Казка про Ельзу, яка не вміла плакати

У великому кам’яному місті жила собі дівчина на ім’я Ельза… Ні, не так.

Жив-був величезний-превеличезний вовк. Його шерсть була такою чорною, що куди б він не прийшов, одразу наставала непроглядна ніч. Навіть у найясніший сонячний день варто було вовкові з’явитися — і навколо ставало темно-темно. Пташки в лісі замовкали й засинали, квіти стуляли пелюстки, зайчики ховалися до своїх нірок, і лише поважні сови кліпали очима та безшумно вилітали зі своїх гнізд.

А величезний чорний вовк повільно крокував у темряві, опустивши до самої землі свої довгі вуха. Це була його друга дивовижна особливість. Він так низько звішував свої довжелезні вуха, що їхні кінчики тяглися позаду, туди, де вже знову світило сонце. Маленькі нерозумні зайченята навіть починали їх жувати, думаючи, що то кисла капуста.

Звісно, вовк міг би настовбурчити свої чорні вуха, як і належить справжньому нічному вовкові. Але тоді він, мабуть, проколов би ними сонце або ненароком зачепив літак. Тому вуха мали залишатися опущеними. До того ж вовк грізно бурмотів:

— Ах, ох, як мені сумно! — Ой, як же мені сумно!

Насправді ж цей чорний вовк-зажурник зовсім не сумував. У глибині душі він був цілком задоволений своїм життям. Просто до певного часу ніхто не мав про це знати.

Уся справа була в Ельзі.

Ельза жила в тому самому місті. У неї була така білосніжна сукня, а сама вона була така світла й біла, що варто було їй лише з’явитися — як одразу навколо наставало ясне, сонячне світло. Глибокої ночі горобці під стріхами прокидалися щоразу, коли Ельза визирала у вікно, й починали весело цвірінькати, ніби вже настав ранок. Дружина трамвайного кондуктора будила чоловіка, мовляв, час збиратися на роботу, а стрілки всіх годинників перестрибували на шосту ранку.

Одного разу листоноші навіть рознесли пошту о другій годині ночі, бо саме тоді Ельза вийшла на вулицю й заграла на своїй сопілочці, яка називалася «Тирилим». Наступного ранку люди, протираючи очі, дивувалися й думали, що все це їм наснилося або що вони надто довго засиділися за роботою.

Та ось померла багата тітонька Акватинта. Вона не була заміжня, жила сама, тому заповіла своє довге гранатове намисто, яким можна було одинадцять разів обвити пояс, тому, хто сумуватиме за нею найдужче.

Одразу створили спеціальну жалобну комісію, а серед численної рідні тітоньки розпочалося таємне змагання за найбільшу скорботу. І успіхи були просто неймовірні.

Прийомна свачка тітоньки Аніська-Любонька за півтори години виплакала два повні відра добірних, напрочуд солоних сліз. Далека родичка Ладронія Гарбузик лише за одну скорботну годину так постаріла, зморщилася й зіщулилася від горя, що більше вже старіти й зморщуватися просто не могла, тому вибула з числа головних претенденток.

А Ельза — така вже вона була, на думку всіх, безсердечна! — тільки сміялася, тоді як навколо всі поринули в найглибшу жалобу.

Рідні дорікали їй:

— Ой, Ельзо, Ельзо! Хіба ж так можна? У кого є серце, у того й сльози знайдуться! Адже тітонька Акватинта померла! Чому ж ти не плачеш?

А Ельза відповідала:

— І це все?

І сміялася далі.

Тоді навіть її добра матуся розсердилася й почала сварити доньку:

— Ах ти ж яка бездушна! Невже в тебе й серця немає? Ану плач, негайно! Чи ти справді кам'яна? І думаєш, хтось захоче з тобою одружитися? Та ти, мабуть, навіть перед вівтарем жодної сльозинки не впустиш!

Почувши ці слова, Ельза ще дужче розсміялася. Вона сміялася й сміялася майже до самісінького похорону, лише там трохи притихла.

Та насправді на душі в Ельзи зовсім не було весело. Просто вона не могла не сміятися. І все тому, що її обличчя було таким білосніжним, таким світлим, що сміх сам народжувався на ньому. Уночі Ельзі наснився дивовижний сон. Ніби величезний чорний звір нишпорить полем, а в його череві сидить крихітний чоловічок у червоному ковпачку з бубонцями. Чоловічок без упину підстрибує, намагається вибратися назовні й щосили вигукує:

— Я більший за тебе! Я Бунко, могутній велетенський слон! Ану скажи, що я більший за тебе!

Та поки він кричав, сам ставав дедалі меншим і меншим. Від страху Ельза здригнулася й прокинулася.

Була північ — саме час похорону. Адже тітонька Акватинта заповіла, щоб її поховали рівно опівночі. Усе мало відбуватися по-справжньому сумно й урочисто.

Головною вулицею, де загасили всі ліхтарі, у тремтливому світлі смолоскипів із живицею повільно рухалася похоронна процесія. Над кожними дверима майоріли жалобні полотнища, з усіх вікон долинали розпачливі ридання, а на ринковій площі на знак скорботи звели арку з написом:

«Спочивай із миром, незабутня Акватинто! Рівної тобі не було й не буде в усьому Всесвіті!»

