Казка "Коли наближалася ніч"

В одному місті жила дівчинка на ім’я Саша.

Вона була допитлива, смілива, кмітлива й дуже непосидюча. Щодня Саша вигадувала нові ігри, будувала цілі міста з кубиків, влаштовувала перегони, досліджувала подвір’я й завжди знаходила собі цікаве заняття.

Їй здавалося, що день минає надто швидко.

Адже навколо було стільки всього цікавого!

Саме тому Саша зовсім не любила лягати спати.

Щоразу, коли мама казала:

— Доню, вже пізно. Час відпочивати.

Саша одразу знаходила десятки причин, щоб не йти до ліжка.

— Я ще не дограла!

— Мені треба закінчити малюнок!

— Я ще хотіла покататися!

— Я зовсім не втомилася!

Одного вечора сонце почало поволі ховатися за дахами будинків.

Небо стало рожевим, потім фіолетовим, а вулиці одна за одною огортали вечірні сутінки.

Мама покликала Сашу:

— Час готуватися до сну. Організмові потрібен відпочинок, щоб завтра ти знову мала сили гратися, бігати й вигадувати нові пригоди.

Але Саша лише похитала головою.

— Не хочу спати! У мене ще стільки справ!

Замість того щоб іти до своєї кімнати, дівчинка взяла велосипед і виїхала на подвір’я.

Над містом уже насувалася Ніч, а разом із нею крокувала її тиха супутниця — Темрява.

Саша поглянула навколо й насупилася.

— Ану йдіть геть! — вигукнула вона. — Я не хочу, щоб наставала ніч! Нехай завжди буде день і світить Сонечко!

І сталося диво.

Ніч із Темрявою відступили.

Небо знову посвітлішало, а над містом з’явилося Сонечко.

— Оце інша справа! — зраділа Саша.

Сонечко було її добрим другом.

Вони почали бавитися разом.

Саша каталася на велосипеді, ганяла подвір’ям, вигадувала перегони й сміялася.

Спочатку все було чудово.

Та згодом дівчинка помітила, що Сонечко стало світити тьмяніше.

Його промені вже не були такими яскравими й теплими.

— Сонечко, що з тобою? — занепокоїлася Саша. — Чому ти таке сумне?

Сонечко тихо відповіло:

— Я дуже втомилося.

— Втомилося? Але чому?

— Бо я світю не лише для тебе. Мені потрібно зігрівати й освітлювати цілий світ. Зазвичай удень я працюю, а коли приходить Ніч, можу відпочити. Та сьогодні вона чомусь не прийшла. Я вже майже не маю сил.

Саша опустила очі.

Вона чудово знала, чому Ніч не прийшла.

Адже це саме вона прогнала її.

Дівчинці стало соромно.

Вона зрозуміла: захотівши, щоб усе було лише так, як подобається їй, вона зовсім не подумала про інших.

— Зачекай на мене, Сонечко, — сказала Саша. — Я все виправлю. Я знайду Ніч і попрошу її повернутися.

Щоб дівчинка не заблукала, Сонечко торкнулося її велосипеда золотим промінчиком.

І звичайний велосипед перетворився на чарівний.

Колеса засяяли сріблястим світлом, а маленький ліхтарик попереду освітив дорогу.

Саша рушила вперед.

Вона їхала все далі від міста, аж поки опинилася біля густого лісу.

Удень цей ліс здавався зеленим і привітним.

А тепер дерева стояли темними високими стінами, гілки перепліталися над стежкою, а в траві щось тихенько шаруділо.

Саша міцніше стиснула кермо.

Вона була сміливою дівчинкою, але навіть їй стало трохи моторошно.

Та назад вона не повернула.

Адже її друг Сонечко потребував допомоги.

Саша в’їхала до лісу.

Навколо було дедалі темніше.

Раптом десь неподалік гукнула сова.

Гілочка тріснула.

Листя зашелестіло.

Саша зупинилася й голосно покликала:

— Бабусю Ніч! Де ви?

Ніхто не відповів.

— Бабусю Ніч!

Сова знову гукнула.

Дерева заскрипіли від вітру.

А потім перед Сашею з темряви повільно з’явилася Бабуся Ніч.

Її довге темне вбрання було всипане крихітними зорями, а погляд був спокійним і лагідним.

Саша злізла з велосипеда.

— Бабусю Ніч, пробачте мені, будь ласка.

Ніч мовчки дивилася на дівчинку.

— Я думала, що без вас буде краще, — продовжила Саша. — Мені хотілося гратися без кінця. Але тепер я зрозуміла, що всім потрібен відпочинок. Сонечко дуже втомилося, бо не може світити постійно. І, мабуть, людям теж потрібно спати, щоб набратися сил.

Бабуся Ніч усміхнулася.

Саша зітхнула з полегшенням.

— Повертайтеся, будь ласка. Разом із Темрявою. Я більше не буду вас проганяти.

Бабуся Ніч нічого не сказала, лише лагідно кивнула.

І тієї ж миті ліс став зовсім тихим.

Саша вирішила повертатися додому.

Та незабаром зрозуміла, що не знає, куди їхати.

У темряві всі стежки здавалися однаковими.

До того ж дівчинка вже дуже втомилася.

Очі самі заплющувалися.

Руки ледве тримали кермо.

— Ой… здається, я справді хочу спати, — прошепотіла Саша.

Бабуся Ніч підійшла до неї й лагідно взяла на руки.

— Відпочивай, — тихо мовила вона.

Саша навіть не встигла відповісти.

За мить вона заснула.

Бабуся Ніч понесла дівчинку додому.

Над лісом одна за одною спалахували зорі.

Місяць освітив стежки сріблястим сяйвом.

А Сонечко нарешті сховалося відпочивати.

Невдовзі Саша вже лежала у своєму ліжечку.

Мама вкрила її ковдрою й поцілувала в чоло.

Тієї ночі дівчинці наснилися дивовижні сни.

У них вона літала серед зірок, розмовляла з Місяцем і подорожувала чарівним нічним лісом.

А вранці, коли Сонечко знову зазирнуло у вікно, Саша прокинулася бадьорою й веселою.

Вона потягнулася, усміхнулася й подумала:

— Як добре, що після дня приходить ніч.

Відтоді Саша вже не сердилися, коли наставала пора спати.

Вона зрозуміла просту, але важливу річ: відпочинок не забирає час у пригод.

Навпаки, він дарує сили для нових.