Казка Дельфіни (Частина 3)

Частина 3 - "Два тижні на землі"

Коли Бін розплющив очі й звично потягнувся, то раптом побачив під собою не воду, а пісок.

Від несподіванки він якийсь час просто лежав, а потім поволі почав крутити головою на всі боки. Обабіч на піску лежали… його власні руки. Колишній дельфін спробував поворушити ними — і раптом це вдалося. Пальці на руках почали слухняно рухатися. Зрадівши першому успіху, Бін спочатку спробував сісти, а потім навіть підвестися.

Дивовижно, але й це в нього вийшло ніби само собою. Здавалося, нове тіло краще за свого господаря знало, що потрібно робити. Самому ж Біну достатньо було лише захотіти.

Він підвівся на ноги й, трохи похитуючись, оглянув себе. На ньому був одяг, схожий на той, який він раніше бачив на людях, і взуття. Потім Бін озирнувся навколо. Це місце було йому добре знайоме. Він стояв на самому березі лагуни, куди вони часто запливали з Гео після вечірнього частування біля острова. Звідси до місця, де жила Карен, було зовсім недалеко.

Бін розумів, що насамперед йому потрібно навчитися ходити. Звісно, він багато разів бачив, як це роблять люди, але одна річ — спостерігати, а зовсім інша — ходити самому. Та його нове тіло знову прийшло йому на допомогу. Здавалося, воно саме вело його й підказувало кожен наступний рух.

Людина на ім'я Бін зробила перший крок, потім другий, третій… Якби він зараз побачив себе збоку, то неодмінно помітив би на своєму обличчі широку й трохи кумедну усмішку. Випробовуючи можливості нового тіла, Бін пішов швидше, а потім навіть трохи побіг. І знову все виходило чудово.

Радісно сміючись, він нарешті підбіг до самої крайки води й подивився вдалечінь.

— Дякую тобі, любий Нептуне, що виконав моє дивне прохання! Усе виявилося навіть незвичайнішим і цікавішим, ніж я міг уявити, — тепло всміхнувся Бін. — А тепер я йду до неї! Не хочу втрачати жодної хвилини.

Сказавши це, він помахав рукою в бік моря, так само як це робила Карен, прощаючись із ним, а потім бадьоро рушив уздовж берега.

***

Того ранку Карен проспала свій сніданок. Надокучливий будильник, як не дивно, іноді був для неї дуже корисною річчю. Дівчина ще трохи поніжилася в ліжку, але сонячний промінь, що пробився крізь жалюзі на вікні, наполегливо запрошував її підвестися.

Вона востаннє солодко потягнулася, відкинула ковдру, поставила чайник, заварила свій улюблений чай і, прихопивши з холодильника великий шматок бісквіта, вийшла на ґанок. Зручно вмостившись на улюбленій сходинці, Карен неспішно пила чай, то милуючись хмаринками, що пливли небом, то вдивляючись у морський берег неподалік. Перший шматок бісквіта зник дуже швидко, тож вона відразу сходила по другий.

Потім дівчина вдягнула спортивну майку, шорти й кросівки та вирушила на ранкову пробіжку. Їй завжди подобалося неквапливо бігти вздовж самої крайки води, вдихаючи свіже морське повітря. Єдиними, хто був не в захваті від її пробіжок, були чайки, яким раз у раз доводилося поступатися дорогою. Втім, Карен не сумнівалася, що й їм трохи ранкової фізкультури аж ніяк не завадить.

Вона причинила двері своєї кімнати й неспішно вибігла спочатку до моря, а потім рушила безлюдним пляжем уздовж берега. Хвилин за п'ять спокійного бігу Карен раптом побачила попереду постать самотнього чоловіка, який ішов їй назустріч.

Вона нерідко зустрічала під час пробіжок туристів або когось із працівників готелю. Уже хотіла, як завжди, привітатися незнайомцеві: «Доброго ранку!», але раптом помітила, що він зупинився й якось незвично дивиться на неї.

Вродливій Карен увага чоловіків була не в новину. Та цей незнайомець поводився трохи дивно й незвично.

«Може, він мене знає?» — подумала дівчина й сповільнила крок.

Світловолосий юнак видався їй дуже симпатичним. Але зараз він не зводив із Карен очей і водночас якось по-дитячому, щиро всміхався.

— Ми з вами десь зустрічалися? — здивовано запитала дівчина, зрівнявшись із ним.

Придивившись уважніше, вона вже майже не сумнівалася, що колись раніше бачила цей добрий і веселий погляд.

— Думаю, що так! — весело й водночас схвильовано відповів молодий чоловік. — У вас, бува, не знайдеться для мене свіжої рибки?

