Казка про маленьке кошеня

У маленькому селі, біля самого густого лісу, жило собі маленьке кошеня. Воно було пухнасте, кумедне й дуже лагідне.

Та ніхто з домашніх тварин не хотів із ним дружити.

Ні цуценя, ні гуси, ні маленьке телятко не кликали його до гри.

— Ти ще зовсім мале, незграбне й непомітне, — казали вони.

І часто кривдили кошеня.

То з’їдять його сметанку, якою іноді пригощав господар, то заховають улюблену іграшку, то заберуть щось смачненьке.

Кошеняті було боляче й сумно.

Так минали дні.

Одного холодного зимового ранку кошеня вирішило піти до лісу.

— Тут мене ніхто не любить, — тихо зітхнуло воно.

Склало в маленький вузлик найнеобхідніше й подалося світ за очі.

Довго блукало кошеня поміж засніженими деревами, аж поки не знайшло дупло у старому дереві.

— Тут я й житиму, — вирішило воно.

На щастя, у дуплі залишилися горішки й сушені ягоди, які хтось із лісових звірів заготовив на зиму.

Так кошеня прожило там кілька днів.

Уночі йому було страшно. Темрява, дивні звуки, шелест гілок і виття вітру лякали його.

Та одного разу воно сказало собі:

— Якщо я завжди боятимуся, то ніколи нічого не дізнаюся.

І вперше наважилося вийти зі свого сховку.

Раптом перед ним з’явився незнайомий звір.

Великий, сірий і страшний.

Кошеня злякалося, притисло хвостик, припало до землі, шерсть стала дибки.

Та замість тихого нявчання з його грудей вирвалося гучне й сміливе шипіння.

Невідомий звір здригнувся й кинувся тікати в хащі.

Кошеня здивувалося.

— Виходить, я можу бути хоробрим, — подумало воно.

Тієї ж ночі, гуляючи лісом, кошеня побачило яскраво прикрашену ялинку, що світилася серед снігу.

І раптом згадало свій дім, теплі руки господаря, затишок і лагідні дотики.

Серце защеміло від туги.

Опустивши голову, воно повільно пішло далі.

І раптом почуло крики:

— Допоможіть!

Кошеня миттю кинулося на голос.

На галявині воно побачило знайомих: цуценя, гусеня й телятко.

Вони тулилися одне до одного й тремтіли від страху.

Перед ними стояв той самий великий сірий звір.

Кошеня не роздумувало.

Воно вигнуло спинку, настовбурчило шерсть і голосно зашипіло.

Потім сміливо кинулося вперед.

Звір злякався й утік.

Тільки тепер цуценя, гусеня й телятко впізнали кошеня.

Але перед ними вже стояло не маленьке, налякане кошенятко, а справжній сміливий красень.

— Пробач нам, будь ласка, — сказали вони. — Нам дуже соромно.

Кошеня лагідно усміхнулося.

— Я вже давно вас пробачило.

Разом вони повернулися додому.

Господар вибіг їм назустріч, підхопив кошеня на руки й довго гладив його.

І вперше кошеня відчуло, що його люблять і цінують.

А ще воно зрозуміло: навіть найменший може стати сильним, якщо вірить у себе й має добре серце.