Казка про дівчинку та її Ліжечко

В одному великому й гарному будинку жило затишне дитяче Ліжечко.

У нього було все, що потрібно для солодкого сну: зручний матрацик, гарне простирадло з казковою принцесою, м’яка подушечка та легенька ковдра в мереживній підковдрі.

А спала в цьому Ліжечку маленька дівчинка на ім’я Оленка.

Щоранку вона прокидалася, солодко потягувалася під теплою ковдрою, ще хвилинку ніжилася на подушці, а потім хутко зіскакувала на підлогу.

Адже на неї вже чекали іграшки!

Ляльки, кубики, книжки, плюшеві звірята — хіба можна гаяти час на якісь там ковдри й подушки?

Оленка вибігала з кімнати, залишаючи після себе зім’яте простирадло, збиту подушку та ковдру, що ледь не сповзала на підлогу.

А Ліжечко сумно зітхало.

Воно дуже любило порядок.

Усю ніч Ліжечко старанно дбало про Оленку: тримало її на м’якому матрацику, зігрівало теплою ковдрою й допомагало бачити солодкі сни.

А вдень йому теж хотілося відпочити — чистому, охайному й гарно застеленому.

Та Оленка ніколи не прибирала після себе.

Вона знала, що рано чи пізно до кімнати зайде бабуся Валя.

Бабуся поправить простирадло, розправить ковдру, збере іграшки й наведе лад.

— Ох, — зітхало Ліжечко, — невже Оленка ніколи не навчиться сама дбати про свої речі?

Та найбільше воно засмучувалося ввечері.

Щойно наставала пора спати, Оленка починала вередувати.

— Не хочу спати! — вигукувала вона. — Хочу ще гратися! Не люблю своє ліжко!

Ліжечко чуло ці слова й сумувало.

Йому було прикро.

Щовечора воно чекало на Оленку, готувало для неї м’яку подушечку й теплу ковдру, а у відповідь чуло:

— Не люблю!

Так минали дні.

Ліжечко все сподівалося, що дівчинка трохи підросте й зрозуміє: про речі, які щодня тобі служать, теж потрібно піклуватися.

Але нічого не змінювалося.

І ось одного ранку Оленка, як завжди, прокинулася, зіскочила з ліжка й побігла снідати.

Ковдра залишилася зім’ятою, подушка лежала криво, а простирадло збилося в складки.

Ліжечко подивилося на все це й вирішило:

— Якщо мене тут зовсім не цінують, піду шукати того, хто буде про мене дбати. Дуже прикро старатися для когось і відчувати, що твоєї турботи навіть не помічають.

І Ліжечко вирушило з дому.

Ніколи раніше воно нікуди не ходило, тому пересуватися на чотирьох дерев’яних ніжках виявилося непросто.

Туп-туп!

Туп-туп!

Дорога була тверда й нерівна.

Незабаром Ліжечко побачило вузеньку стежку й звернуло на м’яку траву.

— О, так значно краще! — зраділо воно.

Трава нагадувала пухнастий килим у кімнаті Оленки.

Стежина привела Ліжечко до лісу.

Тут усе було новим і дивовижним.

Високо над головою шелестіло зелене листя. Пташки перелітали з гілки на гілку й весело щебетали. Під ялинкою зайченята гралися в квача, а білченята жбурляли одне одному горішки.

Ліжечко повеселішало.

— Ось тут я неодмінно знайду нового господаря!

Раптом повз пробіг маленький Їжачок.

— Добридень, Їжачку! — покликало Ліжечко. — Може, ти станеш моїм господарем? У мене такий зручний матрацик! На ньому чудово спиться.

Їжачок зупинився й здивовано поглянув на незнайомку.

— Дякую тобі, Ліжечко. Ти справді дуже гарне. Але я звик спати у своєму затишному гніздечку серед коріння дерев. Та й як мені щоразу видиратися так високо?

Їжачок попрощався й побіг далі, тихенько шарудячи листям.

Ліжечко зітхнуло й рушило вглиб лісу.

Незабаром воно побачило Ведмедя, який збирав ягоди біля кущів.

— Добридень, Ведмедю! — привіталося Ліжечко. — Ти, мабуть, утомився. Хочеш відпочити на моєму м’якому матрацику? Я навіть можу заспівати тобі колискову!

Ведмідь доброзичливо засміявся.

— Дякую за запрошення! Але поглянь, який я великий. Якщо вляжуся на тебе, ти можеш не витримати. Мені найкраще спиться у моєму барлозі на м’якому моху.

І Ведмідь повернувся до своїх ягід.

Ліжечко засмутилося ще більше.

— Невже я нікому тут не потрібне?

Та не встигло воно зробити й кількох кроків, як просто з-під його ніжок вискочило маленьке Зайченя.