У Карен мало не підкосилися ноги. Вона миттєво зрозуміла, де вже бачила ці очі.

— Якщо сьогодні захочете мене пригостити, вам зовсім не обов'язково заходити у воду, — з усмішкою продовжив юнак, а потім тепло додав: — Дуже радий знову бачити вас, люба Карен! Я — Чарлі. Хоча насправді мене звати Бін. Але, зрештою, можете називати мене так, як вам більше до вподоби.

***

Гео загубив свого друга Біна. Від самого ранку він шукав його, розпитував усіх навколо, але ніхто Біна не бачив.

«Дивно, — думав Гео. — Зазвичай Бін завжди розповідав мені про свої плани. Куди ж він міг зникнути, нічого не сказавши?»

Пошукавши ще трохи, Гео вирішив увечері поплисти до острова, де жила Карен. Саме туди Бін навідувався найчастіше.

Було вже зовсім темно, коли дельфін підплив до острова. Ще здалеку він побачив у воді Карен і якогось незнайомого юнака поруч із нею. Гео підплив ближче й почав озиратися, шукаючи друга.

— Гео, друже мій! — раптом почув він зовсім поруч незнайомий голос. Від несподіванки дельфін завмер.

«Хто тут знає моє справжнє ім'я?» — здивовано подумав він.

— Гео, Гео, подивися на мене! — знову пролунав той самий голос.

Дельфін висунув голову з води й широко розплющеними очима втупився в хлопця, який продовжував звертатися саме до нього.

— Ну що, друже, невже ти не бачиш, що в мене й справді виросли ноги? — юнак із такими знайомими очима підійшов до дельфіна й лагідно торкнувся його. — Це ж я, Бін!

Гео мовчав і не зводив із нього погляду. Нарешті він потроху знову зміг говорити.

— Ти... ти хочеш сказати... — почав він.

— Ага, — засміявся юнак. — Тож передай від мене вітання Медкі, Понті, Боллі та моїм батькам. Скажи їм, що я у відпустці на землі — рівно на два тижні.

— Біне! — нарешті впізнав його Гео. — Друже, тобі вдалося!

— Вдалося, Гео, — тепло погодився Бін. — Нептун допоміг мені. А тепер привітайся, будь ласка, з Карен, а то мені навіть трохи незручно за твоє виховання.

Гео перевів погляд на дівчину, яка стояла поруч із Біном. Вона вже не могла стримати сміху.

Гео привітався з нею.

— Привіт, Гео! — нарешті сказала Карен. — Тепер я вже знаю, як вас насправді звати. Рибки будеш?

— Та який там, — відповів Гео. Бін перекладав його слова Карен. — У мене від самого ранку немає апетиту. Спочатку через те, що загубився друг, а тепер — після всього цього. Ну й дива кояться!

— Це правда, мій добрий друже! Передай усім, щоб не хвилювалися, і припливай щовечора до сусідньої лагуни, — Бін підморгнув йому зовсім по-людськи. — Я розповідатиму тобі там про все, що побачив за день.

— Гаразд, Біне! — усміхнувся у відповідь Гео.

Його розгубленість потроху минала. Він навіть повернувся до Карен.

— А мені не дасте кілька шматочків?

Дівчина з усмішкою простягнула йому рибку.

— А ти тепер що їси? — запитав Гео у друга.

— Поки що й сам не знаю, — знизав плечима Бін. — Карен сьогодні обіцяла відвести мене в одне місце, де їдять люди. Воно називається ресторан. Потім я тобі все розповім.

— Добре, Біне, — відповів Гео. — Не буду вам більше заважати. Два тижні — це не так уже й багато.

Після цього дельфін подякував Карен, ще раз поглянув на щасливого друга поруч із нею й поплив додому. Ото вже новини він сьогодні принесе всім!

***

У ресторані, куди того вечора Карен привела Біна, було доволі людно. Була п’ятниця, тож люди прийшли сюди смачно повечеряти й відпочити після робочого тижня. Бін ішов залом слідом за дівчиною, з цікавістю розглядаючи все навколо. Він намагався поводитися так само, як інші люди, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

Їхній затишний столик стояв у самому кутку залу біля вікна. Бін і Карен сіли за нього, весело усміхаючись. Увесь день вони провели разом у захопливих розмовах. Бін розповідав дівчині неймовірні історії про підводний світ, а Карен знайомила його з життям людей на землі.

Бін уже добре знав, що таке холодильник, газонокосарка, чайник і фотоапарат. Саме розповідь про останній прилад допомогла йому розгадати таємницю яскравих спалахів у руках людей.

Карен з усмішкою дивилася на свого незвичайного гостя. Він був таким веселим, щирим і відкритим, що поруч із ним дівчина почувалася напрочуд легко. А його трохи наївні запитання раз у раз викликали в неї сміх.

