

Сподобався їй медок. Наступної ночі знову лежить, хвостом по лаві постукує:

— Мишеньку, здається, знову хтось до нас стукає?

Прислухався Ведмідь.

— І справді, стукають.

— Це знову по мене прийшли.

— Ну що ж, кумонько, іди.

— Ой, куманьку, старі кісточки так болять, не хочеться вставати...

— Іди вже.

Лисиця ледве-ледве дошкандибала до дверей, а тільки вийшла надвір — одразу стрімголов до діжечки. Їла-їла, усю серединку виїла. Потім усе акуратно накрила, поставила на місце й повернулася.

— Далеко ходила? — запитав Ведмідь.

— Та поруч. Знову сусіди кликали.

— Полегшало дитині?

— Полегшало.

— А як її звати?

— Серединка.

— І такого імені не чув.

— Е-е, куманьку, хіба мало чудернацьких імен буває?

І знову обоє поснули.

На третю ніч Лисиця знову почала хитрощі:

— Мишеньку, чи не чути, ніби знову до нас стукають?

Прислухався Ведмідь.

— Авжеж, стукають.

— Це, мабуть, по мене прийшли.

— То йди, якщо кличуть.

— Ой, куманьку, ніякого спочинку немає, щоночі піднімають...

— Ну, вставай уже.

Лисиця покректала, злізла з печі, а надворі миттю вскочила на полицю й доїла весь мед до останньої краплини. Знову все акуратно накрила й повернулася.

— Далеко ходила? — питає Ведмідь.

— Та зовсім близенько. Знову дитину лікувати.

— Полегшало?

— Полегшало.

— А як її звати?

— Останочок, куманьку.

— Не чув такого імені.

— Е-е, куманьку, на світі всяке буває.

Минув якийсь час. Захотілося Лисиці ще медку, та діжечка вже спорожніла. От вона й прикинулася хворою: кашляє без угаву, усю ніч Ведмедеві спати не дає.

— Кумонько, — каже Ведмідь, — полікувалася б чимось.

— Є в мене добрі ліки, тільки треба в них меду додати — тоді як рукою все зніме.

Пішов Ведмідь у сіни, узяв діжечку — аж вона порожня!

— Де ж мед? — заревів він. — Кумо, це твоїх лап справа!

Лисиця так розкашлялася, що й слова не вимовила.

— Кумо, хто мед з'їв?

— Який мед?

— Та мій, що в діжечці був!

— Якщо твій був, то, мабуть, ти його й з'їв.

— Ні, я його не чіпав, на запас беріг. Це ти, кумо, пустувала!

— Ах ти ж кривднику! Прихистив мене, бідну сироту, а тепер ще й обмовляєш! Не на ту натрапив! Я зараз швидко дізнаюся, хто мед поїв.

Зрадів Ведмідь.

— Будь ласка, кумонько, дізнайся.

— Ляжмо проти сонця. У кого мед із живота витопиться, той його й з'їв.

Лягли вони на сонечку. Ведмедя пригріло — він одразу захропів. А Лисиця тихенько побігла до діжечки, вишкребла останні краплі меду, вимастила ними Ведмедеве черево, сама гарненько вмила лапки й почала його будити.

— Вставай! Знайшла злодія! Знайшла!

Схопився Ведмідь.

— Де?

— Та ось він!

Подивився Ведмідь на себе, провів лапою по животі — а вона вся в меду.

Лисиця й каже:

— Бачиш, Михайле Потаповичу, сонечко весь мед із тебе й витопило! Іншим разом не перекладай своєї вини на інших!

Сказала це Лисиця, махнула пухнастим хвостом — тільки її й бачили.