Як кошеня «осіннього метелика» ловило

На горищі одного невеликого міського будинку жила справжня котяча родина.

Тато — великий пузатий кіт із рожевим носиком. Шерсть у нього була чорна-пречорна, без жодної білої плямочки. За це дворові діти прозвали його Вуглинкою.

Мама — вродлива довгошерста біла киця. Ніхто достеменно не знав, як вона опинилася на вулиці. Подейкували, що колись вона сама втекла від господарів, щойно побачила Вуглинку. То було справжнє кохання з першого погляду.

Кицю всі називали Сніжкою.

А згодом у Вуглинки та Сніжки народилися кумедні кошенята.

Їх було дев’ятеро, і всі зовсім різні. В одного шерсть була чорна, а лапки — білі. В іншого голівка біла, зате тулуб чорний-пречорний. Хтось мав плямки, а в когось на шерсті можна було розгледіти справжні візерунки.

Та найбільше мешканцям будинку полюбився Купі.

«Чому Купі? Звідки таке дивне ім’я?» — запитаєте ви.

А все тому, що кошеня було чорне, а на спинці в нього красувалася велика біла плямка у формі серця. Носик у Купі був рожевий, а очі — зелені. Ось його й назвали на честь Купідона — Купі.

Дітям у дворі дуже подобалося гладити кошеня. Хтось навіть вигадав прикмету: якщо Купі сам підійде й потреться об тебе, значить, Купідон тебе обрав і незабаром ти зустрінеш своє кохання.

Купі був допитливим, але трохи сором’язливим кошеням. Він рідко грався з кимось, окрім своїх братів і сестер. У спільних перегонах майже завжди прибігав останнім.

І зовсім не тому, що повільно бігав.

Просто Купі не хотів перемагати.

Щоразу, коли хтось вигравав у перегонах, усі дворові коти збиралися навколо переможця й голосно нявкали, вітаючи його. Купі такого галасу й уваги не любив.

Йому цілком вистачало захоплених поглядів дітей, які милувалися його незвичайною шерсткою.

Кошенята народилися наприкінці літа. Для них увесь світ досі складався із зеленої трави, теплого сонця, веселих калюж і полювання на метеликів.

Інших пір року малюки ще не бачили.

Та серпень минув, і настала їхня перша осінь.

Вуглинка та Сніжка намагалися якнайкраще утеплити горище. Вони знали, що осінь буває холодною й непривітною. Сонце вже не завжди світить яскраво, дедалі частіше його затуляють хмари, а дощ уже не такий теплий і бажаний, як улітку.

Для дорослих котів осінь була непростою порою. Їжу ставало важче знаходити, а в домівці потрібно було берегти тепло.

Та маленькі кошенята ще нічого про це не знали.

Для них прихід осені здавався справжнім дивом.

Одного ранку Купі визирнув надвір і неабияк здивувався. Замість звичних зелених дерев він побачив жовті, червоні й бордові.

Здавалося, поки всі спали, хтось узяв величезний пензель і розфарбував листя яскравими фарбами.

Купі вирушив на прогулянку.

Він часто гуляв сам і зовсім не боявся. У своєму дворі він знав майже кожного собаку, а діти ніколи його не кривдили. Купі добре пам’ятав, звідки може виїхати машина, де іноді можна знайти щось смачненьке, а куди краще навіть не заглядати.

Того дня він, як завжди, блукав знайомою доріжкою між деревами.

Раптом його увагу привернуло щось дивовижне.

У повітрі кружляв кленовий листочок.

Купі здалося, що це якийсь незвичайний осінній метелик.

Кошеня вже приготувалося стрибнути й упіймати його, щоб роздивитися ближче, та раптом подув вітерець — і листок полетів геть.

Купі дуже засмутився.

Він був спритним кошеням і вмів високо стрибати. Зазвичай упіймати метелика для нього було зовсім не складно.

А цього разу не вийшло.

Та ось вітер подув знову, і з-за спини Купі вилетіло ще кілька різнокольорових листочків.

Кошеня одразу пожвавішало й кинулося навздогін.

Один листочок був яскраво-червоний, інший іще залишався зеленим.

Купі обрав червоний.

Він промчав повз припарковані машини й побачив, як листочок опустився на асфальт.

Кошеня вже приготувалося до вирішального стрибка, коли новий порив вітру підхопив листок і закружляв його в повітрі.

Купі знову помчав за ним.

Листочок то падав, то знову здіймався вгору, наче навмисне дражнив маленького мисливця.

Купі так захопився погонею, що перестав помічати все довкола.

Він пробіг повз знайомий майданчик, потім повз футбольне поле, магазини, поліклініку й будинки, яких ніколи раніше не бачив.

Лише коли зовсім стомився, Купі зупинився.

Він опинився в незнайомому дворі серед високих-превисоких багатоповерхівок.

І саме там нарешті наздогнав свою здобич.

Купі нахилився й розчаровано зітхнув.

