Казка Дельфіни (Частина 1)

Бін і його друзі

Жив-був дельфін Бін. Найбільше у світі він любив море, сонечко та свіжий морський вітерець. Щоранку Бін весело змагався з друзями, перестрибуючи через хвилі. Потім запливав у гості до когось із товаришів, а надвечір вирушав до острова, де люди годували дельфінів із рук. Звісно, рибка, спіймана в океані, завжди смачніша, але...

Просто Бін дуже любив дивитися в очі одній дівчині на ім'я Карен. Вони були такими чистими, добрими й водночас такими веселими, що дельфін із радістю брав рибку просто з її долонь. Узагалі Бін завжди обирав друзів саме за очима. Йому подобалися добрі, спокійні й трохи пустотливі. Саме такі очі були у його друга дельфіна Гео, восьминога Понті, манти Боллі та великої доброї черепахи Медки.

Одного разу, стрибаючи по хвилях поруч із кораблем, що прямував до Австралії, Бін побачив такі самі очі в одного хом'ячка. Той сидів біля борту, тримаючи в лапках велику книжку. Бін високо вистрибнув із води просто перед його носом, а хом'ячок відірвався від читання й довго махав йому лапкою навздогін.

Ще Бін дуже мріяв знайти собі добру подругу. Йому вже давно настав час створити власну родину, і батьки дуже через це хвилювалися. Ледь не щотижня вони знайомили його з новою дельфінкою, намагаючись обрати для сина ту, що мала найграційніший хвіст або найгарніші плавці. Але Бін насамперед завжди зазирав їм в очі... І, зрештою, часто мріяв, щоб у Карен із острова раптом виріс дельфінячий хвіст.

І цього дня батьки знову влаштували нове знайомство. Бін приплив до них трохи раніше й, як завжди, вислухав мамині нарікання, що вона, мабуть, швидше постаріє, ніж дочекається маленьких онуків-дельфінят. Потім він привітався з батьком, дружньо плеснувшись із ним плавцями.

У тата Біна теж були мудрі й дуже добрі очі. Він із усмішкою переводив погляд то на дружину, то на сина.

— Ти вже бачив її, тату? — запитав Бін.

— Ні, — засміявся батько. — Я зазвичай знайомлюся лише після обіду.

— І де ж мама знайшла її цього разу? — поцікавився син.

— Здається, у якомусь салоні з чищення та полірування шкіри, — замислено відповів батько.

— О, Нептуне! — лише зітхнув Бін.

Дельфіни часто так говорили. Ніхто з них ніколи не бачив Нептуна, але всі були певні, що він десь існує і неодмінно допомагає тому, хто щиро просить у важку хвилину.

— Тримайся, сину! — підбадьорив його батько. — Поки я знайшов твою маму, довелося познайомитися чи не з двома сотнями дельфінок.

— То саме тоді ти й став таким мудрим? — усміхнувся Бін.

— Хлопці, у нас гостя! — почувся голос мами.

Вони обернулися.

До їхнього дому запливала струнка дельфінка з неймовірно блискучою шкірою. Бін спробував зазирнути їй в очі, але зрозумів, що крізь такий блиск це майже неможливо. Він важко зітхнув і поплив разом із батьком до столу. Добре хоч був справді голодний.

— Вітаю! Мене звати Бін, — чемно звернувся він до гості. — Гарна сьогодні водичка, чи не так? А як звати вас?

Після цих слів він із задоволенням проковтнув велику, апетитну рибину в хрусткій креветковій паніровці. Так смачно її не вмів готувати ніхто у світі, окрім його мами.

***

Наступного дня до Біна завітав його друг — дельфін Гео. Гео був великим і надзвичайно добрим. Він нікому не вмів відмовляти, тому всі навколо постійно просили його про допомогу. Намагаючись хоч трохи відпочити від нескінченних прохань, Гео часто казав, що він дуже-дуже лінивий. Та це діяло зовсім навпаки — після таких слів усі ще завзятіше зверталися до нього.

Тож у Гео залишався лише один спосіб сховатися від усіх — поплисти кудись далеко разом із другом Біном. Саме цього дня вони вирішили навідати свого давнього приятеля — черепаху Медкі.

— Ну що, як тобі вчорашня знайома? — усміхаючись, запитав Гео.

— Не знаю, — засміявся Бін, розвівши плавці. — Вона так засліпила мене блиском своєї шкіри, що я майже нічого не роздивився.

