Казка про дівчинку і телефон

Колись на світ з'явився один телефончик, який понад усе не любив говорити людям прикрі й образливі слова. Так сталося тому, що на заводі майстер, який збирав телефони, випадково впустив усередину кілька крихт любові та доброти. Ці крихти залишилися від бутерброда, який йому приготувала донька. Родина жила скромно, і нічим іншим змастити хліб вони не могли.

Невдовзі телефончик потрапив до жінки, яка дуже любила сваритися по телефону. Але він зовсім не хотів ображати ні в чому не винних людей її сердитими словами. Замість грубощів телефончик щоразу вигадував лагідні та добрі слова й промовляв їх голосом своєї господині.

Співрозмовники дивувалися, чому ця сувора жінка раптом стала такою привітною, щиро дякували їй за теплі слова та бажали всього найкращого.

Від цього жінка сердилася ще більше. Вона сварила мобільний зв'язок, телефон і мало не весь світ.

І ось одного чудового зимового вечора, незадовго до Різдва, вона так розгнівалася через вдячний голос у слухавці, що жбурнула телефончик у сніговий замет біля тротуару.

Кинула — й пішла.

І це було навіть на краще. У нашій казці таким людям місця немає.

Неподалік на лавці відпочивала літня жінка. Вона побачила, як незнайомка викинула телефон, підійшла й підняла його.

Бабуся вирішила подарувати знахідку своїй семирічній онучці, з якою жила в маленькій однокімнатній квартирі на п'ятому поверсі.

Вона дуже зраділа несподіваному подарунку долі, адже грошей на різдвяний подарунок зовсім не було. Вони з онукою жили лише на невелику пенсію.

Кілька років тому батьки дівчинки потрапили в автомобільну аварію й загинули. Саму дівчинку вдалося врятувати, але під час зіткнення їй сильно травмувало спину, і вона перестала ходити.

Після аварії дитина довго лікувалася, проте знову стати на ноги так і не змогла.

Бабуся придбала для неї інвалідний візок, і дівчинка пересувалася ним по квартирі. Іноді сусід допомагав винести її надвір, тоді бабуся катала онуку вулицею.

Для дівчинки це було справжнім святом.

Вона щиро зраділа новому подарунку й почала гратися, удаючи, що телефонує своїм знайомим.

Та за своє коротке життя вона знала лише лікарню та лікарів.

Тож телефончик знову й знову вислуховував її уявні розмови з лікарем Айболитом про хворі ніжки.

Та дівчинка ніколи не скаржилася.

Навпаки, щоразу вона розповідала, що в неї все добре, лікування допомагає, і вона неодмінно одужає.

Крихти любові й доброти, що жили всередині телефончика, не дозволили йому довго мовчати. Потихеньку він почав відповідати дівчинці. Голосом лікаря Айболита телефончик говорив їй, яка вона розумниця, і запевняв, що рано чи пізно все неодмінно буде добре.

Іноді дівчинка, зачитавшись новою казкою, забувала телефончик на приліжковій тумбочці. Йому ставало самотньо, і він сам тихенько починав дзвонити, ледь чутно дзижчачи моторчиком. Моторчик був досить потужний, тому телефончик кумедно совався спинкою по тумбочці.

Так вони могли розмовляти дуже довго.

Дівчинка часто читала телефончикові свою улюблену казку про Русалоньку, яка теж мріяла ходити. А коли чаклунка подарувала Русалоньці ноги, що боліли при кожному кроці, дівчинка казала телефончикові:

— Біль у ніжках — це зовсім не страшно. Головне — мати змогу ходити.

Вона мріяла про те, як одного дня сама вийде назустріч прекрасному принцу на власних ногах. І принц неодмінно покохає її, бо інакше просто не може бути.

І телефончик завжди погоджувався з нею.

Минуло пів року.

Навесні, коли надворі потеплішало, бабуся з онукою взялися розклеювати вікна. Грошей на нові рами вони не мали. Старі давно розсохлися, і в щілини так задував холодний вітер, що взимку половина шибки вкривалася кригою.

Тому щоосені бабуся затуляла щілини ватою й заклеювала їх смужками паперу. А навесні папір знімали, вату складали в маленький пакетик і ховали до нижньої шухляди комода до наступної осені.

