Казка про чарівні іграшки

Одного вечора Петрик ліг спати, але ніяк не міг заснути. Він думав про свою таємницю. Річ у тім, що одна з його іграшок щоночі оживала. А дізнався Петрик про це ось як.

Колись на день народження йому подарували Клоуна. Петрик одразу його полюбив і довго з ним грався. Згодом йому почали дарувати нові іграшки, і він дедалі частіше бавився ними. Клоуна діставав із великої шухляди все рідше, а потім той і зовсім опинився десь на самому дні. Петрик майже забув про нього, аж раптом одного дня побачив Клоуна, який сидів просто на його ліжку!

Спочатку хлопчик здивувався: хто ж міг дістати Клоуна зі шухляди? Може, мама? Він поклав іграшку назад і вирішив, що цієї ночі обов'язково не спатиме, а чатуватиме, коли Клоун знову прийде до нього.

Щоб не заснути, Петрик не зводив очей із шухляди. Чекати довелося недовго. Незабаром почувся тихий шурхіт, і з-поміж іграшок виліз Клоун. Петрик із подивом дивився, як його стара іграшка повільно видерлася на ліжко й сіла поруч із ним.

— Ти хто? — запитав Петрик.

— Як це хто? — обурився Клоун. — Я ж твій Клоун!

— А я й не знав, що іграшки живі, — тихо промовив Петрик.

— Усі живі, до єдиної! — усміхнувся Клоун. — Послухай казку про іграшки. Колись діти в нашому місті гралися лише тим, що знаходили самі. Камінці, палички й листочки були їхніми єдиними іграшками. У місті жив майстер-чарівник, який дуже хотів подарувати дітям справжні іграшки. Довго працював він у своїй майстерні й створив тисячу різних забавок. Та всі вони виявилися живими. Іноді вони так голосно розмовляли, сміялися й сперечалися, що в майстра починали боліти вуха. Одного разу чарівник розсердився й наказав їм замовкнути назавжди. А щоб вони не тікали, заборонив їм бігати й стрибати. Відтоді іграшки стали мовчазними й нерухомими. Майстер подарував їх дітям, і ті були безмежно щасливі.

— Ну що, Петрику, сподобалася тобі моя історія? — запитав Клоун.

— Так.

— А тепер нам із тобою час спати. Завтра я розповім тобі нову казку.

Клоун тихенько заліз назад до своєї шухляди. А Петрик накрився ковдрою, думаючи про нову казку й про те, яке це велике щастя — мати справжнього чарівного друга.