Казка про кота, який подарував щастя цілому світові

У тридев’ятому царстві жив собі кіт на ім’я Рудик. Одного ранку, вмиваючись, він відчув, що щось лоскоче йому носа. То був його власний довгий і пружний вус. Він випав!

Рудик засмучено зітхнув, але саме тоді з-за куща смородини вийшов мудрий кіт Алік.

— Не журися, друже, — замуркотів Алік, помітивши вус, що випав. — Якщо маєш заповітне бажання, звернися до Сонця. Простягни йому свій вус і загадай те, про що мрієш.

Серце Рудика забилося частіше. Він любив мріяти й мав безліч бажань. Але яке з них обрати?

Кіт обережно взяв вусик у зуби, видряпався на найвищу точку даху, звідки весь світ було видно мов на долоні, й звернувся до небесного світила:

— О велике Сонце! — прошепотів він. — Ось тобі мій вус. Виконай, будь ласка, хоча б одну мою мрію!

Теплий промінь торкнувся його маківки, і в голові Рудика зазвучав голос, зітканий зі світла й тепла.

— Я чую тебе, маленький мрійнику, — промовило Сонце. — Я можу виконати будь-яке твоє бажання. Але знай: здійснена мрія дарує лише нетривале щастя. Сьогодні ти захочеш повну миску молока, завтра — найм’якшу подушку, а післязавтра — щоб усі птахи співали лише для тебе. Бажання нескінченні, а гонитва за ними — це шлях, якому немає кінця. До того ж справжнє щастя стає у сто разів сильнішим, коли щасливі ті, хто поруч. Добре поміркуй, чого ти прагнеш насправді.

Рудик замислився. Сонце мало рацію. Його власне щастя було б неповним, якби навколо він бачив сумні очі.

І тоді кіт ухвалив рішення.

— Велике Сонце, — твердо промовив він, підводячи голову, — я нічого не прошу для себе. Створи, будь ласка, таку веселку, яку побачили б усі на Землі. І нехай кожен, хто погляне на неї, хоча б на мить відчує справжнє, чисте щастя. Нехай забуде про злість і пробачить давні образи.

Сонце на мить сховалося за самотньою пухнастою хмаринкою, наче замислилося. А потім хмаринка почала танути, розсипаючись на мільйони чистих, осяйних краплинок дощу. Коли тихий дощ пролився на землю, сонячні промені пронизали його — і в небі народилася Веселка.

То була незвичайна веселка. Її барви сяяли так яскраво й глибоко, що здавалося, ніби саме небо усміхається. Вона переливалася всіма відтінками радості.

Веселка Щастя простяглася від одного краю землі до іншого.

І сталося диво. Чоловік, який поспішав на роботу, насупивши брови й думаючи про свої негаразди, раптом підвів голову. Побачивши веселку, він завмер на місці. Гнів через автобус, що запізнився, і роздратування на керівника кудись безслідно зникли. Чоловік лише усміхнувся, пригадавши, як у дитинстві бігав по калюжах.

Двоє водіїв, які щойно сердито сигналили один одному, визирнули з вікон, поглянули на небо й, зустрівшись очима, ніяково розсміялися та помахали один одному рукою.

Літня жінка, яка сиділа на лавці й сумувала за минулою молодістю, побачила веселку та відчула, як її серце сповнюється не журбою, а світлою вдячністю за кожен прожитий день.

Собаки перестали гавкати, а коти, одвічні суперники, всілися поруч на паркані й зачаровано проводжали поглядом дивовижне сяйво.

Світ завмер у єдиному пориві тихого, всеосяжного щастя. Не стало ні ворожнечі, ні образ, ні заздрощів.

Рудик сидів на даху й відчував, як хвилі щастя, що линули від кожної живої істоти, огортають і його самого. Це було в сто разів краще за будь-яку повну миску молока чи найм’якшу подушку. Це було саме те — справжнє щастя.

Сонце, здійснюючи свою щоденну мандрівку небом, несло Веселку Щастя за собою, перетворюючи кожну зустрічну хмаринку на осяйний міст радості. І всюди, де вона з’являлася, світ змінювався.

Та день почав хилитися до заходу. Сонце поволі опускалося за обрій, а Веселка Щастя, ніби прощаючись, ставала дедалі блідішою та прозорішою, аж поки зовсім не розчинилася в сутінках. Настала тиха й спокійна ніч.

А вранці все повернулося до звичного плину. Люди знову поспішали, хмурилися та сварилися. Коти знову ділили свої володіння, а собаки недовірливо гарчали. Чарівна веселка здавалася лише прекрасним, швидкоплинним сном.

Проте дещо все-таки змінилося.

У глибині кожної душі, якої торкнулося вчорашнє диво, залишилося крихітне тепле зернятко. Чоловік, поспішаючи на роботу, раптом поступився дорогою літній жінці, пригадавши вчорашній душевний спокій. Водій замість того, щоб сигналити, терпляче зачекав. А двоє котів, зустрівшись на межі своїх володінь, не кинулися в бійку, а лише обмінялися довгим розуміючим поглядом і розійшлися в різні боки.

Зернятко щастя, посіяне Рудиком і Сонцем, проросло. Воно було маленьким і тендітним, і його легко можна було затоптати в щоденній метушні. Але воно існувало. І тепер уже від кожного залежало, чи дозволить він цьому зерняткові вирости у велике міцне дерево, чи дасть йому засохнути.