То був зовсім не метелик.

Лише звичайний кленовий листок.

Хоча, треба визнати, дуже красивий.

Раптом вітер посилився.

І почався перший у житті Купі справжній листопад.

Листя кружляло в повітрі, танцювало на вітрі, падало на землю й знову злітало вгору.

Його ставало дедалі більше.

Для маленького кошеняти це було неймовірне видовище.

Незабаром листя насипалося стільки, що Купі засипало майже з головою.

З-під купи визирнув рожевий носик.

Потім показалося одне вушко.

Купі прислухався.

Десь зовсім поруч почулося тихе тупотіння маленьких котячих лапок.

«Мабуть, хтось із моїх братів або сестер!» — подумав Купі.

Він вирішив їх налякати.

Коли кроки стали зовсім близькими, кошеня щосили відштовхнулося лапками й вистрибнуло з купи листя.

— Ня-а-ав!

Та перед ним була зовсім не сестричка й не братик.

Поряд ішла маленька руда пухнаста киця.

Побачивши, як із купи листя раптом вискочило щось чорне, вона страшенно перелякалася й миттю сховалася під найближчою машиною.

— Ти хто? — здивовано запитав Купі.

Відповіді не було.

Він обережно підійшов до машини й зазирнув під неї, але надто близько підходити не став.

— Чого ти там сховалася? Я ж не злий пес. Просто хотів пожартувати. Думав, це хтось із наших.

— Із яких це «ваших»? — почувся з-під машини тоненький голосок.

— Із моєї родини. Я взагалі не з цього двору. Якщо чесно, я навіть не знаю, як сюди потрапив.

Киця обережно вилізла з-під машини й почала старанно вилизувати лапку.

— Ти мене налякав. Я Лорі. Живу неподалік, — сказала вона лагідним голосом, ніби вже зовсім забула про свій переляк.

— Пробач. Я не хотів тебе лякати. Точніше… хотів, але думав, що це хтось інший. Загалом, вибач мені, будь ласка. Ти не знаєш, як дістатися до двору, де стоять невеликі будинки?

— Це той двір біля футбольного поля?

— Так!

— Я знаю дорогу.

Купі радісно підняв хвостика.

— Допоможи мені, будь ласка, повернутися додому. А я познайомлю тебе зі своєю родиною.

— Добре, ходімо.

Лорі й Купі рушили до його дому.

Дорогою кошеня розповіло, як переплутало кленовий листок із красивим метеликом.

Лорі не стала сміятися.

Вона була трохи старша за Купі й уже знала, що таке осінь. Та й сама любила ганятися за різнобарвними «осінніми метеликами».

Коли кошенята нарешті дісталися дому, то побачили схвильованих Сніжку й Вуглинку.

Виявилося, що Купі вже давно шукає вся котяча родина.

Кошеня попросило пробачення в батьків, а потім представило їм, братам і сестрам свою нову знайому.

Лорі дуже зраділа, побачивши стільки кошенят.

Познайомившись з усіма, вона сказала:

— У тебе така велика родина. Це чудово.

У її голосі Купі почув легкий смуток.

— А хіба в тебе немає родини? — здивувався він.

Купі навіть не уявляв, що хтось може жити не в такій великій родині, як він.

— Ми з мамою живемо удвох у великому багатоповерховому будинку. У нас є господарі, вони добре про нас дбають. Але мені бракує друзів.

— То ти домашня киця? — Купі широко розплющив очі від здивування.

— Так. Але мені дозволяють гуляти самій. Коли хочу повернутися додому, просто нявкаю під вікном.

— Оце так! — захоплено вигукнув Купі.

Лорі сумно усміхнулася.

— Оце так — мати таку велику родину. Усіх моїх братів і сестер віддали в різні домівки. Я навіть не знаю, де вони тепер.

Здавалося, ще трохи — і Лорі заплаче.

Купі одразу підійшов ближче.

— Не сумуй! Хочеш щодня приходити до нас гратися? Ми теж можемо стати тобі наче братики й сестрички!

— Справді можна? — несміливо запитала вона.

— Звичайно!

Купі так зрадів, що підбіг до Лорі й легенько торкнувся носиком її мокрого носика.

— Ой… — зніяковіла киця.

Та вже за мить вона підняла пухнасту лапку й торкнулася Купі.

— Ти водиш!

І миттю пірнула з головою в купу опалого листя.

— Ах ось як! — вигукнув Купі й кинувся за нею.

Вітер знову підхопив листя й закружляв його в повітрі.

Кошенята бігали одне за одним, стрибали, ховалися й качалися в м’якому осінньому листі.

Так одна маленька червона «осіння метеликова» пригода допомогла сором’язливому Купі знайти нового друга.

І хто знає, можливо, колись Купі та Лорі й самі стануть мамою й татом великої родини різнокольорових пухнастих кошенят.

І, можливо, у кожного з них на спинці красуватиметься маленька плямка у формі серця.