Надворі вже було по-справжньому тепло.

Дівчинка попросила залишити розклеєне вікно відчиненим, поки бабуся піде до магазину.

Бабуся погодилася, але лише за однієї умови:

— Не під'їжджай до вікна своїм візком.

Дівчинка пообіцяла.

Вона лягла на ліжко зі своєю улюбленою книжкою про Русалоньку, а бабуся, про всяк випадок, відкотила її інвалідний візок на кухню. Вона дуже боялася, щоб онука випадково не випала з вікна.

А телефончик так і залишився лежати на підвіконні, забутий усіма.

І тут він пригадав, як тиждень тому бабуся за чаєм розмовляла з лікарем, який приходив подивитися, як почувається дівчинка.

Лікар сказав, що її тіло вже повністю одужало, але після страшного переляку під час автомобільної аварії вона просто розучилася ходити.

Таке іноді трапляється.

І ще лікар сказав:

— Вона обов'язково зможе підвестися, якщо дуже-дуже сильно цього захоче.

Тоді телефончик вирішив допомогти дівчинці знову стати на ноги.

Він увімкнув веселу мелодію й почав дзижчати моторчиком.

Дівчинка відразу згадала, що залишила його на підвіконні.

А телефончик усе дзвенів і дзижчав. І з кожним новим дзижчанням потроху сповзав дедалі ближче до краю підвіконня.

Просто на вулицю.

Дівчинка злякалася, що він зараз упаде. Вона сіла на ліжку й обережно спустила ноги на підлогу.

Та поруч не було інвалідного візка.

А телефончик усе дзижчав і сповзав...

Дзижчав і сповзав...

Дівчинці стало дуже страшно.

Адже телефончик міг розбитися, і тоді вона знову залишилася б сама.

Вона спробувала підвестися.

Та ноги не слухалися.

Вона зовсім не відчувала їх.

Від безсилля й розпачу дівчинка заплакала й почала легенько бити кулачками по своїх ногах.

І раптом відчула, ніби праву стопу вколола маленька голочка.

Потім ще одна.

І ще...

Невдовзі ноги ніби палали вогнем, зате пальчики почали ворушитися.

Дівчинка насилу підвелася.

Спираючись на спинку ліжка, вона зробила перший крок до вікна.

Їй здавалося, ніби в ноги вп'ялися тисячі гострих ножів.

Та вона зробила ще один крок.

— Як Русалонька... — прошепотіла дівчинка крізь сльози.

Ця думка додавала їй сил.

А телефончик, безмежно радіючи, що дівчинка пішла, задзижчав щосили... і не помітив, що підвіконня вже закінчилося.

Побачивши, що телефончик усе ж таки впав, дівчинка гірко заплакала. Але вирішила спуститися вниз і знайти його.

З кожним кроком їй ставало дедалі легше.

Тримаючись рукою за стіну, вона дісталася до дверей, вийшла на сходовий майданчик і почала спускатися вниз.

Як їй вдалося самій зійти з п'ятого поверху, вона потім так нікому й не змогла пояснити.

Підійшовши до телефончика, дівчинка побачила, що його корпус розбився вщент. Кнопки з цифрами розлетілися навсібіч, а весь екран перетнула велика тріщина.

Вона обережно підняла телефончик.

А він дивився на її сльози й понад усе хотів сказати:

— Не сумуй через зламаний телефон. Жодна річ у світі не варта живих і здорових ніг.

Та сказати цього він уже не міг.

Після сильного удару всередині телефончика все було зруйновано.

Тоді, використавши останні крихти своєї енергії, любові й доброти, він намалював на екрані усміхнене личко...

і згас.

Назавжди.

Саме так бабуся й знайшла свою онуку — вона сиділа на землі, міцно притискаючи до себе розбитий телефончик.

Бабуся страшенно злякалася. На мить їй здалося, що дівчинка випала з вікна.

Та невдовзі її страх змінився невимовною радістю.

Дівчинка підвелася...

і сама пішла назустріч бабусі.

Побачивши це, бабуся знову заплакала.

Та тепер — уже від щастя.

А свого прекрасного принца наша дівчинка справді зустріла, коли виросла.

Але це вже зовсім інша історія…