Казка Дельфіни (Частина 6)

Частина 6 - "Подорож островом"

Наступного ранку Бін і Карен вирушили в подорож островом на автомобілі дівчини. Спочатку їм потрібно було перетнути острів і дістатися протилежного берега. Там простягався широкий безлюдний пляж, яким можна було швидко їхати вздовж самої крайки океану.

Перші хвилин двадцять маленький червоний джип Карен петляв поміж величними деревами. Вони відчинили всі вікна й насолоджувалися звуками та пахощами лісу.

— Як гарно! — захоплено промовив Бін. — У нас під водою теж є коралові сади й великі віялоподібні корали.

— Так, — усміхнулася дівчина. — Природа прекрасна всюди, і в кожному місці вона прекрасна по-своєму!

Невдовзі вони виїхали з лісу на піщаний берег океану. Карен зупинила автомобіль і весело подивилася на Біна.

— Хочеш спробувати проїхатися берегом?

— Мабуть, так, — широко всміхнувся він. — Треба ж увечері розповісти друзям щось новеньке.

Вони обоє весело розсміялися.

— Твоя родина й друзі такі милі, — тепло сказала Карен. — Можна я ходитиму до них разом із тобою?

— І ти ще питаєш? Мені завжди дуже приємно, коли всі мої близькі дружать між собою.

Вони помінялися місцями, і Карен почала пояснювати Біну, що треба робити. Він виявився дуже здібним учнем: червоний джип лише кілька разів заглух, а потім весело помчав уздовж моря.

Карен увімкнула в автомагнітолі свою улюблену пісню й додала гучності. Приємний шум моря за вікном зовсім не заважав чудовій мелодії.

— Здорово! Ми теж любимо співати, щоправда, наші звуки зовсім інші, — усміхнувся Бін. — А на Землі всі люди співають?

— Ні, але багато хто, — відповіла дівчина. — Я теж трохи намагаюся. У мене навіть є гітара під ліжком.

Побачивши нерозуміння в очах Біна, вона пояснила:

— Це така річ, яка видає звуки, під які людям зручно співати, — Карен дзвінко розсміялася. — Увечері я тобі її покажу. Тільки пообіцяй не сміятися.

Бін серйозно кивнув.

Тим часом пляж закінчився, а дорога почала здійматися вгору до маяка. Карен знову сіла за кермо, бо далі шлях був складнішим. Ще за кілька хвилин вони виїхали на вершину мальовничого урвища.

Молоді люди вийшли з автомобіля й, узявши термос із гарячою кавою, сіли біля самого краю. Краєвид на океан, що відкривався звідси, був просто неймовірним. Карен поклала голову Біну на плече, і вони довго сиділи мовчки.

— Тут так гарно, що навіть говорити не хочеться! — першим порушив мовчанку Бін.

— То й не говори, — лукаво всміхнулася дівчина й ніжно його поцілувала.

***

Відтоді Карен і Бін щовечора разом приходили до лагуни, щоб зустрітися з його друзями. Дівчина дуже швидко потоваришувала з усіма. Дельфінам вона приносила тістечка, а вони із захопленням катали її на хвилях. Із мамою Біна вони ділилися жіночими секретами краси. (Чомусь Бін, виконуючи роль перекладача, завжди намагався зробити цю розмову якомога коротшою.)

Манті Боллі Карен подарувала гарне дзеркало, після чого та урочисто визнала дівчину найвродливішою істотою на Землі. А разом із черепахою вони іноді будували на березі піщані скульптури тварин.

Найбільше спочатку хвилювався восьминіг Понті. Він не міг покатати дівчину й думав, що для нього не знайдеться жодного цікавого заняття. Та життєрадісна Карен швидко навчила його робити масаж. Для цього вона поклала Біна на мілководді, посадила зверху восьминога й почала показувати, що саме потрібно робити.

Кмітливий Понті дуже швидко перевершив свою наставницю. Адже він мав цілих вісім сильних щупалець, та ще й із присосками. Відтоді розслаблювальний масаж після кожної зустрічі став для Карен і Біна приємною та незмінною традицією.

Мешканці моря теж випробували новий талант Понті на собі. Черепаха зізналася, що майже нічого не відчула, зате дельфіни й манти залишилися у захваті. Щоправда, через особливості будови їхніх тіл восьминогові довелося трохи змінити свою техніку.

Загалом усім було весело, і на цих зустрічах ніхто не нудьгував. А Карен і Бін щоразу поверталися додому щасливі, усміхнені й сповнені теплих вражень.

***

Одного дня Бін і Карен вирушили на прогулянку вздовж острова. Пройшовши пляжем повз туристів, вони залишили територію готелю й попрямували безлюдним узбережжям.

— Слухай, Карен, — звернувся Бін до дівчини. — Я помітив, що дуже багато людей постійно дивляться в якісь екрани, які тримають у руках. Що це таке?

