Кошеня Барсик і мишенята

Жило собі на світі маленьке кошеня Барсик. Був він ще зовсім крихітний, чорненький, пухнастий і дуже кумедний. Від ранку до вечора всюди миготів його пухнастий хвостик, а рожевий носик постійно щось винюхував, ніби боявся проґавити щось цікаве.

Найбільше Барсик любив лазити по деревах. Видереться високо-високо, сяде на гілці й дивиться вниз, що там коїться у дворі.

А у дворі завжди було на що подивитися.

То налетить зграйка полохливих горобців і розсиплеться по подвір’ю в пошуках зернят. Це дуже дратувало півня Петруся, який одразу починав голосно кукурікати.

Під кущем смородини дрімав старий кіт Василь. Почувши метушню, він розплющував очі й одразу ставав справжнім мисливцем. Повільно підкрадався до пташок, готуючись стрибнути…

Але горобці миттю злітали в небо.

Інколи зі своєї будки вилазив пес на ім’я Недоторка. Він вигинав спину, солодко потягувався й показував свої гострі зуби.

Барсикові ставало трохи лячно, навіть коли він сидів високо на дереві. Тому до собачої будки він намагався не підходити.

Часто Барсик довго сидів на гілці, дивився в небо й спостерігав за хмарами.

Йому дуже хотілося подружитися хоча б з однією хмаринкою.

— От якби в мене був друг… — зітхав він.

Та ні пташки, ні метелики, ні сороки не звертали на нього уваги.

І Барсикові ставало сумно.

Одного ранку кошеня, як завжди, вибігло в сад шукати пригод.

Раптом він почув дивне дзижчання біля клумби, де квітнули духмяні флокси.

Барсик насторожився.

Підійшов ближче й побачив багато бджілок, які кружляли над квітами.

Йому здалося, що вони граються.

— Я теж хочу! — подумав Барсик.

Він простягнув лапку до однієї бджілки.

Та сердито вжалила його просто в носик.

— Няв! — скрикнув Барсик і щодуху кинувся до старої берези.

Швидко видряпався на дерево й сховався між листям.

Коли біль трохи минув, він визирнув униз.

І раптом побачив маленьку сіру голівку, що визирала з нірки.

Барсик хутко зліз із дерева й підійшов ближче.

Перед ним стояло маленьке мишеня.

— Хто ти? — запитав Барсик.

— Я… мишеня, — тихо відповів той. — Ти мене з’їси?

Барсик здивовано моргнув.

— Чому ти так думаєш?

— Мама казала, що коти їдять мишей…

Барсик замислився.

— Може, й їдять. Але мені цього зовсім не хочеться. Давай краще пограємося. Мені самому дуже нудно.

Мишеня радісно усміхнулося.

— Давай!

І вони почали бігати, стрибати, гратися в хованки й сміятися.

Так захопилися, що й не помітили, як настав вечір.

— До завтра? — запитав Барсик.

— До завтра! — відповіло мишеня.

Тієї ночі Барсик довго не міг заснути від радості.

Нарешті в нього з’явився справжній друг.

Зранку він вибіг у двір ще до сходу сонця.

Незабаром з’явилося мишеня.

Але цього разу не саме.

З ним прийшли його братики.

Оце вже була весела компанія!

Вони гралися цілий день.

Так Барсик зрозумів: щастя — це коли поруч є друзі.

Минали роки. Барсик виріс, став великим і сильним котом.

Та дружбу з мишенятами не забув.

Він завжди захищав їх від інших котів і нікому не дозволяв кривдити своїх маленьких друзів.

І часто дивувався:

— Невже так важко жити дружно?

А вечорами він згортався клубочком на ґанку, муркотів від теплого сонця й бачив уві сні своїх маленьких сірих друзів.