Казка про Хмаринку на ім'я Пушинка та хоробру Кульбабку

Високо-високо, у небесному місті, жила-була маленька хмаринка на ім'я Пушинка. На відміну від своїх сестричок, які поважно пливли небом і щедро поливали землю рясними дощами, Пушинка була справжньою пустункою. Вона цілими днями гралася з вітерцем у доганялки й найбільше любила спостерігати за тим, що відбувається внизу, на зеленій галявині.

Найбільше на світі Пушинка любила милуватися маленькою Кульбабкою, яка росла на самому краєчку пагорба. Кульбабка була дуже допитливою й часто дивилася в небо. Одного разу їхні погляди зустрілися, і вони щиро усміхнулися одна одній.

— Привіт! — задзвеніла тоненьким голосочком Кульбабка. Вітерець підхопив її слова й доніс аж до хмаринки. — Мене звати Жовтик. А тебе?

— А мене — Пушинка, — радісно відповіла хмаринка й опустилася трохи нижче, щоб краще роздивитися нового друга.

Відтоді вони стали нерозлучними.

Щодня Пушинка прилітала на галявину. Вона лагідно скроплювала Жовтика теплим дощиком, прикривала його від палючого літнього сонця й розповідала дивовижні історії про світ за межами їхнього лісу.

А Кульбабка натомість співала їй веселі пісеньки та ділилася своїми мріями.

— Знаєш, Пушинко, — сказав якось Жовтик, коли вони разом милувалися заходом сонця, — я дуже мрію піднятися високо в небо, як ти, і побачити світ із висоти пташиного польоту!

Пушинка трохи засмутилася. Вона знала, що квіти не можуть літати, а її дощик лише допомагає Жовтикові міцніше триматися за землю.

Та вона твердо вирішила допомогти другові здійснити його найзаповітнішу мрію.

Минув час.

Жовті пелюстки Кульбабки облетіли, а замість яскравої квіточки з'явилася пухнаста білосніжна голівка. Настав час перетворитися на маленькі парашутики.

— Не бійся, мій друже, — ніжно прошепотіла Пушинка, зависнувши просто над ним. — Заплющ очі й довірся вітерцю.

Пушинка попросила свого друга Вітерця подути дуже лагідно.

Вітерець тихенько зітхнув.

І сотні маленьких білих парашутиків легко відірвалися від стеблинки.

Вони здійнялися в повітря, кружляючи у чарівному танці.

Пушинка обережно підхопила їх своїм легким подихом і понесла вперед — вище, до самих хмар.

Кульбабка й хмаринка летіли разом, сміялися й раділи польоту.

Вони пролетіли над високими горами, густими лісами та синіми річками.

Нарешті друзі дісталися великої й мальовничої долини, укритої м'якою зеленою травою.

— Дякую тобі, Пушинко, — тихо прошепотів Жовтик, плавно опускаючись на галявину. — Ти здійснила мою найбільшу мрію!

— Це тобі дякую, Жовтику, — усміхнулася хмаринка й пролилася на землю легким теплим дощиком. — Саме завдяки тобі я зрозуміла, що справжня дружба здатна творити справжні дива.

Коли прийде час, із маленьких білих парашутиків виростуть нові кульбабки.

І вони знову зустрічатимуть Пушинку.

Адже у світі казок справжні друзі ніколи не прощаються назавжди.