Лисиця-личачниця

Жила-була Лисичка-сестричка. Надокучило їй на старості літ самій про себе дбати. Однієї зимової ночі йшла вона дорогою голодна. Небо затягли важкі хмари, а дрібний сніжок тихо сипався на поле.

«Хоч би хоч щось на один зуб знайти», — подумала Лисиця.

Іде вона стежкою, аж бачить — лежить старий личак.

«Що ж, — думає, — іноді й така річ у пригоді стане».

Узяла личак у зуби й рушила далі.

Прийшла до села та й постукала до першої хати.

— Хто там? — запитав господар, прочинивши віконце.

— Це я, Лисичка-сестричка. Пустіть переночувати!

— У нас і без тебе тісно, — відповів дідусь.

— Та багато мені не треба. Я сама ляжу на лавці, а хвостик під лавкою буде — оце й усе.

Пожалів її господар і впустив.

Лисиця одразу й каже:

— Господарю, сховайте мій личачок.

Чоловік узяв його та й кинув під піч.

Уночі всі поснули. Лисиця тихенько злізла з лави, витягла личак з-під печі й закинула далеко в полум'я. Потім повернулася на своє місце й удавала, ніби мирно спить.

На світанку всі прокинулися. Господиня розтопила піч, господар почав збиратися до лісу по дрова.

Прокинулася й Лисиця.

— Де ж мій личачок? — закричала вона. — Ой лишенько! Старий привласнив моє добро! Та я за свій личак і курочки не візьму!

Пошукав господар під піччю — немає.

Що робити?

Приніс він курку й віддав Лисиці.

Та вона ще й вередує, не бере курки, голосить на все село.

Тоді господар із господинею стали її заспокоювати: налили молока, покришили хліба, насмажили яєчні.

Лисиця тільки цього й чекала. Швиденько все з'їла, молоко випила, курку до мішка поклала, попрощалася й пішла.

Іде дорогою та й приспівує:

Лисичка-сестричка

Темної ніченьки

Голодна блукала.

Йшла собі, йшла,

Личачок знайшла,

Людям віддала —

Курочку взяла.

Надвечір прийшла до іншого села й постукала до наступної хати.

— Хто там?

— Це я, Лисичка-сестричка. Пустіть переночувати!

— У нас тісно.

— Я нікому не заважатиму. На лавці ляжу, хвостик під лавкою сховаю.

Впустили її.

Лисиця чемно попросила сховати її курочку до ранку.

Господар посадив курку до качок за загорожу.

Уночі Лисиця все бачила. Коли всі поснули, вона тихенько вилізла, забрала свою курку, ощипала, з'їла, а пір'я й кісточки закопала під піччю.

На світанку подякувала господарям і попросила повернути курочку.

Пішов господар — а курки немає.

Лисиця одразу заголосила:

— Ой моя чорненька курочка! Заклювали тебе качки, забили селезні! Та я й за курочку жодної качки не взяла б!

Пожалкувала господиня Лисицю.

— Віддаймо їй качечку.

Нагодували Лисицю, напоїли, подарували качку й провели за ворота.

Іде вона дорогою та співає:

Лисичка-сестричка

Темної ніченьки

Голодна блукала.

Личачок знайшла —

Людям віддала.

За личачок — курочка,

За курочку — качечка.

Довго чи недовго йшла Лисиця, аж надвечір побачила ще одну оселю.

Постукала.

— Хто?

— Лисичка-сестричка. Заблукала, змерзла, ніженьки геть потомилися. Пустіть переночувати.

— Ніде.

— Я невибаглива. На лавці ляжу, хвостик під лавкою.

Пожалів її господар.

Лисиця попросила сховати качечку.

Її пустили до гусей.

Уночі Лисиця знову зробила своє: з'їла качку, а кісточки й пір'я заховала під піч.

Уранці попросила повернути качку.

Господиня не знайшла її.

Лисиця почала голосити, що за свою дивовижну качечку й гусака не взяла б.

Злякалася господиня.

— Візьми, Лисонько, найкращого гусака.

Ще й нагодувала її.

Поклала Лисиця гусака в мішок та й рушила, наспівуючи:

Лисичка-сестричка Темної ніченьки Голодна блукала. За личачок — курочка, За курочку — качечка, За качечку — гусак.

Та нести важкого гусака було непросто.

Нарешті знайшла ще одну хату.

Попросилася на ніч.

Господар впустив її, а гусака посадив до індиків.

Та вже чув він на ярмарку про лисичині витівки.

«Чи не та це шахрайка?» — подумав він і вирішив простежити.

Уночі Лисиця, як завжди, витягла свого гусака, ощипала, почала їсти.

Господар усе бачив.

Коли вона сховала кістки під піччю й заснула, він нічого не сказав.

Уранці розбудив її.

— Час уже в дорогу.

— Добре. Тільки спершу поверніть мого гусака.

— За загорожею його немає.

— Як це немає? Ви ж брали його на схов!

І знову Лисиця почала голосити.

Та господар уже зрозумів її хитрощі.

— Що ж, доведеться миритися. Віддам тобі індичку.

Поки Лисиця не бачила, він замість індички посадив до мішка великого собаку.

Лисиця подякувала й пішла.

Дорогою захотілося їй заспівати свою пісеньку.

Поставила мішок на землю...

Аж раптом звідти вискочив собака!

Кинувся за Лисицею.

Вона — навтьоки, собака — слідом.

Добігла Лисиця до лісу, перестрибувала через пеньки й кущі, аж поки не натрапила на нору.

Шмигнула всередину.

Собака пролізти не зміг і залишився чекати біля входу.

Лисиця трохи відсапалася та й почала сама себе розпитувати.

— Вушка мої, вушка, що ви робили?

— Ми слухали, щоб собака тебе не спіймав.

— Оченята мої, що ви робили?

— Ми дивилися, щоб собака тебе не наздогнав.

— Ніженьки мої, що ви робили?

— Ми бігли щодуху, щоб урятувати тебе.

— А ти, хвостику, що робив?

— А я за пеньки та гілки чіплявся й заважав тобі тікати.

— То це ти винен! Ну, постривай!

Висунула Лисиця хвіст із нори та й крикнула:

— На, собако, їж його!

Собака вхопив хвоста зубами та й витягнув Лисицю з нори.