— Це невеликі комп'ютери й телефони, — усміхаючись, пояснила вона. — Вони з'явилися не так давно, лише кілька років тому. Тепер за їхньою допомогою люди можуть дивитися прогноз погоди, читати новини, дивитися різні фільми, спілкуватися між собою та робити ще безліч інших речей.

— А в тебе такий теж є?

— Ні. Я не дуже люблю знати все, що відбувається у світі, — з усмішкою відповіла Карен. — Мені подобається будь-яка погода, а всі найважливіші новини я дізнаюся, дивлячись на море, на зорі і… — дівчина зупинилася, взяла Біна за руки, — …у твої очі. І найбільше мені подобається те, що там завжди лише добрі новини.

Бін лагідно усміхнувся.

— А іншим людям цього не вистачає? — запитав він.

— Комусь цього цілком достатньо, саме тому вони й приїжджають сюди відпочивати. Дехто навіть купує тут житло. Але багато людей усе ж обирають життя у великих містах.

— Дивно… Адже тут така краса!

— Не всі люди можуть довго жити серед тиші й спокою, — задумливо промовила Карен. — Щоб бути щасливим у такому місці, потрібно, щоб і в душі панували мир, затишок і гармонія.

Бін із ніжністю подивився на Карен, чиї очі зараз світилися тихим, теплим світлом.

— Ні, усе ж я не помилився щодо твоїх очей, — лагідно сказав він. — Ти справжнє диво.

Потім Бін узяв дівчину за руку й повів її до моря.

— Ходімо трохи поплаваємо, — запропонував він. — А заодно я розповім тобі ще щось цікаве про свій підводний світ.

— Із задоволенням! — радісно відгукнулася Карен і, сміючись, побігла разом із ним до води.

***

Якось увечері Карен і Бін, обійнявшись, сиділи на сходинках біля її кімнати. На небі вже засяяли всі зорі, а навколо панувала тиша, яку лише ледь порушував шум прибою вдалині.

— Знаєш, Бінчику, — іноді дівчина так ніжно називала юнака, — лише десять днів тому я сиділа саме на цих сходинках і просила Того, Хто живе на небі, щоб ми з тобою були разом.

Бін із цікавістю подивився на неї.

— Хм… — задумливо промовив він. — Десять днів тому і я просив Нептуна, щоб ми могли бути разом. Нептун — наш всемогутній підводний Друг. А хто живе на небі у вас?

— Люди називають Його Богом, — усміхнулася Карен. — Бабуся завжди казала мені, що Він безмежно добрий. І ось бачиш — ми разом.

Дівчина ще міцніше пригорнулася до юнака.

— Бог… Як цікаво, — серйозно сказав Бін. — А хтось із людей Його бачив? Нашого Нептуна ніхто ніколи не бачив. Лише іноді у воді з'являється дивне сяйво.

— Бачили, але це було дуже давно, — відповіла Карен. — Дві тисячі років тому Він прийшов до людей як звичайна Людина, щоб навчити їх найважливішого. Бабуся часто розповідала мені про це в дитинстві.

— Невже? — Бін навіть підвівся. — Сам Бог прийшов до людей?! Неймовірно! Розкажи мені, будь ласка, більше.

Карен на мить замислилася, пригадуючи почуте.

— Він народився і виріс на Землі. Навчав людей, зцілював багатьох і був безмежно добрим. Він показував, як після земного життя люди можуть прийти до Нього, щоб жити поруч із Ним вічно.

— Нічого собі… Вічно? — очі Біна палали від захоплення. — Сам Бог розповів людям усе це? А що було потім?

Карен тихо зітхнула й опустила очі.

— Далі тобі, Бінчику, мабуть, буде важко це зрозуміти, — тихо сказала вона. — Люди Його вбили.

Бін повільно опустився назад на сходинку. Довгий час він мовчав, а тоді тихо перепитав:

— Як… убили?

— Тоді люди були дуже жорстокими. Їм не сподобалося, що Він навчав усіх любові, милосердя й доброти.

Бін надовго замовк. Карен уперше побачила, як на його очах заблищали сльози.

Нарешті він тихо промовив:

— Можна я не розповідатиму про це своїм друзям, Карен?

— Звісно, — лагідно відповіла вона.

За хвилину Бін знову заговорив:

— Виходить… Бога теж можна вбити?

— Ні, — м'яко сказала Карен. — Через три дні Він воскрес. Але, на жаль, це не означає, що всі люди змінилися.

Минуло ще трохи часу, перш ніж Бін поставив наступне запитання.

— А зараз люди добрі? Я маю на увазі… якби Він прийшов сьогодні, вони б зраділи Йому?

Карен довго мовчала.

— Не знаю… До того ж Він справді обіцяв, що повернеться, — нарешті відповіла вона. — Мені дуже хочеться вірити, що так… але…

Дівчина сумно зітхнула.

— Та чомусь мені здається, що сьогодні дуже багато людей уже зовсім не чекають на Нього.