Гелловінська ніч

Темної-претемної ночі, коли зорі з висоти дивляться на неосвітлену землю, повний місяць сяє так яскраво, наче сонце ясного дня, а холодний туман стелиться ще теплими вулицями, трапляються справді незбагненні речі.

Та є одна ніч на рік, яка стає особливо темною й таємничою. Ця осіння ніч перетворилася на справжнє свято для всілякої нечисті — Гелловін.

Кажуть, щоб цієї ночі спати спокійно, потрібно вирізати з гарбуза особливий ліхтар — світильник Джека. Його вогник відганяє від оселі непроханих потойбічних гостей.

Для відьом, чаклунів і привидів Гелловін має особливе значення. Саме цієї ночі вони збираються разом, щоб показати, яких нових чарів навчилися за минулий рік, і похвалитися, кому вдалося налякати людей найбільше.

Та наша історія буде не про досвідчених і лихих чаклунів, які тільки й думають, кого б іще зачарувати.

Вона розповість про маленьку добру відьмочку, яка мешкала на горищі старого будинку, та про її розумного чорного кота, що вмів розмовляти й міг прогнати не лише мишей, а й будь-якого непроханого гостя.

Юну відьмочку звали Люся. Під дахом старого будинку вона жила вже досить давно й зуміла створити там справжню магію.

Ні, не чаклунське зілля і не якесь надзвичайне закляття.

Її магією був затишок, створений із найзвичайнісіньких речей.

Перетворити занедбане горище на приємну оселю було непросто. Коли Люся тільки знайшла це місце, скрізь лежав товстий шар пилу, від якого її чорний кіт Васько безперестанку чхав.

Люся ретельно прибрала горище, залишивши лише одну тоненьку павутинку в кутку та маленького різнокольорового павучка. Вона дуже любила цих дивовижних восьмиоких створінь.

Потім принесла теплі плетені пледи й м’які подушки, власноруч прикрасила стіни гірляндами з гарбузів та осіннього листя.

Їй навіть вдалося відмити невеличке кругле віконце, крізь яке тепер до кімнати проникало світло.

А ще на горищі майже завжди пахло свіжою випічкою. У вільний час маленька відьмочка полюбляла вивчати кулінарні заклинання, а цього року спеціально до свята роздобула рецепт чарівної яблучної шарлотки.

Сам Гелловін Люся не надто любила.

Їй не подобалося, що всі її знайомі й навіть Васько цієї ночі виходили на вулицю, щоб лякати перехожих.

Люся вважала такі розваги безглуздими, тому зазвичай святкувала сама.

Коли надходили сутінки, вона вдягала завеликий гостроверхий капелюх і плащ, брала стареньку пошарпану мітлу, шматочок пирога та чашку чаю й влаштовувалася на даху свого горища.

Звідти було чудово видно святково прикрашені сусідні будинки.

Біля дверей і на підвіконнях стояли гарбузи з кумедними, а подекуди й моторошними обличчями. У темряві вони світилися напрочуд гарно.

Люся не боялася, що хтось її помітить. Адже на Гелловін відьма на вулиці нікого не дивувала. Окрім справжніх відьом, у такі костюми вбиралися і діти, і дорослі.

Усе йшло своїм звичаєм.

Діти ходили від будинку до будинку, співали пісень і просили гостинців. Люся сміялася, спостерігаючи, як вони сперечаються, кому цього разу дісталося більше цукерок.

Сонце давно сховалося за обрієм. Сутінки змінилися нічною темрявою, а в небі, ніби навмисне до свята, висів величезний повний місяць.

Його світла вистачало, щоб добре бачити все навколо.

Раптом Люся почула дитячий плач.

Він долинав знизу, просто від входу до будинку, на даху якого вона сиділа.

Спускатися зовсім не хотілося, та плач не вщухав.

— Треба дізнатися, що сталося, — вирішила відьмочка.

Вона скочила на мітлу, легко злетіла в повітря й за мить опинилася внизу.

Біля входу сидів маленький хлопчик у помаранчевому костюмі. Він обхопив руками коліна, а по його щоках текли сльози.