— Ой, перепрошую! — пискнуло воно й уже хотіло пострибати далі.

— Зачекай! — покликало Ліжечко. — Ти цілий день бігаєш і граєшся. Напевно, дуже втомлюєшся. Поглянь, яка в мене м’яка подушечка й тепла ковдра! Може, хочеш спати на мені?

Зайченяті стало цікаво.

Воно спритно застрибнуло на матрац, вмостилося на подушечці й накрилося ковдрою.

— Ой, як тут м’яко! — захоплено вигукнуло воно. — Значно просторіше, ніж у нашій нірці! У мене ще троє братиків і сестричка. Ми, мабуть, усі тут помістилися б!

Ліжечко зраділо.

Невже воно нарешті знайшло нову родину?

Але Зайченя раптом замислилося.

— Ні, мабуть, усе-таки не вийде. Наша нірка захована під землею, і там ми в безпеці. А тут нас легко помітить хижак.

Воно подякувало Ліжечку, зіскочило на траву й зникло серед кущів.

Ліжечко залишилося саме.

Сонце вже ховалося за деревами.

У лісі ставало темніше.

Пташки одна за одною замовкали, а між деревами лягали довгі вечірні тіні.

І тут Ліжечку вперше по-справжньому захотілося додому.

До знайомої кімнати.

До м’якого килима.

До бабусі Валі.

І навіть до неслухняної Оленки.

— Навіщо ж я пішло? — тихенько промовило Ліжечко. — Тут ніхто мене не знає. А дороги додому я не пам’ятаю…

Від образи й самотності воно заплакало.

А тим часом удома настав вечір.

Оленка випила теплого молока, ще трохи погралася й, як завжди, почула:

— Час спати!

— Не хочу! — одразу закричала дівчинка. — Я ще гратимуся!

Вона тупнула ніжкою й неохоче попрямувала до своєї кімнати.

Та щойно переступила поріг, то завмерла.

Кімната була порожня.

На звичному місці не було Ліжечка.

— А де ж воно?

Оленка зазирнула до кімнати батьків.

Немає.

Побігла на кухню.

Немає.

Зазирнула до комори.

І там немає.

Дівчинка обійшла весь будинок.

Ліжечко зникло.

І тільки тепер Оленка зрозуміла, як сильно до нього звикла.

Де вона спатиме?

Хто вкриє її теплою ковдрою?

Де лежатиме її улюблена подушечка?

Раптом Оленці страшенно захотілося опинитися у своєму затишному Ліжечку, притулитися щокою до подушки й сховатися під ковдрою.

— Я ж люблю своє Ліжечко, — прошепотіла вона. — Просто ніколи про це не думала…

Оленка підійшла до вікна.

На доріжці вона помітила дивні сліди.

Чотири маленькі сліди від дерев’яних ніжок вели від будинку до стежини.

— Ліжечко пішло туди!

Дівчинка вибігла надвір і рушила за слідами.

— Ліжечко! — кликала вона. — Де ти?

Сліди привели її до лісу.

Оленка йшла далі й голосно гукала:

— Ліжечко, повернися, будь ласка! Я більше не залишатиму тебе неприбраним! Щоранку сама застелятиму ковдру й поправлятиму подушку! І більше не казатиму, що тебе не люблю!

Глибоко в лісі Ліжечко раптом почуло знайомий голос.

Воно перестало плакати.

— Оленка?

Ліжечко поспішило назустріч.

На узліссі вони нарешті побачили одне одного.

— Ліжечко!

Оленка підбігла до нього, сіла на матрац і міцно обійняла свою м’яку подушечку.

— Моє любе Ліжечко, як же я за тобою скучила! Ходімо додому. Я тепер сама про тебе дбатиму.

Ліжечко вже зовсім не сердилося.

Воно зрозуміло, що Оленка нарешті навчилася помічати й цінувати турботу.

Надворі майже стемніло.

Дівчинка втомилася від довгої дороги, тому вмостилася на матрацику й накрилася теплою ковдрою.

Ліжечко тихенько рушило додому.

Туп-туп.

Туп-туп.

Тепер дорога вже не здавалася такою важкою.

«Як же добре, — думало Ліжечко, — коли ти про когось піклуєшся, а хтось піклується про тебе».

А Оленка вже солодко спала під теплою ковдрою.

Їй снився дивовижний сон.

Ніби настав ранок, сонячний промінчик зазирнув до кімнати, а вона прокинулася, потягнулася й усміхнулася.

Та цього разу не побігла одразу до іграшок.

Спочатку Оленка поправила подушечку, розправила простирадло й охайно застелила свою улюблену постіль.

А Ліжечко дивилося на неї й щасливо усміхалося.