Казка Дельфіни (Частина 5)

Частина 5 - "Подорож до міста"

Наступного дня Карен вирішила насамперед показати Біну місто. Рано-вранці вони сіли на пасажирський катамаран, що сполучав острів із материком. Приблизно за сорок хвилин спокійної подорожі морем вони благополучно пришвартувалися до головного міського причалу.

За час плавання Бін чудово опанував автомат, який продавав сендвічі з рибою, а також навчився замовляти в буфеті свій улюблений лате. Крім того, він дуже уважно переглянув інструкцію про те, як користуватися рятувальним жилетом на судні. Карен, дивлячись на нього, мало не задихалася від сміху.

А ще всю дорогу вони насолоджувалися товариством одне одного — усміхалися, пустували або просто дивилися навколо щасливими очима.

Причал, до якого пристав їхній катамаран, розташовувався вже на березі річки, неподалік від центру міста. Зійшовши на берег, Бін здивовано озирнувся. Усюди, куди сягав погляд, височіли незвичні для нього багатоповерхові будівлі.

— Що це, Карен? — здивовано запитав він.

— Це місто, Біне! Тут зазвичай і живуть люди, — усміхаючись, пояснила дівчина. — У деяких таких будинках розташовані квартири, де вони живуть із сім'ями, а в інших — офіси, де люди працюють і заробляють гроші.

— І що? Їм тут зручно? — трохи невпевнено поцікавився юнак.

— Комусь дуже, а хтось більше любить жити у власному будинку на околиці, — Карен подивилася на Біна. — Я якраз народилася в такому будинку, за годину їзди від невеликого містечка. Тому відтоді найбільше люблю тихі, спокійні місця, ближчі до природи.

— Ого, як це все незвично! — сказав Бін. — А я завжди думав, що люди живуть лише біля моря та на кораблях. А куди ми зараз ідемо?

— До центру міста, — відповіла Карен. — Він вважається найгарнішим місцем тут. Там є чудовий зелений бульвар, багато затишних кафе й крамничок. Іноді я люблю просто прогулюватися там і купувати собі якусь дрібничку.

Тим часом вони вже залишили причал, вийшли на широку вулицю й влилися в потік пішоходів. Бін здивовано крутив головою, роздивляючись усе довкола.

— Оце так! — весело сказав він. — Майже як у нас під водою, де риби теж іноді плавають великими косяками. Дуже схоже.

Раптом юнак звернув увагу, що поруч із ними «пливе» ще один великий потік різнокольорових залізних коробок зі склом.

— А це ще що таке? — знову здивувався він.

— Це автомобілі, Біне, — пояснила дівчина. — Ними люди їздять на роботу, якщо потрібно долати великі відстані. У мене на острові теж є автомобіль, і я обов'язково тебе покатаю.

Вона лукаво глянула на нього.

— А на одному дикому пляжі, якщо хочеш, я навіть навчу тебе керувати ним, — Карен мрійливо закотила очі. — Уявляєш, ти будеш єдиним дельфіном у світі, який водив автомобіль!

— Насправді мені цілком достатньо бути просто найщасливішим дельфіном у світі! — усміхнувся Бін і ніжно поцілував дівчину.

Після цього вони взялися за руки й пішли далі вулицею. Незабаром на одному з перехресть Карен звернула його на тиху бічну алею. Пройшовши трохи, вона показала Біну велику красиву будівлю.

— Це театр, Біне! — сказала вона й, побачивши нерозуміння в його очах, пояснила: — Іноді люди вигадують гарні історії, а потім показують їх іншим наживо. Це називається виставою, і я дуже люблю ходити до театру.

Бін на хвильку замислився, а потім раптом розсміявся.

— Виходить, у нас теж своєрідна вистава. Ми вигадали для себе гарну історію й тепер живемо в ній. Щоправда, нашими глядачами поки що є лише мої друзі з підводного світу.

Потім Бін знову замислився й запитав:

— А що буває, коли вистава закінчується?

Дівчина знизала плечима.

— Люди розходяться по домівках, а потім вигадують якусь нову історію.