Хлопчик навіть не помітив, як Люся щойно прилетіла на справжній мітлі.

Відьмочка підійшла ближче, обережно торкнулася його плеча й запитала:

— Що сталося? Може, я можу тобі допомогти?

Спочатку хлопчик злякався, але потім відповів:

— Я ходив із друзями по цукерки. І раптом просто переді мною, наче за помахом чарівної палички, з’явилася справжня відьма! Вона почала мене лоскотати, і я ледве втік!

Його голос усе ще тремтів.

— А як вона була вдягнена? — запитала Люся.

— У зелену сукню й капелюх… майже такий, як у тебе. Ой! А ти часом не відьма?

Очі хлопчика стали величезними. Здавалося, ще мить — і він схопиться та побіжить геть.

— Та що ти! Звичайно, ні! Це лише костюм, — збрехала Люся, щоб не налякати його ще більше. — Але я знаю відьму, про яку ти говориш. Це звичайна відьма-лоскотуха. Мабуть, вона ще недосвідчена й нерозумна, якщо вирішила налякати такого хорошого хлопчика. А чому ти не йдеш додому?

— Я боюся зустріти когось іще. Мій костюм недостатньо страшний. Я був гарбузом, але загубив шапочку, і тепер узагалі незрозуміло, кого я зображаю. До речі… а чому в тебе такий великий гостроверхий капелюх? Просто як у справжньої відьми.

Люся поважно поправила капелюх.

— Колись подібні капелюхи носили не лише відьми. Але з роками все змінилося, і тепер люди чомусь думають, що вони належать тільки злим чаклункам. А це неправда! Ось я, наприклад, зовсім не зла…

Люся ледь не проговорилася.

— І зовсім не відьма! — швидко додала вона.

Хлопчик уважно подивився на неї.

— Ти й справді не схожа на відьму. Ти добра.

— Хочеш, я тобі допоможу?

— А ти можеш?

— Звичайно! Якщо не хочеш зустрічатися зі справжніми чаклунами, візьми із собою маленький гарбузовий ліхтар. Он біля входу стоїть один. З ним ніхто до тебе не наблизиться.

— Оце чудово!

Поки хлопчик відвернувся, щоб подивитися на ліхтар, Люся тихенько прошепотіла заклинання.

У її руках одразу з’явилася кумедна шапочка у вигляді гарбуза.

— Дивись, що я знайшла дорогою! Можливо, це й не твоя шапка, але, здається, до твого костюма вона пасуватиме.

— Ого! Дякую! Вона навіть краща за ту, яку я загубив!

Хлопчик перестав плакати. Було видно, що тепер йому зовсім не страшно.

— А ти не проведеш мене додому?

— На жаль, не зможу, у мене ще є справи. Але візьми ліхтар, про який я казала, і спокійно дістанешся сам.

Насправді Люся залюбки провела б малюка, але й сама не могла наближатися до людини, яка тримала чарівний гарбузовий ліхтар.

Про те, що такі ліхтарі справді мають магічну силу, знали лише чарівні створіння, здатні бачити їхнє сяйво. Звичайні люди вважали їх лише святковими прикрасами.

Люся була певна: з таким ліхтарем хлопчик без пригод дістанеться додому.

Вона попрощалася з ним і вже збиралася сісти на мітлу, коли раптом почула знайомий голос:

— Це було замур-р-рчательно!

З темряви невідомо звідки з’явився чорний кіт.

— Ваську! Ти знову вирішив мене налякати? Ось зараз ображуся й перетворю тебе на жабу!

Кіт незворушно сів і обгорнув лапки хвостом.

— Пропоную прогулятися, — нявкнув він.

— Ти ж знаєш, що я не люблю цих ваших лякань. Бачиш, хтось із наших уже довів бідного хлопчика до сліз. Хіба це весело?

Васько примружив очі.

— А я знаю, хто це був.

— То чому ж ти не завадив? Ні, точно треба перетворити тебе на жабу! Ти ж знаєш, що існує магічна заборона лякати дітей. Навіть звичайна відьма-лоскотуха мусить її дотримуватися. Чи, може, ти теж до цього причетний?