До їхнього столика підійшов офіціант і поклав перед Біном меню. Той запитливо глянув на Карен.

— Ця книжечка називається меню, Біне, — пояснила вона. — Тут записані всі страви, які ми можемо замовити.

Бін спочатку відкрив меню догори дриґом, але, побачивши, як Карен пирснула від сміху, швидко зорієнтувався й перевернув його. На щастя, усі страви були зображені на світлинах. Тепер уже всміхнувся сам Бін. До того ж він відчув, що добряче зголоднів.

Швидко перегорнувши сторінки до розділу з рибними стравами, колишній дельфін одразу зробив вибір. Страва на зображенні нагадувала ту, яку іноді готувала його мама. Карен, побачивши його вибір, схвально кивнула.

— Лосось у креветковій паніровці. Дуже смачна страва!

Невдовзі їм принесли замовлення. Бін уважно спостерігав, як Карен взяла до рук ніж і виделку.

— А це ще навіщо? — пошепки запитав він.

— Щоб було зручніше їсти, — усміхнулася дівчина. — Так їдять усі люди.

Бін уважно подивився спершу на свої руки, а потім на столові прибори.

— Справді? — із сумнівом промовив він. — А мені здається, що й без них дуже зручно. Ну, гаразд...

Він знизав плечима й почав опановувати дві нові металеві речі, чим не раз викликав сміх у Карен.

Після основної страви їм принесли десерт, який обрала Карен. Коли Бін відкусив перший шматочок, його очі від задоволення навіть трохи заплющилися.

— Який чудовий смак! — вигукнув він, а потім узяв ніж і відрізав половину свого шматка. — Можна я віднесу це Гео? Він неодмінно має скуштувати.

— Авжеж! — засміялася Карен. — Якщо йому сподобається, я іноді приноситиму такі ласощі йому на годування.

Наприкінці вечері офіціант приніс рахунок, і Бін побачив, як Карен поклала до нього якісь папірці. Він запитливо глянув на дівчину.

— Це гроші, — усміхнувшись, пояснила вона. — Люди спочатку їх заробляють, а потім платять ними за їжу, житло та інші речі. Гроші бувають паперовими, а бувають металевими — сріблястими й золотавими.

Карен показала йому кілька монет.

— О! А я вже бачив такі! — пожвавився Бін. — На старому кораблі, де живе мій друг Медкі, у кутку стоїть невелика скринька з ними. Щоправда, там переважно золотаві. Я можу попросити Гео, і він принесе їх тобі.

— Оце так! — лише й змогла промовити дівчина після хвилинної мовчанки. — Та це ж справжній скарб! За таку кількість золотих монет можна купити великий будинок і навіть цей ресторан.

— Хто б міг подумати, — здивувався Бін. — А ми під водою нічого не купуємо. У нас і так усе є. То, може, принести їх тобі?

Дівчина на хвилину замислилася.

— Дякую, Біне! Але поки що не треба, — усміхнулася вона. — Якщо колись мені справді буде дуже потрібно, я скажу. Адже гроші й для мене не найголовніше в житті.

Після цього вони підвелися з-за столу й вийшли надвір під зоряне небо.

— А що для тебе найголовніше, Карен? — через деякий час запитав Бін.

— Не знаю, — замислено відповіла вона. — Напевно, свобода, щастя й любов. Хочеться, щоб поруч зі мною завжди були близькі люди. А ще — море й багато усмішок навколо.

— Зовсім як у мене, — здивувався Бін, дивлячись на Карен. — Недарма ж я щовечора припливав саме до тебе.

Дівчина теж уважно подивилася на нього, але нічого не відповіла. Поволі вони дійшли до кімнати, де жила Карен.

— Уже час спати, — сказала вона. — Я постелю тобі на кухні. Там буде цілком зручно.

Бін трохи завагався.

— Карен, а можна якось іншим разом?

Він поглянув у бік моря.

— Я ще хотів сьогодні поплавати з Гео, розповісти йому всі новини, а потім спробувати заснути в морі, як раніше. До того ж, — Бін відкрито подивився дівчині в очі, — два тижні, Карен, проминуть дуже швидко. А потім нам знову доведеться жити нарізно. Мені здається, нам не варто надто сильно прив’язуватися одне до одного.

Карен опустила очі.

— Якби все залежало лише від наших бажань, мій дорогий Біне. Але всередині кожного з нас є маленька частинка, яка називається серцем. І воно живе зовсім за іншими законами.

Карен підвелася навшпиньки й поцілувала Біна в щоку.

— Іди до Гео. Добре поплавай і приходь завтра вранці. — Вона відступила на крок і помахала йому рукою. — А я чекатиму на тебе!