Казка про ледачу принцесу

В одному прекрасному королівстві, яке славилося на весь світ безкраїми рівнинами, чистими гірськими річками та мальовничими краєвидами, жила королівська родина.

У короля була єдина й улюблена донька на ім'я Марі.

Юна принцеса цілими днями сиділа біля вікна, милувалася небом і рахувала птахів. Вона була надзвичайно вродливою, а її кімнату прикрашали десятки вишуканих дзеркал у різьблених рамах.

Маленькі й великі, круглі й овальні, вузькі й широкі — дзеркала були всюди, куди тільки падало її око.

Та, попри свою красу, принцеса мала одну дуже велику ваду — вона була надзвичайно лінивою.

Марі майже нічого не робила сама.

Покоївка застеляла їй ліжко та збивала подушки, гувернантки добирали вбрання, найкращі кухарі готували страви, а сама принцеса не хотіла навіть розчесати волосся чи прибрати у власній кімнаті.

Король дуже хвилювався за доньку й часто лагідно говорив:

— Марі, люба моя, не варто турбувати слуг через кожну дрібницю. Багато справ ти вже давно можеш виконувати самостійно.

— Тату, хіба я не принцеса?

— Авжеж, принцесо. Ти моя найдорожча донька.

— То невже принцеси повинні все робити самі?

— Доню, не можна бути такою лінивою.

Та Марі не прислухалася до батькових слів.

Вона була переконана, що так жити набагато легше й зручніше.

Король попереджав її, що така поведінка не приведе до добра, але принцеса не хотіла цього чути.

Одного дня Марі посварилася зі служницею.

— Чому ти зав'язала мені такий некрасивий бант? Перероби!

— Принцесо Марі, я вже втретє змінюю вам зачіску. Може, досить?

— Як ти смієш так зі мною розмовляти? Я поскаржуся батькові, і тебе суворо покарають!

— Я лише прошу вас вибачитися.

— Що? Охорона! Варта! Заберіть її!

Служниця спокійно відповіла:

— Я піду сама. Ви можете розповісти все королю. Але повірте — одного дня ви пошкодуєте про свою поведінку.

Вона мовчки залишила палац.

Марі була обурена тим, що хтось насмілився заперечити їй.

Вона розповіла про все батькові, і служницю вигнали з королівського замку.

Відтоді її більше ніхто не бачив.

Наступного ранку Марі, як завжди, підійшла до дзеркала.

Та, глянувши у своє відображення, скрикнула від жаху.

Її прекрасне обличчя було вкрите бородавками та прищами, шкіра стала зморшкуватою, а вуха дивно видовжилися.

На її крик збіглися слуги.

Хтось не міг приховати здивування, хтось перешіптувався, але всі були вражені таким дивним перевтіленням.

Усі дзеркала винесли з кімнати, а сама принцеса перестала виходити зі своїх покоїв.

Минали тижні.

Та нічого не змінювалося.

Настав час, коли Марі мала обрати собі чоловіка.

Колись принци з багатьох королівств приїздили лише заради того, щоб побачити її красу.

Тепер же ніхто не поспішав просити її руки.

Король лагідно сказав доньці:

— Не засмучуйся, моя люба. Обов'язково знайдеться той, хто покохає тебе не за вроду.

Марі сумно відповіла:

— А за що мене любити? Я ж нічого не вмію...

— Тоді настав час навчитися. Подумай, що тобі до душі.

Принцеса трохи помовчала.

— Мені завжди подобалося слухати, як гувернантки грають на фортепіано. Я дуже люблю музику.

Тоді Марі вирішила перемогти власні лінощі й навчитися грати.

Король запросив для доньки найкращих учителів.

Щодня вона вправлялася все старанніше.

Спочатку було дуже важко.

Для дівчини, яка ніколи не звикла працювати, музика вимагала величезної терплячості.

Та Марі пообіцяла собі не здаватися.

Минали місяці.

І ось настав день її першого великого концерту.

До палацу зібралися численні гості.

Серед них принцеса помітила жінку, обличчя якої здалося їй знайомим.

Це була та сама служниця, яку колись вигнали із замку.

Жінка уважно слухала виступ.

Вона бачила, як Марі щиро старається, як не здається після помилок і впевнено продовжує грати.

Після концерту вона підійшла до принцеси.

— Ти дуже змінилася, Марі.

— Так... Я втратила свою красу. Мені здається, ми вже зустрічалися раніше, але я не можу пригадати де.

Жінка лагідно усміхнулася.

— Я говорю не про твою зовнішність. Я говорю про твої лінощі й пиху. Вони зникли.

— Я багато працюю, щоб навчитися грати. Це виявилося дуже нелегко.

— І саме тому в тебе все неодмінно вийде. Головне — ніколи не покидай розпочатої справи.

Сказавши це, жінка тихо пішла.

Марі кинулася за нею.

— Зачекайте! Хто ви? Де ми зустрічалися?

Та незнайомка вже зникла.

Наступного ранку принцеса прийшла до музичної кімнати.

Вона відкрила кришку фортепіано й випадково побачила своє відображення.

Перед нею знову було її колишнє красиве обличчя.

Марі не могла повірити власним очам.

На її очах виступили сльози.

Вона покликала батька.

— Тату! Швидше! Принеси мені дзеркало!

— Доню, але ж ти сама просила винести всі дзеркала...

— Будь ласка!

Саме в цю мить до кімнати зайшла служниця зі срібним підносом.

Марі попросила його й подивилася у блискучу поверхню.

Їй не здалося.

Її врода справді повернулася.

Принцеса міцно обійняла батька й служницю.

Вона була щасливою, як ніколи.

Король усміхнувся.

— До палацу прибув принц. Він просить твоєї руки.

— Невже через мою красу?

— Ні. Він багато чув про твою любов до музики й хоче навчатися разом із тобою.

— Невже це правда?

— Авжеж. Я вже дав свою згоду. Тепер слово за тобою.

Марі щиро усміхнулася.

— Я згодна!

Невдовзі у королівстві відбулося велике весілля.

Марі була безмежно щасливою, адже її покохали не лише за вроду, а й за талант, працьовитість і добре серце.

А під час святкування вона виконала на фортепіано свою найулюбленішу музичну композицію.