Казка про неслухняну Машу

Жила-була на світі маленька дівчинка на ім’я Маша. Разом із мамою вона часто ходила до магазину за продуктами. Проходячи повз відділ іграшок, дівчинка щоразу завмирала й із захопленням розглядала гарних ляльок, великі конструктори та м’які іграшки.

Одного разу, коли мама з донечкою знову прийшли до магазину, Маша побачила чудову м’яку панду. Вона була велика, пухнаста, чорно-біла й здавалася зовсім живою: ніби дивилася на дівчинку та лагідно усміхалася їй. Машеньці так захотілося, щоб це диво оселилося у неї вдома, у її кімнаті. Тим більше, що незабаром мав настати її день народження, і саме про такий подарунок вона мріяла найбільше.

Дівчинка заплакала й почала благати маму купити іграшку просто зараз. Але в мами в руках було багато пакунків, а після покупок грошей майже не залишилося. Тож вона пообіцяла донечці, що обов’язково подарує панду на її день народження.

Повернувшись додому, Маша ніяк не могла забути красиву панду, яку побачила на вітрині магазину.

Вона ще раз підійшла до мами й сказала:

— Матусю, а можна ми просто зараз підемо й купимо цю чудову іграшку? Адже завтра її може придбати інша дівчинка, і тоді я залишуся без подарунка.

— Сонечко моє, ми неодмінно купимо тобі цю панду, коли настане твій день народження. А зараз уже ніч, магазин зачинений.

Маша сумно подивилася на маму й пішла до своєї кімнати. Саме тоді вона вирішила, що сама піде до магазину й купить омріяну іграшку. Звісно, цієї ночі вона нікуди не піде, але завтра обов’язково щось вигадає і вирушить назустріч своїй мрії — до магазину дитячих іграшок.

Настав ранок, і мама відвела Машу до дитячого садочка. Як завжди, протягом дня діти вчилися читати, писати й рахувати, майстрували різні поробки та гралися іграшками. Нарешті настав час денного сну. Усі малюки одягнули свої затишні піжамки, акуратно склали одяг на стільчики й полягали у ліжечка. Маша теж зручно вмостилася, щоб швидше заснути, але гарна пухнаста панда ніяк не виходила їй із голови.

Недовго думаючи, побачивши, що всі дітки вже міцно сплять, Маша тихенько, непомітно вибралася з-під ковдри й вирушила за своєю мрією до магазину іграшок. Навшпиньки пройшовши повз виховательку, дівчинка побігла знайомою дорогою до магазину, куди вони часто приходили разом із мамою. Вона довго бігла стежкою, але все ніяк не могла знайти той самий відділ із безліччю яскравих іграшок. Невдовзі настав вечір. Надворі стало холодно й майже зовсім стемніло. Маша злякалася й вирішила повернутися до дитячого садочка, щоб її не сварили. Але, озирнувшись, дівчинка зрозуміла, що заблукала. Вона ніколи раніше не бачила ні цих магазинів, ні будинків, які тепер її оточували, тому не знала, в який бік їй іти.

Іде Маша, плаче, аж раптом до неї підходить літня жінка й запитує:

— Дівчинко, чому ти сама блукаєш вулицею так пізно? Де твоя мама?

— Я загубилася. Я шукала свій улюблений магазин іграшок і, мабуть, пройшла повз нього. Тепер я не знаю, куди мені йти.

Відповіла Маша.

— Ну що ж, давай розберемося. Як тебе звати?

Запитала бабуся.

— Маша.

— А з ким ти живеш?

— З мамою.

— Ти ходиш до школи чи до дитячого садочка?

— До дитячого садочка.

— Як він називається?

— Мій садочок називається «Полуничка», а зовсім поруч із ним наш із мамою дім.

— Чудово, я знаю, де це. Ходімо, я проведу тебе до садочка, а там уже в усьому розберемося.

Невдовзі Маша з бабусею вже підійшли до дитячого садочка. І раптом дівчинка побачила маму, яка сиділа на ґанку й гірко плакала.

Маша кинулася до неї й голосно закричала:

— Матусю, люба, я тут! Не плач!

— Донечко, де ти була? Я так за тебе хвилювалася!

Промовила заплакана мама, кинувшись назустріч Маші.

— Матусю, мені так хотілося ту гарну панду, яку ми бачили в магазині, що я вирішила будь-що купити її сама. Я потайки пішла із садочка й вирушила до магазину, але заблукала. Оця добра бабуся показала мені дорогу й привела сюди. На вулиці було так страшно, навколо незнайомі люди, стало зовсім холодно, і я думала, що вже ніколи більше тебе не побачу! Матусю, я так злякалася! Будь ласка, не сварись на мене. Я більше ніколи так не зроблю!

Мама міцно обійняла донечку й витерла її сльози. Наступного дня вони разом пішли до магазину й купили саме ту панду, яка так сподобалася Маші. Відтоді дівчинка більше ніколи не виходила надвір без дозволу мами, завжди тримала її за руку й нікуди не тікала.

А якщо Маші дуже чогось хотілося, вона просто розповідала про це мамі, і вони разом ішли за омріяною іграшкою. Дівчинка зрозуміла, що, тікаючи самій, можна одного дня загубитися назавжди й більше ніколи не побачити ні свою любу матусю, ні друзів із дитячого садочка, з якими вона так весело гралася.