Летючий голландець

Коли я стригся в перукарні, мене запитали:

— Це ти живеш у тому вікні?

Я здивувався й відповів:

— Я.

— А чого ти там увесь час крутишся й руками розмахуєш?

— Невже видно? — запитав я.

— Ще б пак!

— Я пишу картину, — сказав я. — Уже два дні пишу. Тільки поки що не дуже виходить.

Мабуть, я й справді страшенно крутився навколо свого картону. Махав пензлем так, що вся стіна вкрилася бризками. Крутив ганчіркою, наче пропелером. Розбігався і — гуп! гуп! — наносив фарбу на полотно. Просто з розгону клав мазки. Повинна ж у мене вирувати буря в серці, як у того Делакруа! Він теж, мабуть, не стояв нерухомо біля своєї картини. Напевно, так само, як і я, не міг усидіти на місці.

— Мов дзиґа, — сказав перукар. — Крутишся, наче дзиґа.

— Зараз кручуся? — запитав я.

— Та ні. У вікні крутишся. Цілий день крутишся. Дивлюся й думаю: що ж воно там таке крутиться? Що б це могло бути?..

— Картину пишу, — сказав я.

— Тепер зрозуміло.

— «Летючого голландця», — додав я.

— Авжеж, авжеж.

— Важка робота.

— Авжеж, авжеж.

Він стриг мене й усміхався. Можливо, не вірив, що я справді пишу картину.

— Ну, готово, — сказав він. — Іди. Пиши свою картину.

Тут я його запитав:

— А волосся вам потрібне?

— Яке волосся? — здивувався він.

— Моє, — кажу.

— Нічого не розумію, — відповідає.

— Оце, моє власне, з моєї голови… — І показую пальцем на підлогу.

Він знизав плечима:

— Зовсім не потрібне. Бери скільки душа забажає, будь-яке волосся з будь-якої голови.

Я помчав додому. Це мама відірвала мене від картини.

— Іди, — каже, — підстрижися.

Наче я не міг підстригтися іншим разом.

Коли творчу людину відривають від роботи — це найстрашніше. Петро Петрович розповідав нам про одного надзвичайно талановитого художника, якого постійно відволікали від праці. Друзі весь час його відривали — і все! А він піддавався. І зрештою загинув. Тобто сам він не загинув. Загинув його талант. Друзі занапастили людину. Вони, уявіть собі, весь час пригощали його горілкою. Ото друзі були, еге ж? Не дай Боже мені таких друзів у житті…

Море синє й зелене. Ніколи не думав, що на це море піде стільки фарби. А посередині — корабель, написаний фіолетовим кобальтом. Увесь фіолетовий кобальт я витратив на цей корабель! Це «Летючий голландець».

Хто ж розповідав мені про «Летючого голландця»? Страшна там була історія… Кудись зникла вся команда. Залишився тільки корабель. Вітер напинає його вітрила. Щогли хиляться то праворуч, то ліворуч. Здивовано риплять снасті. Розгойдуються мотузяні драбини. Мчить хвилями «Летючий голландець»…

Я визирнув у вікно. Перукар дивився на мене. Він сидів на лавочці біля перукарні й дивився вгору. Я помахав йому рукою. Він помахав мені у відповідь. До нього підійшов хлопчисько, і вони разом зайшли до перукарні.

Ніяк у мене не виходили хвилі — ось що було найгірше. Я чув, що коли щось не вдається, треба зішкребти всю фарбу. Зняти її ножем. Я вже втретє так робив. Знімав усю фарбу й починав спочатку.

І тут побачив, що фарб у мене більше немає. Усі закінчилися.

Саме тоді підійшов батько. Він раз у раз до мене підходив.

— Я гадаю, — сказав він, — у художника має бути якийсь метод…

— Який метод? — запитав я.

— У кожній справі, — відповів батько, — повинен бути метод.

— Мені потрібні фарби, — сказав я. — Ще фарби. Купиш мені нові?

— А ти намастиш їх на цей картон, — сказав він, — потім знімеш ножем і викинеш?

— Так усі роблять, — заперечив я. — Усі художники так роблять! Якщо в них щось не виходить, вони знімають фарбу…

— Але в них є метод! Не може бути, щоб у них не було методу…

— А де ж мені його взяти?

— Якщо в тебе немає методу…

— Якби в мене були фарби, — сказав я, — я неодмінно написав би це море… і «Летючого голландця»… У мене все вийшло б чудово…

— У тебе немає методу, — сказав батько. — Тому нічого б і не вийшло.

Я знову поглянув у вікно. Той перукар стриг хлопчиська. Більше я не піду стригтися до цієї перукарні. Підстрижуся десь в іншому місці. А раптом він запитає про мою картину — що я йому відповім?

А вранці до мене прийде Алька. Одразу ж прибіжить. Неодмінно примчить.

Він пише автопортрет. Сидить зараз перед дзеркалом і малює себе олійними фарбами. Мабуть, уявляє, що він Рембрандт! Напевно, так само, як Рембрандт, усміхається до дзеркала. І тінь на обличчі в нього, мабуть, така сама. І берет, певно, на голову начепив, як у Рембрандта…