Дівчинка Снігуронька

Жили собі дід та баба. Не було в них ані дітей, ані онуків. Одного святкового дня вийшли вони за ворота подивитися, як сусідські діти ліплять сніжки та граються в снігу.

Дід узяв у руки снігову грудочку й мовив:

— Ех, бабусю, от якби була в нас донечка — така біленька, кругленька, мов ця снігова кулька!

Баба подивилася на грудочку, похитала головою й відповіла:

— Що вже поробиш... Немає в нас дитини, та й узяти її ніде.

Та дід усе ж приніс грудочку снігу до хати, поклав її в горщик, накрив полотнинкою й поставив на вікно. Пригріло весняне сонечко, сніг почав танути. І раптом старі почули, ніби щось тихенько пищить під тканиною. Підійшли вони до вікна — а в горщику лежить маленька дівчинка: біленька, мов сніжок, кругленька, мов снігова кулька, та й каже:

— Я — дівчинка Снігуронька. Із весняного снігу мене зліпили, весняне сонечко зігріло й рум'янцем прикрасило.

Зраділи дід із бабою безмежно. Вийняли Снігуроньку з горщика. Баба хутенько заходилася шити для неї одежину, а дід, загорнувши дівчинку в рушничок, колисав її та ніжно примовляв:

Спи, наша Снігуронько, Наша біла пампушко. Із весняного снігу зліплена, Весняним сонечком зігріта. Будемо тебе поїти, Будемо тебе годувати, У гарні сукенки вбирати, Розуму й добру навчати.

Так і росла Снігуронька на втіху стареньким. Була вона розумна, добра й лагідна — така, яких хіба що в казках зустрінеш.

Добре жилося стареньким: і в хаті лад, і на подвір'ї спокій. Худоба благополучно перезимувала, птицю вже випустили до хліва.

Та одного дня сталася біда. До старої собаки Жучки прийшла Лисиця. Прикинулася хворою й тоненьким голосочком стала благати:

— Жученько, Жучку, біленькі ніжки, шовковий хвостик, пусти мене до хліва трохи зігрітися!

Жучка саме повернулася з лісу, де цілий день бігала за господарем, і не знала, що птицю вже перевели до хліва. Пожаліла вона хитру Лисицю й пустила її всередину.

А Лисиця задушила двох курей та й утекла з ними.

Довідався про це дід, розгнівався, насварив Жучку й прогнав її з двору.

— Іди собі куди хочеш! — сказав він. — Не годишся ти мені за сторожа.

Заплакала Жучка й пішла з подвір'я. Лише баба та Снігуронька пожаліли бідолашну собаку.

Минуло трохи часу. Настало літо, достигли ягоди. Подружки покликали Снігуроньку до лісу.

Старі спершу не хотіли її відпускати. Але дівчатка пообіцяли, що берегтимуть її й не залишать саму. Та й сама Снігуронька дуже просилася побачити ліс та назбирати ягід.

Погодилися дід із бабою. Дали їй кошик і шматочок пирога.

Побігли дівчатка до лісу, взявшись за руки. Побачили стиглі ягоди — і зовсім забули одна про одну. Розбіглися в різні боки, збирають ягоди та перегукуються між собою.

Назбирали повні кошики, а Снігуроньку загубили.

Стала вона гукати:

— Ау! Ау!

Та ніхто не озвався.

Заплакала бідолашна, пішла шукати дорогу, але ще більше заблукала. Видерлася на високе дерево й знову гукає:

— Ау! Ау!

Іде лісом Ведмідь, суччя тріщить, кущі гнуться.

— Чого плачеш, красуне?

— Ау! Ау! Я — дівчинка Снігуронька. Із весняного снігу мене зліпили, весняне сонечко зігріло. Подружки випросили мене в дідуся й бабусі до лісу по ягоди, а саму покинули.

— Злазь, — сказав Ведмідь. — Я відведу тебе додому.

— Ні, Ведмедику. Я боюся тебе. Ти мене з'їси.

Пішов Ведмідь.

Біжить сірий Вовк.

— Чого плачеш, красна дівчино?

— Ау! Ау! Я — дівчинка Снігуронька. Із весняного снігу мене зліпили, весняне сонечко зігріло. Подружки привели мене до лісу по ягоди та й покинули.

— Злазь. Я проведу тебе додому.

— Ні, Вовче. Я тебе боюся. Ти мене з'їси.

Пішов і Вовк.

Аж ось прийшла Лисиця.

— Чого плачеш, красуне? Чого журишся?

— Ау! Ау! Я — дівчинка Снігуронька. Із весняного снігу мене зліпили, весняне сонечко зігріло. Подружки покинули мене в лісі.

— Ой, яка ж ти гарна! Яка розумниця! Злазь швидше, я тебе додому відведу!

— Ні, Лисице. Солодкі твої слова, та я тобі не вірю. Ти мене або до Вовка заведеш, або Ведмедеві віддаси. Не піду я з тобою.

Стала Лисиця ходити довкола дерева, умовляти Снігуроньку, а дівчинка не піддається.

Раптом у лісі почулося:

— Гав! Гав! Гав!

Снігуронька радісно закричала:

— Ау! Ау! Жученько! Мила моя! Я тут! Я — дівчинка Снігуронька! Із весняного снігу мене зліпили, весняне сонечко зігріло. Подружки завели мене до лісу та покинули. Ведмідь хотів мене забрати — я не пішла. Вовк кликав — відмовилася. Лисиця хотіла обдурити — не вдалося. А з тобою, Жучко, я піду!

Почула Лисиця собачий гавкіт, махнула пухнастим хвостом та й щезла.

Снігуронька злізла з дерева.

Жучка підбігла до неї, облизала їй щічки, пригорнулася й повела додому.

Стоїть Ведмідь за пнем, Вовк визирає з галявини, Лисиця ховається в кущах.

А Жучка гавкає дзвінко й сміливо. Усі її бояться, ніхто не насмілюється наблизитися.

Повернулися вони додому.

Дід із бабою від радості заплакали. Напоїли Снігуроньку, нагодували, поклали спати й укрили теплою ковдрою.

Спи, наша Снігуронько, Наша біла пампушко. Із весняного снігу зліплена, Весняним сонечком зігріта. Будемо тебе поїти, Будемо тебе годувати, У гарні сукенки вбирати, Розуму й добру навчати.

А Жучку пробачили, пригостили молоком, повернули їй колишнє місце й знову доручили стерегти подвір'я.