Посміявшись, друзі вирушили в дорогу. Вони випливли на поверхню моря й попрямували туди, де жила черепаха. Час від часу високо вистрибували з води, а іноді навіть перекидалися в повітрі. Море було спокійне, сонце яскраво сяяло, і ця подорож приносила їм справжню насолоду.

Прибувши на місце, дельфіни попливли в морську глибину. Черепаха Медкі мешкала на самому дні, у трюмі старого затонулого корабля. Підпливши до нього, друзі знову по черзі зазирнули в довгу металеву трубу, що стирчала з носової частини судна. Щоразу вони дивувалися:

— Для чого людям була потрібна ця дивна річ?

Та відповіді так і не знаходили.

Знизавши хвостами — саме так дельфіни виражали здивування — вони запливли всередину через велику пробоїну в борту.

У трюмі Медкі сидів перед великим глобусом, який колись знайшов на цьому кораблі. Він повільно обертав його й замислено розглядав. Побачивши друзів, черепаха тепло привіталася.

— Привіт, Медкі! — сказав Гео. — А що це ти так уважно розглядаєш?

— Та ось, мої друзі, — відповів Медкі. — Наступного року мені час відкладати яйця на березі. Ось і придивляюся до гарних місць.

Він знову легенько покрутив глобус.

— Ось тут чудовий куточок на Галапагоських островах... А ось ще кілька прекрасних островів в Індійському океані...

— Зачекай, друже! — перебив його Бін. — Я нічого не розумію. Хіба черепахи не відкладають яйця саме там, де самі народилися?

Медкі ледь усміхнувся.

— Звісно, мій мудрий друже. Ми відкладаємо яйця тільки там, де з'явилися на світ, — хитро примружився він. — Але ж хто сказав, що нам не можна помріяти про інші місця?

Дельфіни дружно розсміялися.

— А якщо серйозно, де ти відкладатимеш яйця наступного року? — запитав Гео.

— Тут, неподалік, на широкому пляжі за островом. Я вже кілька разів плавав туди, щоб усе оглянути.

— І як там?

— Загалом добре, — відповів Медкі. — Лише одне мене трохи дивує.

— Що саме? — поцікавився Бін.

— Іноді поруч із черепахами на піску сидять люди й уважно спостерігають, як ми відкладаємо яйця.

— Вони заважають? — запитав Гео.

— Ні, сидять тихенько. Але ніяк не збагну, навіщо їм це.

— Може, вони вчаться у вас, як правильно відкладати яйця? — припустив Бін.

— Я теж про це думав, — усміхнувся Медкі. — Бо інакше навіщо їм це потрібно?

На мить усі замовкли.

— Людей іноді дуже важко зрозуміти, — нарешті промовив Бін. — От, наприклад, для мене загадка, чому вони щовечора годують нас біля великого острова.

— Гадаю, вони точно не вчаться у вас їсти, — усміхнувся Медкі. — Хоча...

Друзі весело розсміялися.

— Може, вони просто хочуть на нас подивитися? — припустив Бін. — Я ж теж припливаю туди, щоб побачити Карен.

— А ви помічали, що коли люди бачать нас, у них у руках спалахують якісь вогники? — задумливо мовив Гео. — Може, ми якось допомагаємо їм їх запалювати? Бо коли нас немає, майже немає й тих вогників.

— Молодець, Гео! — схвально сказав Медкі. — Я теж не одразу звернув на це увагу. Але такі вогники з'являються і тоді, коли черепахи відкладають яйця.

— Саме так! — кивнув Бін. — Отже, ми потрібні їм, щоб з'являлися ці вогники. Та навіщо вони їм?

На це запитання ніхто не знайшов відповіді.

— Гаразд, — нарешті сказав Бін. — Можливо, колись ми це зрозуміємо. А якщо ні — значить, нам це й не так уже потрібно.

Він повернувся до виходу з корабля.

— До речі, друзі, мені вже час пливти на зустріч із Карен. Гео, ти зі мною?

— Авжеж, — задоволено кивнув той. — Нічого страшного не станеться, якщо сьогодні я повернуся додому трохи пізніше.

— Тоді вирушаймо!

Дельфіни дружньо поплескали Медкі плавцями по панциру на прощання й попливли до виходу. Та на півдорозі Бін раптом зупинився й серйозно подивився на Гео.