Люся зробила кілька кроків і схопила Васька.

— Ня-я-я-яв! Я не винен! Я просто не встиг її зупинити! Відпусти! Ня-я-я-яв!

— Гаразд, гаразд. Не ображайся. А знаєш що? Давай самі знайдемо цю жартівницю, яка любить лякати дітей, і трохи налякаємо її!

Васько здивовано підняв вуха.

— Невже Люся вперше в житті когось лякатиме на Гелловін?

Побачивши невдоволений погляд відьмочки, кіт обережно позадкував.

— Усе колись трапляється вперше, Ваську. Розповідай, кого ти бачив і де.

Кіт у подробицях пояснив, де зустрів відьму в зеленій сукні.

Потім стрибнув Люсі на плече, вона осідлала мітлу — і друзі вирушили на пошуки.

Васько став за штурмана й показував, куди летіти.

Незабаром вони дісталися потрібного місця.

Та відьми ніде не було видно.

Люся сховалася за деревом, заховала мітлу й тихо запитала:

— І що тепер? Як нам знайти цю бешкетницю, яка лякає маленьких дітей?

— Я на розвідку! — нявкнув Васько й одразу видерся на дерево.

Діставшись верхівки, він уважно озирнувся.

Неподалік зібрався гурт дітей у різнокольорових костюмах. І раптом Васькові здалося, що неподалік майнуло знайоме зелене вбрання.

Кіт миттю спустився.

— Вона там! Збирається налякати ще кількох дітей!

— Треба її зупинити! Думай, Ваську, ти ж у мене розумний кіт!

— Начаклуй величезний сяючий гарбуз!

— І як я віднесу його дітям? Я ж сама не зможу до нього наблизитися. А якщо перед ними раптом нізвідки з’явиться чарівний гарбуз, вони ще більше налякаються.

— Я віднесу, — запропонував Васько. — Котиків люблять усі. Особливо діти.

— І як же ти потягнеш величезного гарбуза?

Васько замислився лише на мить.

— А ти зроби його на коліщатках!

Люся почала пригадувати всі відомі їй заклинання.

Звичайного гарбуза вона могла начаклувати без жодних труднощів — адже часто готувала з нього різні страви.

Але чарівний сяючий ліхтар?

Та ще й на коліщатках?

Часу на роздуми майже не залишалося. Відьма в зеленій сукні ось-ось мала налякати дітей.

Люся вирішила ризикнути.

Вона поєднала кілька заклинань в одне й голосно промовила:

Гарбуз гарбузові — кріблі-бумс, Та бувають різні! Гарбуз гарбузові — кріблі-бумс, Коліщата візьми!

Не клади його у суп — Бемс-бебемс, крутись! На колеса, любий друже, Бемс-бебемс, спустись!

Заклинання спрацювало.

Перед Люсею з’явився величезний сяючий гарбуз на маленьких коліщатках.

— Швидше, Ваську! Коти його до дітей, а я займуся відьмою, яка порушує правила.

Васько почав штовхати чарівний ліхтар до малечі.

Щойно діти побачили чорного кота, який котить перед собою сяючого гарбуза, одразу почали показувати на нього пальцями.

— Няв! — поважно привітався Васько.

Діти оточили його й заходилися гладити.

А тим часом Люся обережно підкралася ближче до відьми в зеленій сукні.

Та підходити впритул не поспішала.

Вона побачила, як бешкетниця засмутилася через зірваний задум. Та ніяк не могла збагнути, звідки взялися чорний кіт і чарівний ліхтар.

Відьма так розгубилася, що, повернувшись, випадково зачепила обличчям маленьку павутинку.

— А-а-а-а! — заверещала вона й почала відчайдушно скидати її із себе.

Люся здивовано підняла брови.

«То ось воно що! Ти боїшся павуків? Цікаво. Зараз ми тебе трохи провчимо».

Відьмочка прошепотіла заклинання:

Вісім лап страшних, волохатих — Пупі-пупі-пумс! Вісім оченят блискучих — Пупі-пупі-пумс!