Дужі, рум'яні люди сивіли просто на очах від переживань. У нижній частині міста рівень пролитих сліз піднявся вже до другого поверху. Безліч коней, запряжених у вози з жалобними вінками, захлинулися у цьому потоці. А кінець похоронної процесії насилу наздоганяв труну: хто плив човнами, а хто поспішав кінними екіпажами.

Одразу троє священників, стоячи з трьох боків розкритої могили, виголошували надгробні промови. Та саме тут, над відкритою могилою, ніяк не вдавалося встановити належну жалобну тишу. Річ у тім, що Ельза теж прокинулася й прийшла на кладовище. Щоправда, на ній була чорнісінька жалобна сукня й чорні-пречорні рукавички, але над комірцем раптом — раз! — майнула смужка сліпучо-білої шкіри.

І в ту ж мить смолоскипи згасли, чорні сюртуки стали яскравими й строкатими, мов карнавальні костюми, проповідники засяяли, наче на хрестинах, поважні тітоньки захихотіли, а в труні навіть тривожно застукотіли кістки. Здавалося, ось-ось станеться щось жахливе.

І раптом невідомо звідки прискакав величезний чорний вовк-печальник. На бігу він голосно й виразно бурмотів:

— Ох, леле, як мені сумно! Як же мені тяжко й сумно!

І над кладовищем одразу запанувала цілком пристойна сутінь — допомога надійшла вчасно.

Священники завершили надгробні промови. Після цього скорботні родички приготувалися до найголовнішого. Ледве перша жменя землі впала на кришку труни зі словами: «Із праху ти вийшов…», як усі племінниці й невістки разом кинулися до могили, і рікою полилися сльози.

Труна спливла, захиталася на хвилях і поволі попливла до берега. Навколо залунали перелякані вигуки й скорботні крики. Раптом цвяхи повилітали з кришки, вона відскочила… а труна виявилася порожньою!

Запала мертва тиша.

Ельза розсміялася.

Усі відсахнулися.

Тоді величезний чорний вовк-печальник стрибнув просто до порожньої труни й загарчав:

— Ох, леле, як мені сумно! Як же мені тяжко й сумно! За всіх вас сумую я, Тітки вже немає, То замість неї Покладіть у труну мене!

Промовляючи це, вовк несамовито стрибав у труні, гупаючи всіма чотирма лапами. Труна так ходила ходором, що в людей на березі аж дух перехоплювало.

А Ельза, дивлячись на його кумедні стрибки, сміялася ще дужче. Вона аж заходилася від сміху, так реготала, що навіть ґудзик на її комірці розстебнувся.

І тоді навколо стало світло, мов удень. Вовк-печальник витріщив очі, перестав стрибати й широко роззявив свою червону пащу зі страшними іклами. А в тій пащі стояв крихітний чоловічок. У руках він тримав гранатове намисто тітоньки Акватинти, яке можна було одинадцять разів обгорнути навколо пояса.

Вигляд у чоловічка був моторошний. Раптом він заговорив:

— Я Раскінакс, я велетень, Найбільший серед велетнів! Я винятковий, я єдиний, Іхтіобронтодинозавр незрівнянний! Хто гляне на мене й не здригнеться, Не зблідне від страху — Ану, виходь! І, засунувши до рота гранатове намисто, він моторошно заскреготів зубами. Поважні тітоньки десятками непритомніли й ніби вирушали на той світ, племінниці, закотивши очі, одна за одною падали без пам'яті, священники стояли, мов скам'янілі, а поліцейський марно намагався прошепотіти:

— Ваші документи!

Лише Ельза стояла й сміялася.

Тут чорний вовк-печальник ніби ненароком підійшов ближче до неї, а чоловічок у його пащі зовсім розлютився:

— Чого це ти регочеш, біла зайчихо? Я жахливий! Зараз же зблідни від смертельного страху!

Та Ельза сміялася дедалі голосніше. У пасторів навіть позривало вітром білі комірці, а в скорботних родичів із рук повилітали капелюхи.

— Ну, зачекай, я тобі покажу! — вигукнув чоловічок і почав страшенно надуватися та пиндючитися.

Але тут Ельза так дзвінко розсміялася, що з її очей бризнули... сльози!

Ударив грім! Спалахнула блискавка! Чоловічок Раскінакс зник.

Там, де щойно чорніла могила, раптом з'явилася зелена галявина. На шиї Ельзи сяяло гранатове намисто, а по її щоках і далі котилися сльози.

Чорний вовк важко побрів до виходу з кладовища, і було чути, як він тихенько бурмотів:

— Ох, леле... Що це зі мною? Що зі мною сталося? Нічого не збагну...

Ельза, з намистом на шиї, пішла слідом за ним.

Коли вони дісталися струмочка, що звався «Багато-багато-літ», то почали переходити його вузеньким місточком. Місток був такий тісний, що їм довелося міцно триматися одне за одного.

І раптом намисто розірвалося, а гранатові намистини посипалися у воду. Вода одразу вкрилася білою піною. Із тієї піни виринули маленькі, зовсім білі вовченята. Саме вони своїми м'якими лапками ніжно витерли Ельзі сльози...