Казка Петрик та онлайн-ігри

Петрик дуже любив грати в онлайн-ігри.

— І навіщо ви тільки купили йому той планшет? — час від часу обурювалася бабуся. — Тепер узагалі від нього не відірветься!

— Та зараз планшети є майже в кожної дитини, — заперечував тато. — Нічого страшного.

— А на телефоні все таке дрібне, — додавала мама. — Ще зіпсує собі зір, якщо годинами дивитиметься в маленький екран.

Бабуся лише зітхала й ішла на кухню.

Спочатку причин для хвилювання справді не було.

Петрик грав нечасто. Після школи робив уроки, прибирав у своїй кімнаті, гуляв із псом Рексом, допомагав доглядати хом’ячків. А вже потім міг трохи пограти на планшеті.

Та одного разу все змінилося.

У його улюбленій онлайн-грі оголосили великий турнір.

Про це Петрикові розповів його приятель Вадик.

— Петьку, ти вже чув? У нашій грі скоро турнір!

— Ні. А що за турнір?

Вадик здивовано витріщив очі.

— Та це ж справжній чемпіонат! Можна перемогти всіх суперників і стати одним із найкращих гравців! Шкода тільки, що мені мама, мабуть, не дозволить брати участь.

— Чому?

— Бо грати доведеться довго. Турнір триватиме два дні, а за один раз можна просидіти біля гри кілька годин. Треба пройти всі битви, а суперники там дуже сильні!

Відтоді Петрик не міг думати ні про що інше.

Він неодмінно хотів узяти участь.

Дорогою додому хлопчик навіть почав складати цілий список обіцянок для батьків.

«Скажу, що добре вчитимуся. І кімнату завжди прибиратиму. І з Рексом гулятиму без нагадувань. І клітку хом’ячків чиститиму…»

Та коли Петрик повернувся додому, з’ясувалося, що вигадувати переконливі промови не доведеться.

Удома була лише бабуся.

Тітка занедужала, і мама з татом поїхали її провідати. Повернутися мали лише за два дні.

Петрик ледве приховав радість.

Бабуся була значно поблажливішою за батьків.

«Ось тепер я точно зіграю в турнірі!»

Після смачного обіду Петрик навіть сам помив за собою тарілку.

Потім підійшов до бабусі й якомога лагідніше запитав:

— Бабусю, можна?

— Що можна?

— Ну… трохи пограти на планшеті. У мене сьогодні турнір.

Бабуся усміхнулася.

— Якщо турнір, то пограй. Але недовго.

— Звичайно! Зовсім трішечки!

Петрик схопив планшет, побіг до своєї кімнати й зручно вмостився на дивані.

Гра почалася.

Незабаром хлопчик уже нічого навколо не помічав.

Битви виявилися складними. Петрик переміг трьох суперників, але потім програв і мусив починати спочатку.

Він так захопився, що не помітив, як у дверях з’явилася бабуся.

— Петрику, ти ж казав, що пограєш трохи. А вже ціла година минула.

— Бабусю, ну ще хвилинку! Останній бій!

— Гаразд. П’ять хвилин. І закінчуй.

— Добре!

Минуло п’ять хвилин.

Петрик навіть не подумав відкласти планшет.

Він знову програв.

— Ну як так?! — сердито вигукнув хлопчик.

Йому будь-що хотілося перемогти. А якщо не перемогти, то хоча б посісти друге місце.

От тоді Вадик здивується!

Нехай бачить, який Петрик вправний гравець!

Бабуся знову заглянула до кімнати.

— Петрику, час минув.

Хлопчик удав, що не почув.

Він знав, що бабусі це неприємно.

«Нічого, — подумав Петрик. — Потім вибачуся. Зараз не можна відволікатися».

Бабуся приходила ще кілька разів.

Спочатку Петрик мовчав.

Потім нетерпляче махав рукою.

Нарешті бабуся не витримала.

— Петрику, я вже стільки разів просила тебе припинити! Ти кілька годин сидиш перед екраном. Відклади планшет і трохи відпочинь.

Хлопчик мовчав.

— Петрику, ти мене чуєш?

— Та відчепися від мене! — раптом вигукнув він.

Бабуся завмерла.

— Петрику… Як ти зі мною розмовляєш?

Хлопчик саме програвав чергову битву й був страшенно роздратований.

Замість того щоб зупинитися, він сердито випалив:

— Як хочу, так і розмовляю! Це мій дім! Не подобається — йди звідси!

Щойно ці слова прозвучали, у кімнаті стало тихо.

Бабуся нічого не відповіла.

Але Петрик був надто захоплений грою, щоб замислитися над тим, що щойно сказав.

Він підвівся й зачинив двері.

За ними почулися тихі бабусині кроки.

«Мабуть, пішла на кухню, — подумав хлопчик. — От і добре. Дограю, а потім вибачуся».

І знову поринув у гру.

Минала година за годиною.

Петрик уже не знав, скільки часу просидів із планшетом.

Нарешті екран потемнів.

Батарея розрядилася.

— От халепа!

Петрик згадав, що зарядний пристрій залишив у вітальні.

