Казка Дракончик, який з’їв усі зорі

Однієї весняної ночі маленькому дракончикові Фількові ніяк не спалося.

То хвіст заважав зручно вмоститися, то крила впиралися в подушку, то колючки на спині чіплялися за ковдру.

Філько крутився з боку на бік, зітхав, сопів, поправляв подушку — та сон усе одно не приходив.

А потім у животі голосно забурчало.

— Оце вже зовсім погано, — прошепотів дракончик. — На голодний шлунок точно не заснеш.

Він тихенько виліз із ліжка й навшпиньки прокрався повз стареньку няню Аграфену.

Та спала так міцно й хропіла так голосно, що навіть не почула, як рипнули дерев’яні двері з великою літерою «Ф».

Філько вибрався назовні й замислився:

— Що б такого з’їсти?

Летіти серед ночі на кухню йому не хотілося.

Тож дракончик просто рушив своєю великою гілкою вперед — куди очі дивляться.

А дивилися його допитливі драконячі очі сміливо вперед.

І трішечки вгору.

Коли Філько дістався самого краю гілки, то аж завмер від захоплення.

— Ого-о-о!

Над ним розкинулося величезне нічне небо.

У ньому сяяли тисячі зірок.

Вони мерехтіли, блищали й переливалися, наче крапельки роси на траві.

А росу Філько дуже любив.

Вона була прохолодна й солодкувата.

Дракончик навіть облизнувся.

Дивився він на зорі, дивився — і раптом згадав, як сильно хоче їсти.

— А раптом вони теж смачні?

Не встиг Філько як слід подумати, як уже потягнувся до найближчої зірочки.

Хрум!

Проковтнув.

Потім ще одну.

І ще.

Філько ковтав зорі одну за одною — маленькі й великі, яскраві й тьмяніші.

Так захопився, що перестав помічати все навколо.

А коли нарешті зупинився, стало зовсім темно.

Ніде не мерехтіло жодної зірочки.

Філько розгублено озирнувся.

— Ой… А чому так темно?

Він витягнув лапи вперед, але майже нічого не бачив.

— Ой, страшно як!

І тут у нього ще й заболів живіт.

Спочатку трохи.

Потім сильніше.

Філько нахилив голову й подивився на себе.

Його живіт став круглий-круглий і ледь світився зсередини, наче старенький ліхтарик.

— Ой-ой-ой! Болить!

Дракончик не витримав і голосно заплакав.

Та так голосно, що прокинулося все драконяче дерево.

З кімнат почали вибігати сонні дракони.

Але через непроглядну темряву вони нічого не бачили.

Хтось наступив сусідові на хвіст.

Хтось перечепився через чуже крило.

Хтось гепнувся на підлогу.

А один дорослий дракон мало не влаштував пожежу, коли спробував освітили дорогу полум’ям.

— Обережно!

— Не штовхайтеся!

— Хто наступив мені на лапу?

— Де світло?

Посеред усієї цієї метушні слабенько світився лише Фільків живіт.

Незабаром усі мешканці дерева зібралися навколо нього.

Стара няня Аграфена похитувала головою.

Суворий учитель Ксенофонт уважно дивився на Філька.

А решта драконів перешіптувалися, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Нарешті Ксенофонт запитав:

— Що ти тут робиш серед ночі?

Від суворого голосу Філько заплакав іще дужче.

Аж димок пішов із вух.

Учитель одразу заговорив лагідніше:

— Гаразд, не плач. Скажи, з якої ти кімнати?

— З кімнати під літерою «Ф», — схлипнув дракончик.

Няня Аграфена одразу кивнула.

— Авжеж. Це мій вихованець.

— А як ти тут опинився? — запитала вона.

— Я пішов шукати щось поїсти.

Няня аж руками сплеснула.

— Поїсти? Та в тебе на вечерю були чудові котлети!

Філько опустив голову.

— Я не люблю котлети.

— Тоді чому ти не пішов на кухню? — почувся чийсь голос із темряви.

Філько зітхнув.

— Не знаю. Я йшов по гілці, а потім побачив їх…

— Кого — їх?

Дракончик підняв мордочку до неба.

— Зорі.

На кілька секунд усі замовкли.

Потім Ксенофонт повільно запитав:

— Фільку… Ти часом не з’їв зорі?

— Не всі, — тихо відповів дракончик. — Лише ті, до яких зміг дотягнутися.

Навколо одразу здійнявся галас.

— Він з’їв зорі!

— От чому стало темно!

— Що тепер робити?

Одні дракони пропонували перевернути Філька догори ногами.

Інші радили якісь надзвичайно складні способи.

А хтось навіть припустив, що доведеться терміново кликати лікаря.

Почувши слово «лікар», Філько перелякався ще більше.

Він так розхвилювався, що раптом почав гикати.

— Гик!

Із його рота вилетіла маленька зірочка.

Усі завмерли.

— Гик!

Вилетіла друга.

— Гик!

Третя.

А потім зорі почали вистрибувати одна за одною.

Гик!

Гик!

Гик!

Над деревом знову ставало світліше.

Випущені зорі не поспішали повертатися високо в небо, а якийсь час висіли просто над гілками й сяяли так яскраво, що все навколо було видно, мов удень.

Дракони дивилися на це диво й навіть забули сердитися.

Нарешті Філько гикнув востаннє.

З його рота вилетіла остання маленька зірочка.

Живіт одразу перестав світитися й став звичайного розміру.

— Фух… — полегшено видихнув дракончик.

Дорослі почали розходитися по своїх кімнатах.

Біля Філька залишилися лише няня Аграфена та вчитель Ксенофонт.

Учитель присів поруч.

— Ну що, смачні були зорі?

Філько скривився.

— Ні. Холодні й колючі. І живіт від них болить.

Він подивився вгору.

Зірки одна за одною поверталися на свої місця.

— От і висіть собі там, — пробурмотів дракончик. — І світіть. Не треба більше лізти мені в живіт.

Ксенофонт ледь помітно усміхнувся.

— Наступного разу, перш ніж тягнути до рота щось незнайоме, спочатку подумай.

Філько кивнув.

Сьогодні він і сам це добре зрозумів.

Не все гарне, блискуче й незвичайне обов’язково потрібно куштувати.

Іноді краще просто милуватися дивом, залишаючи його там, де йому належить бути.

Няня Аграфена повела дракончика назад до кімнати.

Філько слухняно поплентався за нею.

Живіт уже майже не болів, а очі самі заплющувалися від утоми.

Перед тим як зайти до кімнати, він востаннє глянув на небо.

Зорі знову сяяли на своїх місцях.

А трохи далі висів великий круглий Місяць.

Філько замислено примружився.

«А Місяць он який жовтий… Мабуть, солодкий…»

Дракончик уже навіть облизнувся, але тут згадав колючі зорі й біль у животі.

— Ні вже, дякую, — прошепотів він. — Нехай краще світить.

І слухняно пішов спати.

А няня Аграфена ще довго бурмотіла дорогою щось про чудові котлети, від яких деякі маленькі дракони чомусь відмовляються.