Не злякають його сльози — Пупі-пупі-пумс! Хоч домашній він і добрий — Пупі-пупі-пумс!

Тієї ж миті біля відьми в зеленому з’явився величезний павук завбільшки з великого собаку.

У нього було вісім круглих блискучих очей, вісім довгих волохатих лап і ціла купа зубів, які він показував у широкій усмішці.

Відьма заверещала від жаху:

— Ой! Ай! Іди геть!

Вона задкувала, ледь не перечіпляючись через власний плащ.

— А навіщо ти дітей лякаєш? — запитав павук, не перестаючи усміхатися.

— Більше не буду! Чесно-чесно! Тільки не їж мене!

Тут із-за дерева вийшла Люся й спокійно погладила павука проти шерсті.

— Фир-р-р… Фир-р-р… — задоволено забуркотів той.

Відьма в зеленому вражено подивилася на Люсю.

— Ти його не боїшся?

— А чого його боятися? Подивися, який хороший. І дуже добрий. Тих чаклунів, які не порушують правил, він ніколи не чіпає.

— Щира правда, — підтвердив павук і закліпав усіма вісьмома очима. — Але я відчуваю, що хтось тут лякає беззахисних дітей у Гелловінську ніч. Недобре це…

— Справді, — підтримала його Люся. — Ти вже доросла відьма, а вигадала таку капость.

Бешкетниця опустила голову.

— Річ у тім, що я сама дуже боюся, — зізналася вона. — А сидіти вдома мені соромно. Усі наші цієї ночі збираються разом, веселяться, а я…

— І зовсім тут немає чого соромитися! — заперечила Люся. — А ось лякати інших тільки тому, що страшно тобі самій, — справді недобре.

— Це правда, — поважно погодився павук.

Відьма боязко глянула на нього.

— А ти можеш… прибрати його? Я справді дуже боюся павуків.

Люся промовила інше, зменшувальне заклинання.

Величезний павук почав меншати й за кілька секунд став завбільшки з горошину.

Люся посадила його собі на долоню й лагідно сказала:

— Не засмучуйся, мій хороший. Ти зовсім не страшний. Я заберу тебе до себе на горище й поселю на затишній павутинці.

— Няв, як мило, — пролунав знайомий голос.

Поряд сидів Васько.

— І ти вже тут? А дітей залишив самих?

— Вони в безпеці. У них є чарівний гарбуз, — відповів кіт.

Відьма в зеленій сукні нерішуче подивилася на Люсю.

— Я більше нікого не ображатиму. А можна мені піти з вами? Я справді дуже боюся. І на відьомське святкування зовсім не хочу летіти. Там завжди так голосно співають і так шалено танцюють, що потім я ще тиждень відсипаюся.

Люся усміхнулася.

— Звичайно. Ходімо до нас на дах. Будемо пити чай із яблучним пирогом.

— Няв! — підтвердив запрошення Васько. — До речі, як тебе звати?

— Стелла. Я чаклую вже давно, але так і не знайшла справжніх друзів.

— Приємно познайомитися, Стелло. Я Люся, а це мій друг — кіт Василь. Ходімо вже, бо стає холодно. Та й спати незабаром час.

Тієї ночі Люся, Васько та Стелла сиділи на даху горища, пили гарячий чай, ласували запашним яблучним пирогом і розповідали одне одному моторошні історії.

Найстрашнішу, звичайно ж, розповів Васько.

Він повідав про одного кота, якого відьма перетворила на жабу. Нещасний так і не зміг повернути собі колишній вигляд, оселився на болоті й відтоді щоночі сумно нявкає серед очерету.

Відьмочки довго сміялися, а Люся пообіцяла обов’язково вивчити заклинання для такого перетворення.

Васько після цих слів сміятися чомусь перестав.

А маленький павучок тим часом уже влаштувався на Люсиному капелюсі й задоволено дрімав.

Так ця Гелловінська ніч стала початком великої та довгої дружби двох відьом, які зовсім не любили лякати людей, зате обожнювали яблучний пиріг, гарячий чай і сяючі гарбузові ліхтарі.