— Знаєш, друже, — тихо промовив він. — Я думаю, Карен годує мене зовсім не заради тих вогників. Вона не така. Я жодного разу не бачив їх у її руках. Мені здається, вона просто щиро радіє нашій зустрічі.

— Я навіть не сумніваюся, що ти маєш рацію, друже, — усміхнувся Гео.

Бін щасливо усміхнувся й поплив далі назустріч Карен.

***

— Чарлі, Чарлі, привіт! — почув Бін радісний голос Карен, коли підплив зовсім близько до берега.

Карен чомусь завжди називала його цим дивним ім'ям. Скільки разів Бін намагався повідомити їй своє справжнє ім'я, але вона лише усміхалася у відповідь і, схоже, зовсім його не розуміла.

— Титане, Титане, привіт! — знову радісно вигукнула Карен, побачивши Бінового друга.

Бін усміхнувся. Людське ім'я Гео було ще жахливішим.

Цього дня на березі майже не було людей. У воді стояли лише ті, хто щодня годував дельфінів: Карен і ще двоє хлопців неподалік. Бін теж добре знав їхні імена — Ян і Джек.

— Ну як минув твій день, Чарлі? — усміхаючись, запитала дівчина й простягнула йому найкращий шматочок риби. — Мабуть, сьогодні багато де плавав?

—

— Привіт, Карен! — тепло відповів Бін. — Радий тебе бачити. День минув добре. Сьогодні ми з Гео гостювали в Медкі.

Вислухавши у відповідь дельфіняче щебетання, Карен зітхнула. Шкода, що вона нічого не розуміла, адже Чарлі явно щось їй розповідав. Які ж у нього розумні й виразні очі! Навіть серед людей такі зустрічаються нечасто.

— Ех, Чарлі! — Карен лагідно погладила дельфіна по голові. — От би мені зрозуміти, що ти говориш. Скільки всього цікавого я тоді дізналася б.

Бін радісно потерся об її руку.

— Так, друже, — почув він позаду голос Гео. — Було б справді непогано, якби в неї виріс хвіст. Із вас вийшла б чудова пара.

— Або якби в мене з'явилися ноги... — несподівано промовив Бін.

— Ти це серйозно? — здивовано поглянув на нього Гео.

— Не знаю, — Бін знизав плавцями. — Іноді мені здається, що побігати разом із нею вздовж морського берега було б не такою вже й поганою ідеєю.

Він доїв останній шматочок риби з рук Карен і голосно подякував їй. Дівчина усміхнулася, цього разу добре його зрозумівши. Потім дельфіни весело пропливли навколо неї кілька кіл і попрямували у відкрите море. Карен залишилася стояти у воді до пояса й махала їм рукою навздогін.

«Які ж вони добрі й чудові, — думала вона. — Такі вільні й щирі. Шкода, що на землі не так багато людей, схожих на них».

Дівчина знову зітхнула, поринувши у свої думки, й повільно рушила до берега. Тривав низький сезон, до того ж був понеділок, тому туристів на острові майже не було. Отже, сьогодні вона могла повернутися додому трохи раніше.

***

Восьминіг Понті розмальовував панцирі маленьких черепашок. У п'ятьох його щупальцях водночас було п'ять пензликів із фарбами різних кольорів, а трьома іншими він тримався за корали. І хоча Понті працював надзвичайно швидко, черга черепашок до нього все одно була чималою.

Гео та Бін, які того дня завітали до нього в гості, побачивши таку незвичайну картину, від подиву навіть завмерли на місці.

— Понті, що це я бачу? — першим звернувся до восьминога Гео. — Ти взявся до малювання, і, схоже, цілком серйозно!

— А що мені залишалося робити? — зітхнув Понті, привітавшись із друзями. — Спочатку я їм відмовляв. Але тепер з'явилася така мода — малювати на панцирах. Тоді черепашки швидко знайшли іншого художника, який умів гарно зображати лише чорно-білі риб'ячі скелети. Уявляєте, хто після цього плавав навколо мене? А тепер погляньте!

Понті одночасно вказав чотирма пензликами в чотири різні боки. І справді, скільки сягав погляд, навколо плавали веселі, яскраві й різнобарвні черепашки.

— Гарно стало, правда? — усміхнувся восьминіг.

— А ти маєш рацію, друже! — замислено кивнув Бін. — Я й справді не пригадаю яскравішого рифу.