Карен легенько потягнула Біна за руку до дверей неподалік.

— Ходімо, тут моє улюблене кафе. Після вистав я стільки разів мріяла тут про свого принца!

— А хто такий принц? — із цікавістю запитав Бін.

— Це такий старомодний дивак, — щасливо засміялася дівчина й поцілувала Біна в щоку. — Можна я не казатиму, на кого він схожий?

***

Увечері того ж дня, повернувшись і відпочивши після подорожі до міста, Бін і Карен вирушили до далекої лагуни на зустріч із дельфіновими друзями.

Сонце саме торкнулося обрію, коли молоді люди, тримаючись за руки, зайшли у воду. Море навколо них одразу ожило, і над поверхнею один за одним почали з’являтися допитливі очі Бінових батьків та друзів.

— Привіт, Біне! — першою озвалася манта Боллі, а потім подивилася на Карен. Дельфін, звісно, відразу перекладав дівчині всі її слова. — Що ж я можу сказати тобі, друже? Ти не так уже й багато набрехав мені про її прекрасні очі. Вітаю, Карен! Я Боллі. Можливо, цей ледар-романтик уже щось вам про мене розповідав?

Після цього з дівчиною по черзі познайомилися Бінові батьки, черепаха та восьминіг. Карен із захопленням дивилася на них і через Біна також віталася та відповідала на запитання.

— А що ви сьогодні робили на суходолі? — поцікавився в сина батько.

— Їздили до міста, тату, — відповів Бін і пояснив: — Там на землі стоять величезні квадратні корали, усередині яких живе багато людей. І тих коралів стільки, скільки сягав мій погляд.

— Ого! — здивувався Медкі. — І людям зручно в них жити?

— Багатьом — так, але не всім. Карен, наприклад, більше подобається жити в маленькому будиночку біля океану.

— Гарний смак! — схвально кивнула Бінова мама й звернулася до дівчини: — А що це у вас таке пухнасте на голові? Навіщо воно вам?

Вислухавши переклад, Карен усміхнулася.

— Це називається волоссям, але я й сама достеменно не знаю, люба Коні, навіщо воно нам потрібне, — звернулася вона до Бінової мами на ім’я. — Дуже підозрюю, що для краси. Якоїсь практичної користі від свого волосся я щось не пригадую. Лише постійно клопочуся з ним.

— На мою думку, це й справді дуже гарно! А ми, дельфінки, доглядаємо за своєю вродою зовсім інакше. Усе починається з… — жваво продовжила цю тему Бінова мама, зовсім не зважаючи на те, що її перекладачеві-синові ця розмова була, м’яко кажучи, не надто цікавою.

Після цього молоді люди ще понад годину залишалися у воді й спілкувалися з Біновими друзями. За цей час Карен устигла покататися на черепасі, дельфіні та манті. Боллі намагалася плисти біля самої поверхні, щоб дівчині було зручно дихати.

Тим часом Бін розповів Медкі, що довга кругла труба на його кораблі називається гарматою. Вони з Карен бачили таку саму на вулиці біля якогось музею. Щоправда, він так і не зміг пояснити другові, навіщо люди з неї стріляють.

Тієї ночі в небі зійшов повний місяць, і все довкола стало схожим на ожилу казку. Було вже дуже пізно, коли молоді люди почали прощатися з Біновими батьками та друзями. Кожен із них помахав Карен із води на прощання тим, чим міг: плавцем, щупальцем, ластом або крилом.

— Які ж вони всі милі, — із замисленою усмішкою промовила Карен дорогою назад. — Зовсім як діти.

Бін нерозуміюче подивився на неї.

— Мабуть, лише діти на Землі вміють так само безтурботно радіти всьому, — пояснила дівчина. — З віком у людей з’являється безліч справ і турбот, а легкість і безжурність поступово зникають.

Карен раптом зупинилася, взяла Біна за руки й подивилася йому в очі.

— Дякую тобі! Я навіть не думала, що колись зможу побачити таке, — промовила вона й довірливо пригорнулася до нього. — І взагалі — що зможу бути такою щасливою!