— Нічого. Зараз візьму зарядку, зайду до бабусі, вибачуся — і продовжу грати.

Він підвівся з дивана й потягнувся.

Спина затерпла, ноги боліли, а очі втомилися від екрана.

Петрик відчинив двері своєї кімнати…

І завмер.

Щось було не так.

На стінах у коридорі були зовсім інші шпалери.

Меблі теж змінилися.

Навіть світильник під стелею був незнайомий.

— Що це?.. Бабуся за кілька годин ремонт зробила?

Петрик обережно рушив на кухню.

Бабусі там не було.

За столом сиділа незнайома дівчинка років восьми й із задоволенням їла цукерки.

Петрик здивовано запитав:

— Ти хто?

Дівчинка озирнулася.

— Фая. А ви хто? Мабуть, майстер?

— Який ще майстер? І чому ти до мене на «ви» звертаєшся? Я від тебе лише на кілька років старший!

Фая засміялася.

— Оце ви жартівник! На кілька років! Я що, схожа на бабусю?

Петрик почав сердитися.

— Годі жартувати. Краще скажи, де моя бабуся.

— Яка бабуся?

— Інна Григорівна! Моя бабуся! І взагалі, як ти сюди потрапила?

— Нікуди я не потрапляла. Я тут живу.

Петрик розгубився.

Дівчинка замислилася.

— Інна Григорівна… Зачекайте. Я десь чула це ім’я.

Раптом вона плеснула в долоні.

— Згадала! Це моя прабабуся. Тато мені про неї розповідав.

У Петрика похололо всередині.

— Прабабуся?..

— Так. Вона зникла ще до народження мого тата. Кажуть, того вечора її дуже образив старший онук.

Петрик зблід.

Фая продовжувала:

— Він так захопився грою на планшеті, що перестав помічати все навколо. Його батьки намагалися з ним говорити, кликали лікарів, але він нікого не слухав. Згодом майже перестав виходити зі своєї кімнати. Усі казали, що він наче переселився до віртуального світу.

Дівчинка знизала плечима.

— А потім на дверях його кімнати навіть повісили табличку: «Не заходити».

Петрик відчув, як серце закалатало.

— А бабуся? Що сталося з нею?

— Ніхто не знає. Після того вечора її більше не бачили.

Фая раптом уважно подивилася на Петрика.

— Зачекайте… А ви часом не з тієї кімнати?

Петрик нічого не відповів.

Він кинувся до коридору, вбіг у свою кімнату й підскочив до дзеркала.

І закричав.

Звідти на нього дивився не хлопчик.

У дзеркалі стояв блідий сивий дідусь із втомленими очима.

— Ні! Не може бути!

Петрик торкнувся свого обличчя.

Сивий дідусь у дзеркалі зробив те саме.

— Скільки ж років минуло?..

І раптом Петрик згадав останні слова, які сказав бабусі.

«Не подобається — йди звідси!»

Хлопчик відчув такий сором і біль, що забув про турнір, перемоги, суперників і Вадика.

Усе це раптом здалося зовсім неважливим.

— Що ж я накоїв? — схлипнув він. — Бабусю… Я ж не хотів! Я просто розсердився через дурну гру…

Петрик упав на ліжко.

— Бабусю, пробач мене…

Він плакав так довго, що сам не помітив, як заснув.

— Петрику…

Хтось обережно торкнув його за плече.

— Петрику, прокидайся.

Хлопчик розплющив очі.

Перед ним стояла бабуся.

Та сама.

Рідна.

Жива.

— Бабусю!

Петрик підскочив і міцно її обійняв.

— Бабусю, ти повернулася!

— Куди повернулася? — здивувалася вона. — Я нікуди не йшла. Просто посиділа на кухні, щоб тебе не турбувати.

Петрик притиснувся до неї ще міцніше.

— Ти мені не заважаєш! Ніколи не заважаєш! Пробач мене, будь ласка. Я не мав права так із тобою розмовляти. Я дуже тебе образив.

Бабуся лагідно погладила онука по голові.

— Добре, що ти це зрозумів.

Петрик озирнувся.

На стінах були знайомі шпалери.

У дзеркалі знову відбивався звичайний хлопчик.

На столі лежав планшет із розрядженою батареєю.

І тоді Петрик зрозумів:

усе це було сном.

Дивним, страшним, але дуже важливим сном.

Він узяв планшет і відклав його подалі.

Турнір ще тривав.

Петрик міг під’єднати зарядний пристрій і повернутися до гри.

Але вперше йому зовсім цього не хотілося.

— Бабусю, може, чаю поп’ємо? — запропонував він.

— Із задоволенням.

— А потім я піду погуляю з Рексом. Я сьогодні про нього зовсім забув.

Відтоді Петрик не перестав грати в онлайн-ігри.

Він і далі іноді проходив цікаві рівні, змагався з іншими гравцями й радів перемогам.

Але тепер знав, коли потрібно зупинитися.

Бо гра залишається лише грою.

А за межами екрана є справжнє життя — рідні люди, друзі, домашні улюбленці, прогулянки, розмови, сміх і безліч речей, які неможливо замінити жодною віртуальною перемогою.