— Отож-бо! — сказав Понті й, зробивши останній мазок, легенько підштовхнув наступне черепашеня в море.

Малюк радісно кинувся вперед, але друзі-дельфіни суворо перегородили йому шлях.

— А де твоє «дякую», малий? — хором запитали вони.

— Ой, забув... — стрепенулося черепашеня, а тоді голосно вигукнуло: — Щиро дякую, дядечку Понті!

Усі троє друзів голосно розсміялися.

— А що нового у вас? — запитав восьминіг у дельфінів.

— Та нічого особливого, — відповів за обох Гео. — Учора гостювали в Медкі, а потім плавали до острова вечеряти.

— Карен досі там? — примружившись, запитав Понті.

— Там, там. І досі без хвоста, — засміявся Бін, розвівши плавці.

Тим часом у черзі черепашок уже здійнявся невдоволений гомін. Понті зітхнув і знову вмочив пензлики у фарбу.

— Гаразд, друзі! Їх тут на рифі лише зо дві сотні. Думаю, за тиждень упораюся, а потім неодмінно поплаваю з вами десь разом, — сказав він і наніс на панцир наступної черепашки перші чотири мазки.

Дельфіни тепло попрощалися з другом і попливли назад.

— Якщо захочете розмалювати собі хвости, — почули вони позаду веселий голос Понті, — можете припливати до мене без черги!

Бін і Гео відразу попливли швидше.

***

Манта Боллі кружляла перед маскою дайверів, що вже давно лежала серед коралів і слугувала їй за дзеркало. Власне, Боллі й без того знала, що манти завжди мають бездоганний вигляд, але зайвий раз переконатися в цьому їй було зовсім неважко. Вона ще раз плавно обернулася перед склом.

— Ох, яка ж я гарна!

Манта вже давно жила на схилі цього мальовничого рифу, звідки відкривався чудовий краєвид на віялоподібні корали. Щоранку Боллі сама або разом із подругами вирушала в довгу мандрівку навколо всього атолу. А раз на три дні запливала на мілководдя, де її старанно очищували риби-чистильники. Харчувалася манта смачним планктоном, якого довкола було вдосталь. Окрім мант, його тут їли лише рідкісні кити та китові акули, тож із їжею Боллі ніколи не мала жодних труднощів.

Іноді, коли ставало нудно, манта підпливала ближче до дайверів або до освітленого ліхтарями причалу сусіднього острова. Люди щоразу радісно вигукували, побачивши її, і Боллі це дуже тішило. Якщо вони так радіють, значить, вона й справді має чудовий вигляд. Манта зробила ще одне коло перед своєю маскою.

— Після нас із Гео ти найграційніша на всьому цьому рифі! — почула вона за спиною веселий голос Біна й, усміхнувшись, озирнулася.

— Привіт, хлопці! — радо привітала вона двох своїх давніх друзів. — Я саме нещодавно почула від подруг багато цікавого про скромність. Зараз усе вам детально розповім.

— Тільки не це, Боллі! — Гео зморщив носа. — Гаразд, забирай у нас перше місце, але краще розкажи якийсь новенький підводний анекдот. Твої подруги постійно тобі їх переповідають.

— Анекдот? — замислилася Боллі, піднявши догори свої широкі плавці. — А ось! Жив собі морський окунь. І мав він такий кепський характер, що ніхто не хотів із ним товаришувати.

— Та знаємо ми цей анекдот, Боллі, знаємо, — перебив її Бін. — Як він випадково подружився з рибалкою і все таке...

— Ні, ні, — заперечила Боллі. — Цей зовсім інший. Отож, поплив якось той окунь до мудрого кита за порадою, як знайти собі друзів. Кит довго думав, а тоді сказав:

— Для початку почни вітатися з усіма мешканцями рифу. Тоді друзі неодмінно в тебе з'являться.

Зрадів окунь, поплив геть, а наступного дня повернувся до кита весь побитий.

— Що сталося? — здивувався кит. — За що це тебе так?

— За дружбу, — відповів окунь. — Сьогодні вранці повз мене пропливала велика зграя жовтих снеперів. Ну, я й вирішив чемно привітатися з кожним. Але після слів: «Добрий день, вісімдесят сьомий снерепере!», вони чомусь усі разом на мене накинулися.

Регіт дельфінів заглушив останні слова Боллі.

Ще трохи поспілкувавшись із мантою, друзі вирушили разом із нею на прогулянку навколо атолу.