Казка як гноми Весну шукали

У густому дрімучому лісі жили-були працьовиті гноми. Навіть узимку вони не сиділи без діла, а допомагали лісовим мешканцям знаходити їжу. А ще маленькі трудівники струшували сніг із гілок дерев, щоб яскраве сонечко могло зазирнути в кожен куточок лісової гущавини.

Гноми дуже любили Зиму. Їм подобалися пухнастий сніг, сріблястий іній і морозні візерунки.

Та наприкінці лютого вони вже починали сумувати за теплими днями, дзюрчанням струмків і першою зеленню.

Якось гноми зібралися разом і вирішили:

— Годі чекати! Ходімо шукати Весну!

Вирушили вони лісовою стежиною.

Біжать собі, поспішають, аж раптом назустріч їм — Осінь.

Зупинила вона гномів і запитала:

— Куди це ви так поспішаєте?

— Ми Весну шукаємо! Хочемо якнайшвидше її знайти!

Почула це Осінь і вирішила зачарувати гномів, щоб вони забули про Весну, а вона сама знову почала господарювати в лісі.

Змахнула Осінь рукою — і дерева навколо враз убралися в золото й багрянець. Листя зашелестіло, закружляло в повітрі й укрило землю барвистим килимом.

— Погляньте, яка я гарна! — сказала Осінь. — Навіщо вам та Весна? Залишайтеся зі мною!

Та гноми добре пам’ятали не лише золоте листя, а й холодні дощі, сіре небо та похмурі осінні дні.

Не спокусилися вони на осіннє золото.

— Ні, дякуємо! Нам потрібна Весна!

І побігли далі.

Довго чи недовго вони мандрували, аж раптом назустріч їм вийшла сама Зима.

— Куди це ви так поспішаєте, гномики? — запитала вона.

— Ми Весну розшукуємо! До неї поспішаємо!

Не сподобалася Зимі така відповідь.

Їй зовсім не хотілося залишати ліс. Вона вирішила затриматися тут якомога довше.

— А хіба вам зі мною погано? — запитала Зима. — Подивіться, скільки навколо краси!

Змахнула вона білим рукавом — і дерева та кущі вкрилися блискучим сріблястим інеєм. Сніг засяяв під сонячними променями тисячами маленьких вогників.

Але гномів цим уже було не здивувати.

— Ми всю зиму милувалися снігом та інеєм, — відповіли вони. — А тепер хочемо тепла, квітів і зеленої травички!

Розсердилася Зима.

Закружляла вона хуртовиною, почала замітати стежку снігом та насилати лютий мороз.

Холодний вітер засвистів між деревами.

Гноми затремтіли.

— Біжімо швидше! — гукнув один із них. — Інакше зовсім замерзнемо!

І маленькі лісовички помчали вперед, зігріваючись на бігу.

Бігли вони, бігли — й раптом опинилися на великій галявині.

Зупинилися та очам своїм не повірили.

Тут уже на повну силу господарювала Весна!

З гілок долинав веселий пташиний щебет.

Поміж камінців дзюрчали прозорі струмочки.

На проталинах розкривали ніжні голівки перші підсніжники.

Крізь вологу землю пробивалася молода смарагдова травичка.

А над усією галявиною сяяло тепле весняне сонце.

— Весна! Ми знайшли Весну! — радісно закричали гноми.

Весна побачила маленьких мандрівників і теж дуже зраділа гостям.

— Як добре, що ви прийшли! — усміхнулася вона.

І щедро обдарувала гномів теплими золотавими променями сонечка.

Маленькі лісовички одразу зігрілися, повеселішали й почали допомагати своїй подрузі наводити лад у лісі.

Десь вони розчищали шлях для струмочка, десь допомагали молодій травичці вибратися з-під торішнього листя, а десь струшували з гілок останні грудочки снігу.

З кожним днем Весна ставала дедалі теплішою та прекраснішою.

Прокидалися дерева, поверталися птахи, розквітали квіти, а ліс наповнювався новими звуками й барвами.

Та Весна знала: і її час не триватиме вічно.

Незабаром до лісу завітає наступна гостя — тепле й сонячне Літо.

Бо кожна пора року приходить у свій час і дарує природі щось особливе.